Під час Великої депресії США покидало більше людей, ніж будь-коли в американській історії
У своєму інтерв'ю виданню Washington ProFile Тім Цуліадіс розповідає про невідому в широких колах тему американської імміграції в СРСР.
– Чому ви зацікавилися темою американської імміграції в СРСР?
– З моєї точки зору, добре зрозуміла злочинна сутність нацистського тоталітаризму, ця тема прекрасно досліджена і має потужний суспільний резонанс, особливо в Європі та США. Однак сталінізм - комуністичний тоталітарний режим - описаний явно недостатньо. Так, був Солженіцин, однак, мені здається, там ще є багато білих плям, які потребують своїх дослідників.
Я почав вивчати період сталінізму і дізнався, що в період Великої депресії представники багатьох народів поїхали до Радянського Союзу. Одні з них зробили це з політичних причин, інші - з економічних. Серед цих людей були й американці. Потім я знайшов фотографію, на якій були зображені американські команди, що грають у бейсбол у парку Горького. Це було вражаюче - на початку 1930-х років американці намагалися слідувати традиціям власної культури, перебуваючи в центрі Москви. І ця тема дозволила мені більше розповісти про відносини США та СРСР до початку Холодної війни.
– Мало хто знає, що в Радянській Росії грали в бейсбол...
– У Радянській Росії американські колонії виникли не тільки в Москві, а й у Горькому (сучасний Нижній Новгород), в Карелії, в Нижньому Тагілі, Магнітогорську, Україні... І всюди, де поселялися американці, вони створювали бейсбольні команди і навчали цієї гри своїх радянських колег. В результаті, була створена бейсбольна ліга, - спершу ця ідея була підтримана радянською владою, яка тоді збиралася зробити бейсбол новим національним видом спорту. Кілька американців створили газету Moscow Daily News, в якій щотижня публікувалися результати бейсбольних матчів в СРСР і в США. І, природно, як тільки почалася кампанія Великого Терору, всі бейсболісти були заарештовані. А з радянської історії зник факт, що колись була зроблена спроба зробити американський вид спорту радянським, навіть газети і журнали СРСР про це практично не писали.
– Скільки американців переселилися до Радянського Союзу?
– Різні джерела дають різні дані. За моїми оцінками, від 6 тис. до 10 тис. осіб переїхали до СРСР на початку 1930-х років. Пік цього процесу припав на 1931 рік. Тоді «Амторг» - радянське торговельне представництво в Нью-Йорку - опублікував рекламу, в якій повідомлялося, що СРСР потребує 6 тис. американських спеціалістів. У відповідь «Амторг» отримав понад 100 тис. заяв.
Однак ніхто - ні в США, ні в СРСР - не аналізував цієї статистики. Було багато американців, які не потрапляли до офіційних звітів. Їм говорилося, що для того, щоб переїхати до СРСР, потрібна лише туристична віза, а після приїзду до Москви вони негайно отримають роботу. Тобто, «Амторг» офіційно не запрошував їх, вони приїжджали на свій страх і ризик.
– Чому ж американці покидали США?
– На 1931 рік припав пік Великої депресії, рівень бідності в США був жахливим. Чверть працездатних жителів країни сиділа без роботи. Я не знаю, скільки американців працювали в сільському господарстві, видається, що їх було 20-25%. Під час депресії фермери опинилися в абсолютно катастрофічному становищі, вони практично не могли прогодуватися за рахунок обробітку землі. Тоді закривалися не тільки заводи, а й ферми. У кожному американському місті виникли райони нетрів.
Тоді було широко поширена думка, і її поділяли багато мислячих людей, що на їхніх очах відбувається колапс капіталізму, і що соціалізм прийде йому на зміну. Чому люди їхали до СРСР? Тому що їм надавався шанс отримати роботу, яку неможливо втратити; їхні діти могли отримати безкоштовну освіту; їхні сім'ї могли безкоштовно користуватися медичною допомогою - тобто, рівень соціальної безпеки, обіцяний їм, просто вражав уяву. Більше того, багато з них отримали безкоштовні квитки до Росії.
