Берлінська стіна останнім часом приваблює не лише туристів
До Другої світової війни німці не знали слова «вессі» – поняття «західний німець» просто не існувало. А «оссі» називали німців, які жили на «справжньому» сході Європи – у Судетах, Польщі й далі, аж до Мемеля (нині Клайпеди) та австро-угорського міста Лемберг. Німців, занесених історією до Росії, називали «фольксдойч», причому вважалося, що вони вже ніби й не німці.
Відгриміла Друга світова, напівзневажливе слівце «фольксдойч» було дискредитоване гітлерівцями, кордони Німеччини змінилися до невпізнання. Лемберг і Бреслау здобули свої рідні імена – Львів і Вроцлав, зі знаменитих «оссі»-курортів Марієнбад і Карлсбад вийшли прекрасні чеські здравниці Маріанські Лазні та Карлові Вари, а гордий Кенігсберг, батьківщина Іммануїла Канта та «оплот прусського духу», як називав його Залізний канцлер Отто фон Бісмарк, перетворився на російський Калінінград. Німеччина розпалася на дві – робітничо-селянську НДР та капіталістичну ФРН, зі столицею не в стародавньому Берліні, а в Бонні – маленькому містечку, який з об'єднанням країни знову перетворився на те, чим він був завжди – сонне передмістя гамірного Кельна.
З того самого моменту, як було зведено Берлінську стіну, слівцем «оссі» стали позначати не австрійців і не судетських німців (їх взагалі вигнали з рідної землі далеко на захід), а жителів Німецької Демократичної Республіки. Ті ж, у свою чергу, вигадали слово «вессі». Можливо, від образи, а можливо, просто так – для рівноваги.
Двадцять років тому Берлінська стіна впала. Сталося це, як сьогодні стверджують безпосередні учасники її розвалу, чи не випадково. Політики тих років згадують, що проти об'єднання двох Німеччин різко виступала Маргарет Тетчер, яка серйозно боялася відродження німецького реваншизму. Джордж Буш-старший, екс-президент США, не раз зізнавався, що про падіння Стіни він дізнався постфактум, жодних наказів на цей рахунок не віддавав і взагалі не розуміє, чому німці щороку так наполегливо дякують американцям за допомогу в об'єднанні Німеччини. «Ми допомогли німцям після Другої світової війни, ми захищали їх від СРСР під час холодної війни, але до руйнування Берлінської стіни ми не маємо жодного стосунку», – наголошував Буш.
Тим не менш, нещодавно переобраний канцлер Німеччини Ангела Меркель, виступаючи перед Сенатом і Конгресом США (до неї подібна честь була надана лише одному німецькому канцлеру – Конраду Аденауеру), знову подякувала американцям за допомогу в руйнуванні Берлінської стіни. Що ж, історія – дама вередлива. Зрештою, Михайла Горбачова німці дякують за те саме – а й для нього, як стверджують багато свідків подій тих років, падіння Стіни виявилося несподіванкою.
«Добрий дідусь Коль», неждано-негадано ставши канцлером усіх німців, у запалі захвату пообіцяв своїм східним братам «квітучі ландшафти», а західні землі прийняли так званий «Пакт про солідарність», згідно з яким до сьогодні щорічно «відстібають» п'ятьом федеральним землям Східної Німеччини мільярди з власних бюджетів – на розвиток.
Але особливої єдності німці в той момент все ж не відчули. «Оссі», які ступили по уламках Стіни в «дивний, новий світ», відчували себе туристами в західному супермаркеті: все було таким яскравим і переливчастим, прилавки ламалися від достатку, а в кишенях похрускували дойчмарки з так званих Begrüssungsgeld – «привітальних грошей», які видавали щедрі західні сусіди кожному новознайденому співвітчизнику зі Сходу. Та й на екскурсію рвонули далеко не всі. Наприклад, та ж Ангела Меркель, за її твердженням, вислухавши повідомлення про відкриття КПП на знаменитому «Чекпойнт Чарлі», знизала плечима й вирушила з подругами в сауну. Західні ж німці, зібравши уламки Стіни на сувеніри, у східну Німеччину просуватися не поспішали – надто вже там було темно й незатишно, жодних «квітучих ландшафтів», навіть ліхтарів замало.
Таким чином, у першу ніч «оссі» і «вессі» співали, плакали й обіймалися не в гостях одне в одного, а строго по периметру Берлінської стіни, слухаючи англомовну баладу Wind of Change гурту Scorpions. Незважаючи на багатоголосе скандування «Wir sind das Volk!» («Ми є народ!»), єдиною нацією вони себе тоді не відчували. Недарма одразу після цих історичних подій з'явився анекдот: уночі 9 листопада 1989 року зустрічаються на уламках Берлінської стіни «оссі» та «вессі». «Оссі» простягає руку й каже: «Нарешті ми – один народ!». «Вессі», на мить задумавшись, теж простягає руку й відповідає: «Так, і ми теж».
На жаль, невидимий вододіл не зник і до сьогодні. У різні роки цей феномен відчувався по-різному: спочатку західні німці радісно допомагали східним братам, відчуваючи себе благодійниками в найкращому сенсі цього слова й тим самим відокремлюючи себе від тих, кому так охоче допомагали. Пізніше, коли гримнула перша «криза імені Шредера», «оссі» і «вессі» часто ображалися одне на одного, з'явилися кліше на кшталт «оссі вічно на щось скаржаться», а «вессі задирають носи».
