Справжніми корінними жителями африканського континенту історики вважають берберів — народ із найбагатшим минулим, повним таємниць і загадок. Наприклад, науковцям достеменно не відомо, ані звідки бербери спочатку прийшли на землю Африки, ані навіщо й як вони мандрували, здійснюючи вояжі чи не в усі куточки земної кулі. Скажімо, є припущення, що представники берберських племен добиралися аж до Білого моря. Цей факт важко довести, оскільки слідів своєї присутності в інших регіонах бербери не залишили.
Втім, можна допустити, що вони поки що не виявлені. Але в місцях свого традиційного проживання — а це переважно Магриб, тобто регіон Північно-Західної Африки, — з давніх часів бербери залишили на згадку про себе дивні споруди, які називаються ксурами. Археологи, зацікавившись цими об'єктами вперше наприкінці XIX століття, губилися в здогадах: чи то це були фортеці, чи то будинки для житла, чи то господарські споруди. Яким було їхнє справжнє призначення, вирішили з'ясувати кореспонденти «Ітогів». Їхній шлях лежав до південної частини Тунісу — місць колишнього й теперішнього проживання берберських племен.
Берберські багатоповерхівки
Середземноморське узбережжя Африки було заселене кочовими племенами — берберами — не пізніше першого тисячоліття до нашої ери. Амазиги, як досі самі себе називають бербери, означає «вільні люди». Їхня свобода завжди полягала у свободі пересування, у відсутності прив'язаності до однієї місцевості. Але кочовий спосіб життя — це в далекому минулому. Справжніми кочівниками, що жили в наметах, бербери залишалися до VII століття, до приходу на землі їхнього історичного проживання військових загонів арабів. Ця навала змусила берберів зайнятися невластивою їм справою — зведенням постійних, ні на що не схожих будівель. Арабською їх називають «касби», берберською — «ксури». Одразу уточнимо, ксури — це група споруд, множина. В однині таку споруду правильно називати «ксар». Такі тонкощі берберської лінгвістики.
Для дослідження ксурів ми вирушили в найпівденнішу частину Тунісу — на плато Дахар. Ця територія, майже впритул прилегла до великої Сахари, історично використовувалася берберами для зведення своїх незвичайних споруд. Досить сказати, що на плато Дахар сьогодні можна нарахувати понад десяток малих і великих, добре збережених і майже зруйнованих ксурів. Точну їхню кількість навряд чи знають і місцеві історики. Наприклад, доктор Хеді Бен Уездо з Туніського університету, понад 20 років присвятив вивченню цих споруд, не бере на себе сміливість назвати точну цифру.
Озброївшись детальною картою та порадившись із місцевими жителями, ми вирішили дослідити ксури, розташовані в околицях міста Татауїн. Це місце примітне ще й тим, що тільки тут досі можна побачити представників берберського племені, які живуть у підземних будинках. За порадою підземних жителів, які дуже привітно зустріли мандрівників із далекої «Русії», ми перш за все попрямували до ксара Хадада — одного з найбільш добре збережених. Опинившись у внутрішньому дворі цієї споруди, ми одразу зрозуміли, що нічого подібного в плані архітектури раніше ніде й ніколи бачити не доводилося.
Чотирикутний двір був забудований суцільною стіною триповерхових приміщень. Довгі й вузькі кімнати циліндричної форми без вікон — їх називають горфами — громоздяться одна над одною. Криві й, на перший погляд, ненадійні драбинки з вирізаними в пісковику сходинками ведуть на верхні поверхи. Вхідні отвори в горфи де відкриті всім вітрам, а де зачинені дверима зі стовбурів пальм. Розміри кожної горфи приблизно однакові — 4-5 м у глибину та близько двох метрів у висоту й ширину. У такому приміщенні особливо не розвернешся.
— Ксар Хадада складається з ряду невеликих секцій, що виходять у внутрішній двір, — пояснив нам місцевий історик Абдессалім Саїді. — Із зовнішнього боку не видно відкритих приміщень. Завдяки своїм високим стінам, що сягають 10 м, ксар схожий на оборонну споруду.
— Як ви думаєте: ксар міг слугувати фортецею для захисту від ворогів?
— Мені складно про це судити. У цьому ксарі жив мій прадід, і я знаю точно, що в XIX столітті ця споруда використовувалася виключно в мирних цілях, а що було до цього, важко сказати.
Уже пізніше, коли ми відвідали ще кілька непогано збережених ксурів — Оулед Солтане, Ель Ферш та інші, навіть без назв, — ми вразилися тим, що всередині вони були однаковими, наче побудовані під копірку. Відрізнялося хіба що їхнє планування: одні прямокутні, інші у формі півкола або овалу.
Коли ми запитали Абдессаліма Саїді, для чого ж усе-таки будувалися ксури, він зробив таке припущення:
— На півдні Тунісу в різні часи можна було зустріти представників найрізноманітніших берберських племен: кабілів, тамазігхт, туарегів. Осілі бербери, на відміну від кочових, завжди були обережнішими, передбачливішими, побоюючись можливих нападів ззовні. І якщо берберське село будувалося в долині, то ксар, як правило, на височині. Чому? Припустімо, що в тривожні часи в ксарі ховалися від ворогів, а в мирні, наприклад, зберігали продовольство — зерно чи оливкову олію. Продукти в ксурах могли лежати й не псуватися до семи років. А в потаємних кімнатах, які називалися ханнаба або каммала, ховали якісь цінні речі. І у загарбників було мало шансів виявити такі куточки. Спробуй знайди, якщо загальна кількість горф у ксарі не менша за 150. Десь 200, а десь, як у ксарі Оулед Солтане, їх майже чотири сотні.
