Сенс цього висловлювання добре зрозумілий, коли бачиш усі три країни - В'єтнам, Камбоджу та Лаос - в одній подорожі. Дійсно, в'єтнамці постійно зайняті справою, у кожного якийсь бізнес, кожен щось та продає. Жителі Камбоджі, кхмери, ліниві й бідні, і бідність відбиває в них бажання працювати, а лінь не дає розбагатіти - замкнене коло в чистому вигляді.
Що стосується лаосців, то буддійська філософія зробила їх абсолютно байдужими до зовнішніх проявів життя. Немов і не було на світі ні XIX століття з його автомобілем та електрикою, ні XX з комп'ютерами та польотами в космос, та й на XXI століття лаосцю - з високої дзвіниці. Він перебуває в споглядальному настрої, живе від заходу до світанку, від весни до весни, від посіву рису до його збирання. У країні безліч монахів: релігія приписує кожному чоловікові хоча б кілька років життя віддати служінню в монастирі, і лаосців це влаштовує якнайкраще.
Монахи повільно пересуваються дорогами країни, так само повільно несе течія їхні човни по Меконгу, а вечорами вони сидять на пагорбі біля свого монастиря, проводжаючи черговий день, або в крайньому разі б'ють у барабани, щоб створити в цій країні тиші й штилю хоч якийсь шум.
Спокій лаосців доповнюється їхньою нечисленністю. У країні проживає близько 5 млн. осіб - у два рази менше, ніж у Камбоджі, і в 15 разів менше, ніж у В'єтнамі. Тому вулиці в цій країні порожні, міст небагато, і більшу частину території займають гори. Самі лаосці не особливо переймаються з цього приводу, задовольняючись життям на вузькій смузі землі вздовж Меконгу та віддаючи решту країни численним гірським племенам.
Ні історія, ні географія, ні навіть надра країни не містять нічого виняткового. Свого часу французький уряд, завоювавши Лаос без жодного опору місцевого населення, наказав тутешньому губернатору скласти доповідь про те, що є в країні такого, що могло б принести користь Франції. За підсумками ретельного вивчення країни, губернатор написав дуже докладний і вичерпний документ, який констатував таке: населення Лаосу не виробляє жодної продукції, яку можна було б продати; корисних копалин у країні не існує; стратегічних доріг немає, а Меконг абсолютно непридатний для великих суден, тому що тут мілко. Історичних пам'яток і визначних місць, що мають культурну цінність, порівнянну з Ангкором у Камбоджі або Баганом у Бірмі, тут також не знайшлося.
Отримавши подібну доповідь, французький уряд глибоко замислився, а чи потрібен взагалі йому Лаос, і якщо потрібен, то для чого. У цих роздумах спантеличені колонізатори і перебували аж до 1952-го, коли Лаосу було надано незалежність. З цієї причини в країні ніколи не було великої колонії європейців, і багато жителів, думаю, так ніколи й не дізналися про те, що їхня земля належала Франції.
Столицею Лаосу є місто В'єнтьян, що стоїть на Меконзі в центрі країни. На іншому березі річки вже починається Таїланд, і для сполучення між сусідами тайці збудували через неї так званий Міст дружби. Меконг перетинає всю країну з півночі на південь, але це досі єдиний міст через нього - решта країни використовує поромні переправи і почувається чудово.
У В'єнтьяні порівняно мало туристів і відносно мало визначних пам'яток. Можливо, колись тут їх було більше, однак в історії країни захоплень і руйнувань було занадто багато. Річ у тім, що Лаос через свою малонаселеність і відсутність родючих земель рідко мав можливість створити власну державу і найчастіше ставав ареною поділу земель між сусідніми, могутнішими країнами - В'єтнамом і Таїландом. Наприкінці XVIII століття Таїланд остаточно закріпив ці землі за собою, однак від нічого робити В'єнтьян кілька разів повставав - і щоразу це закінчувалося повним пограбуванням і спаленням міста. Востаннє лютість тайської армії В'єнтьян відчув у 1828 році, коли в місті було зруйновано всі будинки та майже всі храми, за винятком тих, які нагадували тайцям їхні власні творіння.
