Один з будинків амішів
Вважаючи сім'ю однією з трьох головних життєвих цінностей, аміші приділяють велику увагу і общинному життю. Наприклад, якщо комусь з амішів потрібен новий будинок (утворилася сім'я або сталася пожежа), будують його всією громадою. Збираються десятки, якщо не сотні чоловіків і за один день (!) зводять великий дерев'яний будинок буквально під ключ. Жінки в цей день готують їжу на всіх, і закінчується такий день спільним обідом.
Нам не пощастило застати таке будівництво, але є чудовий американський фільм «Свідок» («Witness») з Харрісоном Фордом у головній ролі. Дія фільму відбувається в Країні амішів, і там вони саме колективно будують дім. Доми амішів, як і більшість будинків в Америці, дерев'яні або ж будинки з клеєного бруса. Якщо на знімках вони виглядають цегляними або навіть кам'яними, то це тільки облицювання: каркас і всі перекриття з дерева.
У амішів немає будинків для престарілих. Якщо в чиємусь будинку є літня людина, яка вже сама не може за собою доглядати, встановлюється список чергувань і допомагає вся громада. Як розповів нам екскурсовод, серед амішів є досить не бідні, навіть за американськими стандартами, люди. Пояснюється це їхніми дуже низькими витратами: вони не купують машини, не платять за бензин, у них немає моргиджів (іпотек) на будинки. Крім того, аміші не купують страховки.
Навіть за візит до лікаря вони платять готівкою. Якщо комусь із них потрібна серйозна операція, скидається вся громада. Аміші не купують дорогий одяг, їжу, ювелірні прикраси, косметику та парфумерію, вони не подорожують, не ходять на концерти та виставки, звичайно, не вживають спиртних напоїв, а найголовніше – працюють на своїх фермах і в майстернях від зорі до зорі.
Крім того, що аміші прекрасні фермери, вони ще й відомі своїми ремеслами. У їхніх селах є безліч крамничок виробів та сувенірів, по яких поблукати й подивитися – цілком невинна недільна розвага. Це, наприклад, величезна свічкова крамниця: свічки – річ в амішівському господарстві не остання. І яких тільки свічок у ній немає! «Barn» англійською означає «амбар» (схоже, він і був тут колись, але ще в Америці так жартома називають і просто великі магазини.
У Країні амішів безліч кузень, що природно. Їх видають ось такі знаки і підзабутий запах вугілля, який сфотографувати, на жаль, поки що не вдається.
Аміші – відомі столяри та теслярі. Тут можна знайти справжнього дерев'яного коника з нашого дитинства і бабусине крісло-гойдалку зі старої казки. Аміші роблять добротні, трохи старомодні, але справжні дерев'яні меблі. Любителі таких меблів приїжджають сюди за ними навіть із Філадельфії та Нью-Йорка.
У кожному з таких магазинів є і відділ старих антикварних, іноді трохи відреставрованих, меблів. В одному з таких відділів мені одразу впав у вічі набір з 12 стільців (інші шість не потрапили в кадр, але стояли поруч). Мої супутники почали мене підганяти, тож я встиг обмацати з них лише парочку (на щастя).
Ще аміші славляться своїми стьобаними ковдрами, зразки яких були в безлічі вивішені прямо на вулиці перед входами до магазинів. Більшість магазинів влаштовані на перших поверхах будинків, у яких живуть аміші, в переобладнаних сараях і коморах.
До речі, великі «червоноармійські» зірки на будинках амішів – старовинний знак, що має той самий сенс, що й підкова: на щастя. Підкови теж іноді трапляються, але зірки частіше.
У ланкастерській громаді близько 200 так званих «однокімнатних шкіл» («one room school»), у яких навчаються школярі будь-якого віку з найближчих вулиць. Всі школи розташовані таким чином, щоб школярі могли самі, як толстовський Філіпок, дійти до них або в крайньому разі доїхати на самокаті (все ж таки XXI століття на дворі!). Всі учні, як і в оповіданні Толстого, сидять в одній кімнаті і навчаються вісім років. Викладають у цих школах дівчата, які самі нещодавно їх закінчили і ще не вийшли заміж. Список предметів невеликий: англійська та німецька мови, математика та історія. Аміші вважають, що для традиційного фермерського життя такої освіти цілком достатньо, однак якщо хтось хоче дати дітям сучасну освіту, то може записати їх до найближчої звичайної школи.
Ми під'їхали до однієї з таких шкіл, коли там йшов урок, і я встиг зробити знімок. В іншій школі якраз почалася перерва, діти висипали на подвір'я. Над кожною школою біля входу є вежа з дзвоном. Це не прикраса, а звичайний шкільний дзвінок: електричних-то в них немає. Мотузка від дзвона проведена прямо всередину приміщення, і черговий по класу смикає за неї, даючи щоразу команду до початку уроку.
Діти старшого віку затіяли гру в бейсбол. Разом із хлопчиками в цю суто чоловічу гру грали й дівчатка у своїх довгих сукнях. Навіть роль бэттера, того, хто б'є битою по м'ячу, виконувала дівчинка. Ось тобі й покірність, ось тобі й домострій...
Поки наші дами збирали вздовж дороги пізні незабудки, а мої друзі-інженери оглядали навколишні поля, професійно оцінюючи види на врожай, я підійшов до відчиненого настіж вікна і зробив портрет молодої вчительки.
Позаду більшості амішівських магазинів, сімейних ресторанчиків і ферм є невеликі безкоштовні звіринці, де з їхніми мешканцями можна просто поспілкуватися. Як правило, в них гуляють найзвичайнісінькі домашні тварини та птахи: кури, півні, кози, поросята, – помилуватися якими сучасному американському городянину в дивину. У більшості звіринців є улюблений герой американських казок – віслючок Данкі зі своєю мамою.
Найбільше полюбляють фотографуватися кози. Побачивши мою камеру, вони відразу підходили до паркану і професійно займали правильну позицію (у сенсі освітлення та ракурсу). Щоб туристи не годували тварин чим попало, біля кожного звіринця стоять невеликі годівниці-автомати, в яких можна набрати трохи вівса.
В одному з таких звіринців на нас чекала екзотика: подвір'ям розгулював справжній перуанський лама, а його білява подруга в цей час охороняла їхній дім. Але варто було простягнути їй повну долоню вівса – і вона миттєво підхопилася і відразу все злизала. Не впустив і я можливості погладити по загривку голову сімейства.
Тисячі (якщо не сотні тисяч) жирних канадських гусей, блакитна мрія Паниковського, щовесни і восени перетворюють у Пенсильванії будь-яку незайняту галявину чи озерце на проміжний аеродром. У день нашої подорожі переліт тільки починався, але найперші непосидючі літуни вже освоювали тут свої злітно-посадкові майданчики.
Продовження: КРАЇНА АМІШІВ (частина 4)
Марк КРИМСЬКИЙ.
Фото автора.