Фортеці-невидимки
Не дивує тільки те, чому є пояснення. Ксури як явище історії, архітектури швидкому поясненню не піддаються. Хоча, здавалося б, ну що в них особливого - повторювана композиція, без сумніву, нескладна технологія зведення, а от спробуй здогадайся, для яких таких потреб споруджувалися ці «соти». До речі, цілком підходяще визначення - бджолині стільники. Відсіками ліпляться горфи одна на одну, та так щільно й надійно, щоб уже точно на віки.
Все ж є сумніви, що ці давні суворі споруди слугували опорою й оплотом берберам під час ворожих навал. Зовнішні стіни, звісно, з наскоку не перемахнеш (заввишки вони будуть у половину Кремлівської стіни), але належних будь-якій фортечній стіні атрибутів вони не мають: ані бійниць, ані веж. Немає навколо них відповідного рову, немає підйомного моста. З іншого боку, це цілком виправдано. Ксури хоч і намагалися зводити там, де є якісь джерела води, але цієї води, природно, ніколи не вистачило б на те, щоб заповнити нею рів. Загалом, ця умова зовсім не обов'язкова для замків пустелі. Як фортифікаційні споруди радше можна розглядати ксури, розташовані не на рівнині, а на височинах. У цій місцевості, на плато Дахар, гірські ксури стоять на висоті приблизно однаковій - 600-700 м над рівнем моря. Про них розповідь особлива.
...Ми залишаємо позаду кілометр за кілометром транссахарської траси. За вікнами нашого джипа то злітає, то м'яко провалюється пейзаж, який найкраще було б назвати марсіанським. І хоча поверхня Марса виглядає зовсім інакше, що довела зйомка апарата Opportunity, щось космічне в цьому пейзажі є. Недарма ж Джордж Лукас саме тут знімав свої «Зоряні війни».
Ми ще довго дивилися б навсібіч, перемагаючи час від часу дрімоту, якби наш водій (ім'я його відтворити не можу, оскільки, повірте, скільки не намагався, так і не навчився його вимовляти) не зменшив швидкість і не звернув нашу увагу на один із придорожніх пагорбів, з виду нічим не примітний і навіть узагалі нічим не відрізнявся від решти. «Ксар», - махнув він рукою в бік цього пагорба. Ми зупинилися й лише тоді, придивившись, розрізнили серед одноманітного ландшафту обриси якоїсь споруди.
Отож, мабуть, у чому секрет ксурів - секрет нехитрий і водночас здатний збити з пантелику навіть хитромудрого ворога. Припустімо, що рівнинні ксури відігравали роль обманки. Вони на виду й на перший погляд неприступні, але це тільки на перший погляд. Виснаживши сили на їх облогу й у результаті отримавши їх у своє розпорядження, завойовники віддавалися пристрасті пограбування. Яка їм була справа до того, куди поділися власники цих «провіантських складів»?! Зрештою, нападників цікавили матеріальні цінності - передусім продовольство й худоба. Вони цілком задовольнялися здобиччю.
Тим часом справжні власники рівнинних ксурів покидали свої села й ховалися в гірських ксурах, які вже з повним правом можна назвати їхніми надійними притулками. По-перше, вони були практично непомітні - справжні фортеці-невидимки. Потрібно мати орлиний зір, щоб розгледіти ці будівлі серед одноманітного ландшафту. По-друге, гірські ксури справді були міцним горішком. Розташовані на висоті, вони ефективно стримували будь-які атаки. Їх облога, очевидно, могла тривати місяцями, і, цілком імовірно, безрезультатно. Як черепаха під своїм панциром, бербери в гірських ксурах могли чекати скільки завгодно, поки небезпека не мине. Запасів продовольства й води в їхніх фортецях, імовірно, було предостатньо. Підтверджує наші припущення й те, що, за словами доктора Хеді Бен Уездо, історикам не відомо жодного випадку, коли б гірський ксар упав під ударами агресорів. Адже якби таке сталося, то сліди подібного нападу збереглися б на місцевості, але жодного зруйнованого ксара ми не знайшли. Не відомо про такі факти й археологам. Ті ксури, що ветшають і втрачають велич своїх стін під ударами часу, не враховуються.
Тож насмілимося зробити такий висновок: рівнинні ксури мали виключно господарське значення й використовувалися - чи не вперше в світовій історії - як укріплені провіантські склади або склади для зберігання стратегічних запасів, НЗ. Гірські ксури, своєю чергою, могли виконувати й роль складів, але все ж будувалися спочатку у фортифікаційних цілях. На це вказують і їхнє маскування під особливості рельєфу місцевості, і помітна міцність та висота стін.
Саме гірські ксури, за версією Хеді Бен Уездо, могли виконувати роль передових оборонних споруд. Залишається питання: до якої епохи можна віднести їхнє спорудження? Є, наприклад, парадоксальне припущення, що спочатку це були зовсім не берберські укріплення, а римські, збудовані приблизно в II-III ст. н. е. для захисту від... берберських набігів. Наприклад, ксури Тарсин, Гілане цілком могли бути римськими фортами, оскільки розташовувалися на території, яка належала до римських володінь. Бербери просто-напросто не могли тоді будуватися на цих землях. На відміну від гірських, рівнинні ксури не є настільки давніми. Зведення ксара Оулед Солтане належить до XVI століття. Ксар Ауадід був побудований приблизно 250 років тому, Джоуамаа - 240 років тому.
Як вважає Хеді Бен Уездо, рівнинні ксури становлять собою завершальну фазу в еволюції подібних споруд. Це означає, що традиції їхнього будівництва, закладені в далекому минулому, використовувалися, майже не трансформуючись, досить тривалий час. І частково використовуються й донині.