Були інтелектуали, на кшталт Бернарда Шоу, які побували в Росії і виступали по американському радіо, розповідаючи, що майбутнє - за Радянським Союзом. Волтер Дюранті, московський кореспондент газети New York Times, публікував статті аналогічного змісту (Дюранті працював у Москві з 1922 по 1936 рік, у своїх публікаціях він постійно проводив прорадянську лінію, зокрема, заперечував реальність Голодомору. У 2003 році його посмертно намагалися позбавити Пулітцерівської премії - найпрестижнішої нагороди, яку може отримати американський журналіст. – прим. Washington ProFile). Деякі люди дуже хотіли вірити, що у світі існує країна, де людина здатна чесно працювати. Вони були засліплені власними мріями. У ті часи число іммігрантів, які перебиралися до США, поступалося числу людей, що покидали Сполучені Штати - подібне сталося вперше за всю американську історію.
– Чому СРСР приймав американських іммігрантів?
– Багато з них мали цінні навички та вміння, наприклад, вони працювали на заводах Детройта. Сталін проводив індустріалізацію Радянського Союзу. В епоху перших п'ятирічок були колосальні плани купівлі цілих заводів у таких людей, як Генрі Форд, щоб створити радянську автомобільну промисловість. За моїми оцінками, в період з 1929 по 1936 рік СРСР витратив близько $40 млн на закупівлю американських технологій. Маловідомо, що Форд, який став іконою американської індустріалізації, відіграв приблизно таку ж роль і для індустріалізації СРСР.
І, природно, СРСР потребував американських фахівців, які володіли знаннями про те, як робити автомобілі. Приблизно 700-800 американців працювали на автозаводі в Нижньому Новгороді, те саме відбувалося на тракторному заводі в Сталінграді. Їх запрошували, тому що вони вміли робити те, що було потрібно для будівництва соціалізму. Звичайно, після того, як американці передавали свої знання радянським фахівцям, вони ставали менш цінними та легко замінними.
– Якою була доля американців, які переселилися до Радянської Росії?
– У іноземців, які переїхали до СРСР, часто відбирали їхні паспорти. Американські паспорти використовувалися радянською владою, іноді з метою шпигунства - якісь люди могли видавати себе за цих американців і відвідувати США.
Деякі з американців, хто приїхав на початку 1930-х років, повернулися до США - якщо, звичайно, вони діяли досить швидко, голосно протестували і якщо у них були гроші на покупку зворотного квитка. Справа в тому, що багато з них - якщо не більшість - прибували до СРСР без гроша в кишені. Їм було обіцяно, що в Росії вони отримають роботу і житло, тому їм не знадобляться ніякі заощадження - тому вони купували квиток в один кінець. Однак коли вони висловлювали бажання повернутися, з'ясовувалося, що для купівлі квитка на пароплав потрібно від $60 до $150, яких у них просто не було.
У 1934 році перший посол США в СРСР Вільям Булліт відправив запит до Держдепартаменту, в якому він розповідав про таких бідних американців і питав, як можливо їм допомогти? Його лист було передано до Товариства Червоного Хреста, яке заявило, що не зобов'язане займатися поверненням американців на батьківщину.
Якщо людина не могла повернутися на початку 1930-х, коли репресії були відносно м'якими, то до кінця 1930-х на нього чекала сумна доля. У 1937-1938 роки був пік терору, і багато американців були заарештовані. Досить часто це відбувалося за наступним сценарієм: вони заходили до посольства США, а після виходу звідти - негайно арештовувалися агентами НКВД, оскільки параноїдальний режим вважав іноземні посольства центрами шпигунства.
У заарештованих було два варіанти долі. Одну групу допитували і страчували протягом місяців і навіть тижнів після арешту. Тих, хто зумів уникнути страти, заганяли у залізничний вагон і відправляли в якусь віддалену частину СРСР.
Наприклад, Томас Сговіо був відправлений з Москви до Магадану, його поїздка тривала 28 днів. Сговіо відправили в шахту добувати золото. Взимку температура в Магадані опускалася нижче мінус сорока градусів, що разом із поганим одягом та харчуванням призводило до того, що ув'язнені швидко помирали. Сговіо дивом вижив: в один із періодів свого ув'язнення він важив менше 50 кг - він витатуював на своїй шкірі своє ім'я, щоб його змогли впізнати після смерті. Його врятувало те, що він зміг знайти собі роботу поза шахтою - Сговіо був художником і малював пропагандистські плакати. Віктор Херман також вижив - він був неймовірно сильним і пристрасно жадав життя. Однак це були лише винятки - більшість американців загинули в радянських концтаборах.
