Найпоширеніша тварина в країні амішів – кінь
Подорожуючи Країною амішів, а всю її з кінця в кінець можна проїхати хвилин за 30, ми кілька разів проїжджали криті дерев'яні мости. Деяким із них більше 150 (!) років. Той, що на знімку, був побудований у 1893 році. Криті дерев'яні мости є в усій Новій Англії (так називають північно-східні штати). Вони є в Коннектикуті, Нью-Гемпширі, Массачусетсі, але вперше вони з'явилися в Пенсільванії, і тут їх досі більше, ніж у будь-якому іншому штаті. А в Пенсільванії їх найбільше в Країні амішів – цілих 28 штук. Можливо, тому що тут безліч струмків і річок, що збігають пагорбами з недалеких Аппалачів.
Вважається, що їх будували критими, щоб захистити від негоди та зробити міцнішими. Але щоразу, коли чуєш посилене коробкою моста цокання копит, здається, що їх так будували лише заради цього посилення. До речі, американці кажуть не «цокання», а: «кліп-клоп, кліп-клоп, кліп-клоп» (clip-clop, clip-clop, clip-clop).
Навіть дуже старі, що вже стали непридатними криті мости, як цей, пофарбований червоною комірною фарбою, аміші ретельно зберігають: вони ж ще один фірмовий знак їхньої країни. У подарованій нам на екскурсії по фермі брошурці я здивовано прочитав, що самі аміші називають їх «мостами поцілунків» («kissing bridges»). У Києві над Петровською алеєю теж є «Міст поцілунків». Цікаво, що в різних народів ці благородні споруди викликають однакові романтичні асоціації.
Був уже кінець дня, коли повз нас промчала ціла кавалькада баггі з молодими людьми. З їхніх відкритих вікон чітко долинав неголосний жіночий сміх. Вони явно котили в бік критих мостів.
Поруч із червоним мостом стояв старий, теж уже не діючий, водяний млин. Уздовж доріг розташовано безліч міні-базарчиків. Виставлені баночки з домашнім варенням, медом, соліннями, розкладені овочі, качани кукурудзи, печиво та хліб. Продавців ніде немає. На всьому написана ціна. Клади валюту і бери, що сподобалося.
В оздобленні деяких будинків уже почали з'являтися символи наближеного Гелловіну, але це явно не амішевські будинки: Гелловін – свято язичницьке.
Як і всюди в Америці, на вулицях амішевських сіл у вихідні дні в гарну погоду можна зустріти безліч блошиних ринків – флімаркетів (flea markets). Тут можна дешево купити різні дрібнички, як правило, не нові: від шпаківень до дитячого одягу та роликових ковзанів (діти швидко підростають, і американці не вважають ганебним купувати для них ношений, але, звичайно, випраний, вичищений і випрасуваний одяг).
Багато сіл Країни амішів мають незвичні оригінальні назви. Наприклад, тут є село «Рай» («Paradise»). А це й зовсім дивна назва – «Пташка в Руці» («Bird in Hand»). На табличці написано, що воно дано на честь якогось зображення на хиткій картинці, що висить на старому готелі. Що то за картинка і про який готель йде мова, думаю, розуміють лише місцеві жителі. Розпитати їх про це я забув. Можливо, це якось пов'язано з американським прислів'ям «A bird in the hand is worth two in the bush», аналогічним російському «Лучше синица в руках, чем журавль в небе».
Несподівано ми в'їхали в село й зовсім із дивною для цих пуританських місць назвою «Intercourse» (хто знає англійську – той зрозуміє). Як нам пізніше пояснили, назва ця походить від свого первородного значення: колись у цьому місці перетиналися дві дороги. На табличках вказано, що «Пташка в Руці» заснована в 1734, а «Intercourse» у 1754 році.
Поки ми подорожували й набиралися вражень, підійшов час ланчу (американці денну трапезу називають ланчем, а вечірню – обідом, слово «вечеря» вони практично не використовують). І де ще як не тут, у країні молочних ферм, варто було замінити традиційний американський сендвіч порцією хорошого морозива. У сімейних кафешках при фермах аміші пропонують кілька його видів. Американці великі любителі морозива й багато хто приїжджає сюди спеціально заради нього. Ми ж вирішили вирушити до великого кафе при головній фабриці відомої в Америці фірми та марки морозива «Turkey Hill» («Індюшачий пагорб»). Розташована вона трішки осторонь від Країни амішів, ще хвилин 15 їзди на захід усе тією ж 30-ю дорогою в містечку з найпоширенішою та правильною в Америці назвою «Колумбія», яке стоїть на березі широкої річки з індіанською назвою Сасквахана.