Одним із таких, і донині найкрасивішим храмом столиці Лаосу, залишається Ват Сі Сакет (Wat Si Saket). Цей найстаріший із збережених храмів В'єнтьяна тайці дивним збігом обставин пощадили під час свого останнього погрому, а тому збереглася і його найголовніша особливість - по всій внутрішній стіні, що оточує головну будівлю храму, тягнуться незліченні маленькі ніші, у кожній з яких стоїть по дві фігурки Будди. Частина з них уже стліла від часу, однак ми не знайшли жодної з 2.000 ніш, де б фігурок не було. Кілька кімнаток, видовбаних у стіні, також вміщують дерев'яні, бронзові, кам'яні фігури Будди - стоячі, сидячі та лежачі скульптури навалені в безладні купи, і тому від кількості Будд у храмі Ват Сі Сакет не лише не прокидаються релігійні почуття, а навпаки, закипає дивне занепокоєння. Усього їх у монастирі налічується 6.840. Спадає на думку, що якби всі ці фігурки зараз викинули в продаж на головний в'єнтьянський ринок Talaat Sao, це підірвало б усю економіку Лаосу та ближніх країн.
Ще одним наслідуванням тайської архітектури є Хо Пха Кео (Haw Pha Kaew), або храм Смарагдового Будди. Колись він був головною молельнею королівської родини, але після приходу до влади комуністів у 1975 році король «добровільно передав увесь свій стан лаоському народові», а сам, теж добровільно, вирушив у вигнання, і де він зараз, ніхто не знає. А в храмі Смарагдового Будди засновано музей. Цікаво, що в ньому можна знайти Будд будь-якого виду, але от смарагдового серед них якраз і немає. Річ у тім, що в 1565-му Смарагдового Будду було перетягнуто з його батьківщини, міста Чіанг Май (теперішня північ Таїланду), до В'єнтьяна, оскільки король Чіанг Мая успадкував Лаос і перебрався сюди жити. Зрозуміло, що тайцям у Чіанг Маї не надто сподобалось, що їх позбавили найголовнішої міської святині. Затаївши злість, вони чекали понад два століття, поки в 1779-му тайське військо не з'явилося у В'єнтьян і не викрало Смарагдового Будду. Нині він стоїть в однойменному храмі в Таїланді.
Зате у в'єнтьянському храмі можна побачити бронзового Будду, який молиться про дощ, кам'яного Будду з Камбоджі, мармурового Будду з Мандалая (Бірма) та деякі інші корисні скульптури, а також предмети королівського начиння - посуд, костюми тощо. Місцеві тайці досі ходять сюди молитися, ігноруючи державні постанови.
З інших вартих уваги храмів слід назвати Ват Сі Муанг (Wat Si Muang), головний предмет поклоніння городян. Переконані буддисти моляться тут фалічній колоні, в якій живе головний дух - захисник міста. Саме тут у 1563 році було засновано перший храм міського духа, освячений людським жертвоприношенням (правда, добровільним). Тоді ж тут з'явилася і ця колона - найімовірніше, її взяли з якогось давнього сусіднього городища кхмерів. Жителі В'єнтьяна приходять до Ват Сі Муанг, щоб розповісти свої бажання побутового характеру, які, зрозуміло, міському духові виконати раз плюнути. Про всяк випадок тут же поставили пару фігур Будди, просто для солідності. Ось такий буддизм...
У центрі міста на невеликій площі стоїть занедбана людьми так звана «Чорна пагода» (That Dam). Видно, збудована вона була ще в Середньовіччі, проте входів до неї не існує, а зі стіни повсюди ростуть кущі та деревця. Жителі у відповідь на розпитування туристів упевнено відповідають, що тут живе дракон, який врятував городян під час однієї з воєн із тайцями. Що ж, пояснення задовільне.
Але головною релігійною пам'яткою В'єнтьяна і всього Лаосу, без сумніву, залишається Велика Ступа (That Luang) - національний символ та прикраса державного герба країни. Лаосці стверджують, що вже в III столітті до н. е. буддійські місіонери заснували тут першу ступу, але жодних доказів цьому факту не знайдено - хоча рештки кхмерського монастиря XI-XIII століть було виявлено у фундаменті. У XVI столітті король Лансанга, як тоді називався Лаос, наказав збудувати тут позолочену ступу, яка згодом неодноразово перебудовувалася. Після руйнування міста в 1828 році ступа була покинута людьми протягом 70 років. Тепер тут розташована резиденція буддійського патріарха країни. Зовнішній вигляд ступи описати неможливо - здається, що вона вся зроблена із золота. Вранці та ввечері на тлі блакитного неба кольори пагоди здаються абсолютно нереальними. Мабуть, у всьому В'єнтьяні можна взагалі нічого не дивитися, окрім That Luang. Щоправда, крім екстер'єру, подивитися щось навряд чи вдасться - пагоду відчиняють тільки на великі національні свята.