Безсумнівно, московське керівництво ГУЛАГу прекрасно знало про неймовірно високу смертність ув'язнених і про те, що система потребує постійного поповнення. Це було однією з причин розкручування маховика терору: ув'язнені постійно помирали, а інші люди арештовувалися і займали їхнє місце. Один із бухгалтерів, який працював на Луб'янці, сам був заарештований - він розповів іншому ув'язненому, якому вдалося вціліти, що зеків вважали лише одним із видів промислової сировини.
З усіх аспектів історії про американців у Радянському Союзі в 1930-ті роки саме це виявилося для мене одним із найбільш шокуючих відкриттів. На Заході прийнято вважати, що події в Росії не були геноцидом, однак, з моєї точки зору, це, безумовно, була політика геноциду. Радянська влада прекрасно знала, що мільйони людей помирають у цих таборах. Ці смерті організовувалися вищою владою НКВД і контролювалися Сталіним.
Ще один цікавий факт. Під час Другої світової війни, коли СРСР і США були союзниками, кораблі, які використовувало НКВД, часто перетинали Тихий океан для ремонту на американських верфях. Часто, після повернення до СРСР, їхнім першим вантажем ставали ув'язнені. Золото, добуте ув'язненими на Колимі, постачалося до Сполучених Штатів. Тодішній міністр фінансів США Генрі Моргентау проводив ці переговори і вирішував, що робити з радянським золотом. В архівах я виявив свідчення, що Моргентау знав про те, яким чином добувалося золото, однак ігнорував ці факти з причин, які тільки він міг би вказати.
– Американці, які пройшли через концтабори, залишилися в СРСР чи повернулися до США?
– З тисяч тих, хто виїхав, лише небагато повернулися в 1970-ті роки. Деякі повернулися до США вже в епоху гласності, після 1985 року. В одному випадку дуже літній американець повернувся до Чикаго через півстоліття і виявив, що в його рідному місті все змінилося. Його доля нагадувала історію Ріпа ван Вінкля (головний герой однойменної повісті американського письменника Вашингтона Ірвінга, опублікованої в 1819 році. Сільський житель Ріп пішов на полювання і проспав 20 років. Повернувшись додому, він виявив, що все навколо неймовірно змінилося. Цей літературний персонаж став символом людини, яка відстала від свого часу – прим. Washington ProFile). Ця людина говорила, використовуючи мовні звороти та сленг 1930-х років.
– Чому Сполучені Штати не змогли допомогти своїм громадянам?
– На це є низка причин. По-перше, Держдепартамент схильний був вважати їх людьми, які обрали власну долю. Вони покинули США з політичних або економічних мотивів, тому їх сприймали як підозрілих осіб, ліваків або радикалів. Тому їм здавалося, що ті, хто виїхав, не заслуговували на політичне втручання.
Ці погляди були особливо поширеними на початку 1930-х років. В архівах збереглося листа, написаного Джорджем Кеннаном (американський дипломат і мислитель, ідеї якого справили колосальний вплив на зовнішню політику США. Кеннан вільно говорив російською. Він працював співробітником посольства США в СРСР і в 1946 році направив до Вашингтона так звану «Довгу телеграму», яка стала, ймовірно, найчастіше цитованим документом з історії Холодної війни. У «Довгій телеграмі» Кеннан стверджував, що керівництво СРСР не прагне мирно співіснувати з Заходом, і тому Захід повинен проводити щодо нього політику «стримування» економічними та дипломатичними, а якщо знадобиться, й військовими засобами – прим. Washington ProFile). Кеннан писав, що американські комуністи відмовляються від свого американського походження в той момент, коли їхня нога торкається радянської території.
Співробітники Держдепартаменту чудово знали, що часто цих людей заарештовують одразу після того, як вони залишають американське посольство, але нічого не робили з цього приводу. Іноді новоприбулі дипломати – часто ті, що обіймали нижчі посади в службовій ієрархії – намагалися щось змінити.
