«Танцюючий будинок» вже давно став туристичним магнітом чеської столиці
30 років тому президент Вацлав Гавел заявив, що добре б після закінчення десятиліть вже заповнити місце, що залишилося на набережній Рашина від розбомбленого під час нальоту 1945 року будинку на розі площі імені Алоїса Ірасека. За задумом Вацлава Гавела, жваве перехрестя мала прикрасити сучасна мультифункціональна будівля культури. Як повідомляє «Радіо Прага», співавтором ідеї став хорватський архітектор Владо Мілуніч.
Втілити план зведення нової будівлі мав хорватський архітектор Владо Мілуніч, друг Вацлава Гавела, який багато років жив у будинку по сусідству з пустирем, де сьогодні і стоїть «Танцюючий будинок». Перший дизайн-проект майбутньої перлини празької архітектури з'явився вже у 1990 році. Ще через два роки проект було перероблено у співпраці з канадсько-американським архітектором Френком Гері.
«Це дуже відома сучасна столична пам'ятка, – розповідає екскурсовод Микола Паутов. – Її історія почалася в першій половині 90-х років минулого століття – коли виникла ідея створити тут культурний центр з бібліотекою, театром, виставковими залами, кафе та іншим. Будинок мав стати частиною т.зв. «культурної милі», що проходить набережною Влтави та включає Рудольфінум, Національний театр і галерею «Манес». Як би там не було, реалізувати цей проект не вдалося через відсутність інвесторів».
Передбачалося, що будівля виділятиметься, знаходячись на перехресті, і відображатиме нову епоху в історії Чехословаччини, яка після довгих років тоталітарного застою йшла вперед. Динаміка веж «Танцюючого будинку» мала це символізувати. Можливість здійснити такий сміливий архітектурний проект з'явилася завдяки президенту Вацлаву Гавелу та «постреволюційній ейфорії». Перший камінь в основу будівлі було закладено 3 вересня 1994 року, і менш ніж через два роки його будівництво було завершено.
Офісна будівля, побудована в стилі деконструктивізму, зображує одну з найвідоміших американських пар танцюристів: Джинджер Роджерс і Фреда Астера. Звідси і його прізвисько – «Джинджер і Фред».
«На вежі, що символізує Фреда, можна побачити купол з трубок, з'єднаних сталевою сіткою. Це т.зв. «Голова медузи». Особливістю будинку є і те, що приміщення його не симетричні, а стіни нахилені. Оскільки спочатку архітектори планували побудувати вежу вищою, «Медуза» стала певним компромісом. Реалізація цього сміливого проекту започаткувала дискусію про столичну архітектуру як таку: одні були прихильниками сучасних стилів, інші ж вважали, що «Танцюючий будинок» спотворив архітектурний вигляд історичного центру міста. Як би там не було, без перебільшення можна сказати, що наразі це – один з туристичних «магнітів» Праги, нарівні з Карловим мостом і кафедральним собором св. Віта».
Зараз жителі Праги вже не можуть собі уявити набережної Рашина та площі Алоїса Ірасека без цієї химерної споруди. Але так було не завжди.
Архітектору Мілунічу довелося вислухати величезну кількість критичних зауважень на свою адресу: «Звісно, противників у мене вистачає. Галерист Мілан Кніжак, наприклад, твердить, що це не будинок, не архітектура, що будинок не може бути скульптурою і має розташовуватися лише у вертикальних і горизонтальних площинах. І таких людей багато».
Технологія, яку використовували при будівництві «Танцюючого будинку», була для середини дев'яностих революційною. З бетону зробили 99 різного розміру панелей, з яких потім і виникли стіни вигнутої форми, всі вікна в будинку різні. Щоб з точністю зробити панелі для будівництва, довелося використовувати комп'ютерну програму, за допомогою якої зазвичай проектуються авіалайнери.
Владо Мілунічу довелося внести у свій проект деякі зміни, проти яких він протестував, але безуспішно. Наприклад, за його планами, будинок мав бути дещо іншого відтінку. Задумка була така, що будинок матиме природний колір матеріалу, з якого він зроблений. Скло зелене, а сам будинок – кольору штукатурки.
«Але я очікував, що штукатурка буде не сіра, а бежево-сіра, – розповідає Владо Мілуніч. – Ми говорили і про те, що «Танцюючий будинок» має стати продовженням Іраскового мосту, а той сірий з бежево-рожевими перилами. Тому я уявляв, що будівля буде такого пісочного відтінку. Але в результаті мій партнер, чиє слово мало більшу вагу, вирішив, що будинок все ж буде світло-сірим. У Каліфорнії та Італії цей колір вважається елегантним. Але, що мене порадувало – коли сонце заходить, будинок змінює колір саме на той, який уявляв собі я. А північний фасад іноді виглядає рожевим. Тож я до цього сірого звик», – каже архітектор.