В усьому іншому В'єнтьян залишається прекрасним місцем відпочинку для тих, хто лікує нервову систему. У наш перший вечір у місті ми йшли посередині найголовнішого міського проспекту, аби уникнути сумнівних лаоських узбіч, і нас обганяли лише поодинокі велосипедисти. Автомобілів у міській межі хронічно мало, хоча, за словами путівника, в останні роки їх кількість різко збільшується. Замість таксі, зловити яке - нездійсненна мрія багатого туриста, для пересування використовуються перевірені тайські мото-рикші типу тук-тук, з відкритим кузовом, оснащеним двома лавами. У будь-який кінець міста поїздка не займе у вас понад $1, або 10 тис. лаоських кіпів за курсом на січень 2003-го. В аеропорту доведеться викласти всі $2. Лаоський таксист не розмовляє цивілізованими мовами і торгуватися теж не любить - йому, загалом, до лампочки, скільки ви дасте йому грошей.
Так само ненастирливі й заклади громадського харчування в столиці Лаоської Народно-Демократичної Республіки. У будь-якій забігайлівці, де стоїть зазвичай не більше одного-двох столиків, вам запропонують суп із макаронів, клейкий рис і смажену рибу, яка апатично плавала ще вранці в довколишньому Меконзі. Одного разу ми нерозважливо всілися за один із таких столиків на веранді невеликого кафе, замовили два екзотичні супи (меню не передбачено) і лише потім виявили, що сидимо насправді в перукарні, бо з'явився клієнт, якого всадили перед дзеркалом і, як ні в чому не бувало, почали стригти. Зразкових ресторанів у В'єнтьяні небагато, і більшість із них розташована на імпровізованій набережній Меконгу - сама набережна при цьому нагадує радше пустир.
Однак В'єнтьян можна вважати божевільним мегаполісом, якщо порівнювати його з Луанг Прабангом, давньою столицею держави Лансанг і королівською резиденцією аж до XIX століття. Якщо пощастить, літаки авіакомпанії Lao Aviation за пів години донесуть вас із В'єнтьяна до цього містечка на півночі країни, де час зупинився колись давним-давно і де кожна будівля становить якусь цінність для релігії та історії Лаосу. ЮНЕСКО так і не визначилося, які саме з храмів Луанг Прабанга включити до Списку всесвітньої спадщини, тому схитрило - саме місто було оголошено надбанням людства. Втім, окрім туристів, тут про це ніхто не підозрює. Як і кілька століть тому, жителі Луанг Прабанга розводять свиней, курей і качок, збирають у навколишніх лісах кору та вирощують рис і овочі на схилах пагорба Пхусі - у самому центрі міста. Межа між міською та сільською місцевістю тут практично повністю розмита - це стосується і доріг, і будівель, і занять місцевих жителів, які здебільшого зводяться до виробництва продукції сільського господарства та її подальшого продажу на міських ринках.
Від аеропорту до міста Луанг Прабанг ми за пару доларів дісталися неасфальтованим шосе, на якому будь-який рухомий об'єкт здіймав хмари густого коричневого пилу. У цьому ж пилу невдовзі з'явилося й місто, і ми зайняли свої місця в попередньо замовленому по телефону (електронної пошти знайти не вдалося в жодному готелі Луанг Прабанга) готелі New Luang Prabang. Готель розкішно розташований у самому серці міста, має гарячу воду, душ, телевізор і навіть своєрідний сніданок. Переваги центрального розташування підкріплюються близькістю продуктової бази: у дворі готелю вже під ранок ми за звуком визначили пташник і свинарник, у яких несамовито кричали їхні мешканці: лаосці, півні, качки та свині. Крім того, перед самим готелем на пустирі щодня працює ринок гірських племен, куди представники народності хмонг спускаються з гір з метою продати свої нехитрі вироби з бавовни та шовку, народні костюми та іншу сувенірну продукцію вартістю не більше $1 за дві штуки товару. Самі по собі вони значно колоритніші за своїх таїландських і навіть в'єтнамських соплемінників, тому що не лише не говорять англійською, а й лаоською знають лише одне слово - sabaidee (привіт). Втім, з різними інтонаціями це слово становить у них досить великий лексикон - ним вони підкликають покупця, ним же представляють переваги товару, торгуються і прощаються. Цікаво, що хмонги вважаються дуже жорсткими торговцями і страшенно не люблять знижувати ціну - що після лаосців сильно дивує європейського туриста. Хмонг буде усміхатися, хитати головою, але ціну не знизить навіть на дрібницю - у 1.000 кіпів. Тупі вони, але ж їм не скажеш - не зрозуміють. Їх навіть не хвилює поняття конкуренції - ми до посивіння торгувалися за якісь етнічні скатертини зі старенькою, але вона так і не знизила нам ціну з 22-х тис. кіпів, після чого ми купили абсолютно аналогічні речі в її сусідки за 20 тис. Безглуздо.