Тим не менш, потроху відмінності, насамперед – у якості життя, почали стиратися. На сьогодні рівень зарплат на Сході впритул наблизився до західного, а де в чому федеральні землі колишньої НДР навіть випередили західних сусідів. Наприклад, теперішній міністр шляхів сполучення ФРН Петер Рамзауер (ХСС) одразу після вступу на посаду оголосив про старт програми з поліпшення мережі автотрас... у західних землях. Мовляв, на Сході за цей час побудували такі чудові дороги, про які бідним «вессі» лише мріяти. Інший приклад: половина всіх внутрішньонімецьких інвестицій у будівництво припадає на Східну Німеччину. На перший погляд, справедливо. Але ж східних земель у країні – п'ять, і не найбільших, а західних – одинадцять.
Саме до таких аргументів вдаються сьогодні прихильники гасла, що зародилося на Сході й поширилося на Заході: «Lasst die Mauer wieder hoch!» – «Відбудуйте стіну знову!». Звісно, це чиста утопія, на кшталт закликів до відродження РЕВ і Варшавського договору. Але подібні гасла вкотре демонструють, що поділ на «оссі» та «вессі» ще далеко не подолано. Цього року, коли святкується 20-річчя об’єднання Німеччини, паспорти отримують уже ті, кого під час падіння Берлінської стіни ще не було на світі. Але й вони продовжують звично ділити себе на «східних» і «західних» німців. На сході країни цвіте не стільки обіцяний Гельмутом Колем ландшафт, скільки так звана «остальгія»: ірраціональна, нез’ясовна туга за «старими добрими часами» першої німецької держави робітників і селян.
Примітно, що цією дивною хворобою хворіють не стільки представники старших поколінь східних німців, скільки молодь, яка в НДР, по суті, не жила. Для нинішніх юнаків та дівчат зі сходу Німеччини їх «колишня» країна – не оплот соціалізму з його «родимими плямами» на кшталт тотального стеження всіх за всіма, стрілянини в тих, хто намагався перетнути німецько-німецький кордон, багатоголових черг за «дефіцитом». НДР перетворилася в їхній свідомості на милу, дещо патріархальну країну з піонерами та «еф-де-йотами» (так називали німецьких колег комсомольців, від абревіатури FDJ – Freie Deutsche Jugend або «Вільна Німецька Молодь»), з народними піснями та соціальними гарантіями, зате без безробіття та невпевненості в завтрашньому дні, без неонацизму та його протилежності – мігрантських гетто та напливу «гастарбайтерів»...
Звісно, ці уявлення грішать наївністю. Безробіття в НДР, звісно ж, було, але, за радянським зразком, маскувалося непотрібними робочими місцями на мізерну зарплату, людей арештовували сотнями й тисячами, горезвісні «гастарбайтери» також були в надлишку, але називалися «трудящими з братніх країн» на кшталт В’єтнаму та Лаосу... Але ці суперечки – для істориків, а «остальгія» так само ірраціональна, як почуття вдячності, яке німці відчувають до Буша та Горбачова...
Всесильне Міністерство державної безпеки, або «Штазі», із грізної каральної організації перетворилося на музей свого імені та дотепно організовану кафешку в східноберлінському районі Ліхтенберг, під назвою «У фірми» («Фірмою» в НДР якраз і називали «Штазі»). Приходячи сюди, ви бачите друкарські машинки з протоколами допитів, що стирчать із них, а при вході вам пропонують підписати «договір про добровільну співпрацю». Підпишете – отримуєте знижку 10% на всі напої, не підпишете – вас і так пригостять, але за повну вартість. Девіз кафе – «Приходьте до нас, а не то ми прийдемо до вас!» – викликає посмішку, а не жах. Полковника КДБ Володимира Путіна із захопленням зустрічали в Бундестазі, де він виголошував промову чистою, майже без акценту, німецькою мовою, а «штаммкнайпе» – пивну, яку він відвідував під час своєї служби в Дрездені – заповзятливий господар перетворив чи не на музей.
У Берліні, на Александерплац, кіоски щосили торгують листівками з написом німецькою, але російськими літерами, у перекладі він говорить: «Якщо ви можете це прочитати – значить, ви не тупий вессі». А біля того самого «Чекпоінт Чарлі» спритні турки давним-давно торгують вушанками з незграбними червоними зірками та кашкетами «під Червону Армію» – радянського зразка, але чомусь часто – з імператорськими кокардами. Туристи беруть – а як же! Вони й камінці з найближчого кар’єру жваво розкуповують, наївно вважаючи, що купують «уламки Берлінської стіни».
Зі свого боку, західні німці досить рідко заглядають на схід. Навіть західні берлінці намагаються не їздити на схід столиці, серйозно вважаючи, що за межами Фрідріхштрасе закінчується асфальт та будь-яка цивілізація. Втім, у даному випадку молоді хлопці все ж виявляються спритнішими за своїх батьків, бабусь і дідусів: останнім часом серед західнонімецької молоді поширилася мода вирушати в піші або велосипедні тури східними землями. Потрапляючи в мекленбурзькі ліси або на величезне, пустельне морське узбережжя Хайлігендамма, вони розчулюються: «Яка первозданна дикість!». Власне, у тій же Баварії чи в Баден-Вюртемберзі можна знайти ліси й густіші, та й берегова смуга під Бременом або Гамбургом не кишить людьми. Але там вони почуваються вдома, у лоні цивілізації – не те що на «дикому Сході». Таким чином, західні німці теж віддають данину «остальгії» – хай і по-своєму.
Виходить, що головна Берлінська стіна – віртуальна, зведена виключно в головах німців – нікуди не поділася. Хіба що стала нижчою і дозволяє цікавим роззявлям зазирнути на інший бік, не боячись колючого дроту, прожекторів і снайперів. Але вона все ще стоїть. Як колись написав художник на реальній Берлінській стіні, «Es gilt viele Mauern abzubauen» («Слід зруйнувати багато стін»). Не тільки кам'яних.
Борис АЛЬТНЕР. 