З'явилася ця фірма на світ саме тут, у країні молочних ферм, звичайно, невипадково. Заснував її хтось Армор Фрей ще за часів Великої депресії. До цього він починав кожен свій день, задумливо спостерігаючи схід сонця над найближчим до його будинку Індюшачим пагорбом. Потім він клав кілька пляшок молока з ранкового доїння на заднє сидіння своєї старенької машинки. Він не був амішем і розвозив молоко сусідам – тоді кожен цент був на рахунку.
До речі, такий бізнес, щоденна доставка свіжого молока до розкиданих у сільській місцевості будинків, існує в Америці досі. Поступово справа розросталася, її успадкували три сини, які стали виробляти морозиво й продавати його по всій країні. Ось це сімейство. Їхня підсвічена фотографія прикрашає вестибюль фабрики.
Саме виробництво зараз знаходиться в старій цегляній будівлі. Це за два кроки від Індюшачого пагорба, того самого, де зародилася фірма. На першому поверсі будівлі є кафе, де можна скуштувати десятки видів знаменитого «Turkey Hill». За невелику плату можна потрапити на екскурсію цехами, під час якої вам пояснять і покажуть увесь процес приготування морозива.
Цю екскурсію ми, не змовляючись, пропустили і, не вникнувши в деталі, одразу приступили до суті справи. Особисто я не втримався і замовив цілих три кульки, а вони тут немаленькі: почав з холодного, навіть на смак, м'ятного з шоколадною крихтою, продовжив чорносмородиновим і не відмовив собі у сливовому. І цього мені цілком вистачило до кінця дня.
Після ланчу ми вирушили до ще однієї мети нашої подорожі – на денну виставу знаменитого театру «Зрéлище і Звук» («Sight and Sound»). Його величезна будівля «казкового» стилю, оточена гігантськими асфальтованими паркінгами, стоїть у чистому полі в самому центрі Країни амішів. Хоча формально театр до амішів стосунку не має, з'явився він тут 35 років тому, вочевидь, не випадково. Всі вистави цього театру засновані на історіях та притчах з Біблії. Протягом сезону з ранньої весни до осені в театрі ставлять лише одну виставу.
Цього року в театрі давали «Йосипа» (англійською «Joseph» – «Джозеф», скорочено «Джо»). На цьому фото програмка вистави, яку нам вручили при вході. Я її потім відсканував. Вистава була про того самого Джо, який був правнуком Авраама, внуком Якова і сином Ісаака, якого Бог назвав Ізраїлем і від дванадцяти синів якого й пішли дванадцять колін ізраїлевих. Саме від Джо й пішли євреї.
За формою це був мюзикл з чудовими акторами, музикою, танцями, співом, костюмами, декораціями та світловими ефектами. Але не тільки це: під час вистави по сцені, а іноді й по проходах залу розгулювали справжні верблюди, вівці, осли та інші «давньоєгипетські» тварини. Наприклад, коли Джо опинився у в'язниці, по сцені бігали справжні щури (правда, білі). Загалом, справжній театр на Таганці.
Я намагався фотографувати, але на сцені все рухалося з такою швидкістю, що з цієї витівки нічого не вийшло. Ті, хто зацікавився, можуть зайти на YouTube, набрати там «Sight and Sound Joseph» і подивитися цілі сцени з цієї вистави.
До речі, зал був повний. Квитки ми купували заздалегідь. Мене здивувало, як вдається театру збирати стільки глядачів на виставу, яка йде вже півроку в такій віддаленій від великих міст місцевості, причому у вихідні дні театр дає по дві, а іноді й по три вистави. На парковці стояли машини не лише з найближчих місць, але іноді навіть і не з найближчих штатів.
Продовження: КРАЇНА АМІШІВ (частина 5)
Марк КРИМСЬКИЙ.
Фото автора.