Хмонгський ринок не зазначений в жодному з путівників, але ми були дуже щасливі, що відкрили його для себе. Навіть сам вигляд хмонгських жінок, одягнених у національні вбрання, з чорними тюрбанами на голові, вражає сильно. Під вечір, коли природне освітлення сходить нанівець, продавчині запалюють десятки свічок, і вся вулиця перетворюється на шоу світлотіні, у той час як решта міста поринає в темряву - електрику лише зовсім нещодавно було підведено до Луанг Прабанга...
У місті з населенням у 11 тис. осіб (сім-вісім багатоповерхових будинків) розташовано 55 монастирів, більшість з яких досі діє. Тому найпоширеніша постать на вулицях Луанг Прабанга - поголений монах у яскраво-оранжевій простирадлі. Монахи пересуваються цілими групами, плавають річкою на човнах, роздивляються туристів. Європейська молодь вступає з ними в бесіди, відчайдушно жестикулюючи. За буддійськими законами, жінки не мають права торкатися монахів і передавати їм предмети з рук у руки - але монахи повсюди вітаються з європейськими дівчатами за руку, жваво розмовляють і беруть у них десятки предметів, ігноруючи буддизм.
Монастирі Луанг Прабанга розписані золотом зверху донизу. Стиль храмової архітектури нагадує пагоди північного Таїланду - низькі дахи, що спускаються до землі, розписані колони та вікна з декоративними ґратами. Але золота тут значно більше, і на темному тлі воно виглядає особливо яскраво. На обкладинці нашого путівника по Лаосу було зображено головний вхід до одного з храмів міста, і ми не могли заспокоїтися, поки не знайшли його та не зробили аналогічне фото. Незважаючи на те що все місто можна обійти за півгодини з півночі на південь, до вечора нашого першого дня ми ледь волокли ноги від утоми, але так і не оглянули всіх монастирів. Найбільшим і найвідомішим вважається Ват Сьенг Тхонг (Wat Xieng Thong), який протягом двох століть був головним храмом і усипальницею лаоських королів.
А на другий день ми зрозуміли, що цим містом треба пересуватися статечно й неквапливо, як і все життя тут, як і хвилі річок Меконг і Кхан, на злитті яких збудовано Луанг Прабанг. І так само, як місцеві монахи, ми мовчки й подовгу сиділи на березі річки Кхан і дивилися на темніючі вдалині гори та рівнину, де лаосці у своїх плетених капелюхах у компанії своїх друзів-буйволів неквапливо орали заливні рисові поля. Або блукали хмонгським ринком, розглядаючи язичницькі візерунки на покривалах і дивні прикраси продавчинь - давні срібні браслети і десь знайдені старі окуляри, що належали, певно, якомусь європейцю, а тепер прив'язані як прикраса до тюрбана однієї з місцевих стареньких. І, вийшовши до повільного, як і все тут, Меконгу, ми пробиралися ґрунтовими вулицями, а місцеві жителі, діти, собаки та півні проводжали нас довгим, задумливим і неквапливим поглядом.
Воістину, люди в Луанг Прабанзі дуже не люблять поспішати. Їм просто нікуди, але навіть коли вони зустрічають людину, якій за один день треба подивитися максимум місцевих пам'яток, вони намагаються її напоумити. Так уже повелося, що в околицях міста існують дві примітні місцевості: це водоспади Куанг Сі (Kuang Si waterfalls) на південь і печери Пак У (Pak Ou caves) на північ. Шлях до кожного з них окремо займає не більше години, і ми були впевнені, що за один день зможемо охопити обидва місця, щоб наступного ранку згідно з планом поїхати назад до В'єнтьяна. Однак перший же водій екскурсійного автобуса розвіяв наші мрії. Вийшовши з машини у відповідь на наш наполегливий стук у скло, він окинув зосередженим поглядом недвозначний напис на своїй колімазі Kuang Si Waterfalls - Pak Ou Caves, спокійно вислухав наші побажання на завтрашній день і впевнено похитав головою. Він сказав:
- Okay. Tomorrow you go see cave, next day you go see waterfall. (Добре. Завтра ви подивитеся печери, а наступного дня - водоспад.)
- Дуже добре, - ввічливо відповіли ми, - але нам би хотілося завтра вранці go see cave (піти подивитися печери), а після обіду зі спокійною душею і без поспіху go see waterfall (піти подивитися водоспад). Можна так зробити?
- No, - логічно сказав водій.
- Чому?
- Тому що one day you go see cave, next day you go see waterfall. (Один день ви дивитеся печери, а наступного дня ви дивитеся водоспади.)
- А, ось чому, - зрозуміли ми й пішли далі.
Хвилин п'ятнадцять ми йшли спокійно, але потім він подумав і знову під'їхав до нас. Він повідомив, що готовий зробити над собою зусилля і проїхати за один день божевільну відстань у 60 км, охопивши, таким чином, і печери, і водоспади. Але щоб ми врахували, що він це робить уперше і вже точно востаннє у своєму й без того нелегкому житті, і просить за цю небезпечну подорож по $20 з носа. Уже за хвилину ми поторгувалися на $20 за двох, а вранці він уже чекав нас на узбіччі вулиці перед готелем.
Сама по собі подорож була дуже колоритною. Мало того що водоспад у цю пору року працює на повну силу, а довколишні джунглі тішать своєю первісністю, що печери на березі Меконга наповнені тисячами статуеток Будди, а на всьому шляху трапляються абсолютно дикі села племен хмонг і кхму, так ще на зворотному шляху з водоспадів наш водій запропонував одному з місцевих жителів підвезти його до сусіднього села. Старий, судячи з його вигляду й вантажу, збирав у місцевому лісі кору і в цьому сильно досяг успіху. Але відчиняти двері автомобіля він у житті ще не пробував, як і сідати в цей агрегат. Коли його все ж усадили разом із його безглуздою корою, він усю дорогу їхав із блаженним виразом обличчя, не розуміючи абсолютно нічого з того, що відбувається. Упевнений, що він навіть і не второпав до кінця, на чому він їхав того дня і як дістався додому. Абсолютно недолугим був старий, і, дивлячись на нього, ми розуміли, що так далеко від цивілізації ще ніколи не бували. Такий він, Лаос.
Увечері Луанг Прабанг і зовсім засинає. У місцевому центрі Червоного Хреста європейські туристи за $2 можуть зробити масаж (це справді масаж, усе суворо, жодних проституток). А неподалік, прагнучи тут якось скрасити своє життя, один із місцевих французів у ресторані готелю Villa Sinxay кожні два дні влаштовує вечірнє шоу народів Лаосу, що нагадує сімейне дійство за участю дітей, собак і літніх родичів. На сцену виходять дружина француза та троє його дітей і беруться на різні голоси співати жалісливу лаоську пісню. Дівчатка, вбрані в костюми різних племен, танцюють і співають невигадливі композиції. Такий відпочинок добре піднімає настрій і коштує по $2 з особи, включно з необмеженою кількістю фруктів і десертів. Водночас місцеві пенсіонери осторонь під єдиним у місті ліхтарем грають у кулі - гру, запозичену явно у французьких колонізаторів.
До речі, лаосці взагалі виявилися талановитими компіляторами французьких звичаїв. У магазинах можна легко знайти хороший вибір французьких вин, а на ринкових лотках усюди продаються французькі багети - довгі батони, які вони навчилися фарширувати місцевими наїдками. Що стосується власне лаоської кухні, то окрім клейкого рису (klao niaw) вона включає laap (гостре рубане м'ясо оленя або буйвола з овочами та пророслими рисовими зернами), tam mak houng (салат із папаї з часником і горіхами), som moo (кисла свиняча сосиска) і безліч видів супу, переважно з рисовою локшиною. Фірмовою стравою Луанг Прабанга вважається or lam - м'ясо, що плаває в юшці з додаванням чилі, шкіри буйвола, гострих соусів, лимонника та солодкого базиліка. Кажуть, їдять тут і сире м'ясо, але в ресторанах нам його передбачливо не пропонували. На ринку, втім, ми не раз бачили, як поруч з обскубаними курми або шашликами з риби лежить дохлий щур, також є предметом купівлі-продажу. Ціну на нього ми так і не наважилися дізнатися. Та й навіщо він нам?
За рік до описаних подій, у січні 2002 року, ми, бувши в Таїланді, якось пливли по Меконгу і на всі очі зачаровано дивилися на той берег, де жив такий таємничий, незвіданий нам і загадковий Лаос. Що там, думали ми, за цими крутими берегами, за цими людьми, які, не звертаючи на нас жодної уваги, спокійно розвішували сушитися рибальські сіті? Рік потому нам удалося побувати й на цьому березі великої річки - він нас не розчарував. Шкода тільки, що після п'яти днів у Лаосі нам знову довелося повертатися до божевільного мегаполіса, де щохвилини доводиться кудись бігти, запізнюватися, дивитися на годинник, забуваючи про те, що десь далеко на сході, на пагорбі над заливними полями сидять люди й мовчки, подовгу слухають, як росте рис...