Вільям Буліт став першим американським послом у СРСР. Коли він прибув до Москви в 1934 році, Буліт значною мірою симпатизував більшовицькому експерименту. Дипломат вважав, що він лише трохи відрізняється від «Нового курсу» реформ, які проводив президент Франклін Рузвельт. Однак на момент, коли Буліт готувався залишити свою посаду, він був повністю розчарований. Він навіть намагався збирати гроші для американських іммігрантів, щоб вони могли покинути СРСР – тобто хотів зробити хоч щось.
У 1937 році Буліта замінив Джозеф Девіс, чиїм найважливішим завданням було встановлення політичних зв’язків з Йосипом Сталіним. Тому посол не намагався робити нічого, що могло б ускладнити його контакти та зашкодити радянсько-американським відносинам. Він не хотів ризикувати й просити Сталіна зберегти життя американських іммігрантів, які іноді зупиняли машину посла, що пересувалася Москвою з американським прапорцем; які приходили до посольства, просячи про видачу паспорта, і в яких не було жодних політичних можливостей нагадати про себе. У Девіса склалося враження, що він мусить вибирати між дружбою зі Сталіним і цими іммігрантами. І він прийняв, на мою думку, хибне рішення, тому що в результаті більшість іммігрантів загинули.
Якби хтось на найвищому рівні влади в США спробував врятувати цих людей, то, ймовірно, це вдалося б зробити. Посол Австрії в той час докладав колосальних зусиль для порятунку австрійських іммігрантів, які опинилися в Москві. На піку Великого терору він сховав два десятки людей у підвалі австрійського посольства. Девіс не намагався робити нічого подібного.
Пізніше, коли було створено радянсько-американський альянс, шанс на успішне втручання Вашингтона з’явився в липні 1941 року, коли до Москви прибув Гаррі Гопкінс (Harry Hopkins – один із найближчих радників президента США Франкліна Рузвельта, його особистий представник на переговорах з СРСР – прим. Washington ProFile). У той час було б надзвичайно легко укласти угоду зі Сталіним. Однак порятунок цих людей не входив до числа головних пріоритетів зовнішньої політики США. А після закінчення Другої світової та початку Холодної війни укласти відповідну угоду стало абсолютно неможливо.
Цікаво зазначити, що американців заарештовували не лише під час Великого терору, але й тоді, коли відносини між двома країнами перебували на піку. Аверелл Гарріман був послом США в Москві під час війни. За нього в посольстві працювала сім’я американських іммігрантів. Цих людей раптово заарештували й звинуватили у шпигунстві. Гарріман негайно написав до Вашингтона, запитуючи, що можна зробити, щоб спробувати врятувати їх. Йому відповіли, що втручання США не матиме перспективи. Це все нагадує колективне небажання брати на себе відповідальність.
– Що вас найбільше вразило в процесі досліджень?
– Перед тим, як я почав копатися в цій темі, у мене вже було певне уявлення про те, що відбувалося в Росії за часів Сталіна. Мені здавалося, що я розумію цю епоху. Але, як виявилося, у мене не було ані розуміння, ані глибоких знань, ані реального уявлення про масштаби людських страждань. Читаючи спогади людей, які пройшли через концтабори, і листи людей, які намагалися дізнатися про долю своїх заарештованих рідних, ти відчуваєш біль, який сягає крізь десятиліття після описаних подій, і співчуття до тих, хто пройшов через усе це. Нормальна людина не може позбутися жаху при такому читанні.
Випадково, під час перегляду архівних фотографій, я виявив картки, зроблені американським офіцером польського походження. Він зустрівся з поляками, які пройшли через сталінські табори і яким дозволили виїхати до Тегерану. Він сфотографував виснажених дітей, що нагадували скелети. Офіцер написав у своєму звіті, що ці діти, швидше за все, помруть, і він не може зробити нічого, щоб допомогти їм. У цей момент я зрозумів, що для мене достатньо. Можна раціонально оцінювати інформацію про те, що відбувалося в минулому, але не тоді, коли ти бачиш такі фотографії....
Те, що відбувалося в нацистських концтаборах, добре відомо: зокрема, тому що союзники звільнили їх, і все було знято на кіно- та фотоплівку. В результаті всі знають про наслідки нацизму. Однак збереглося дуже мало фотографій радянських концтаборів – там були заборонені фотоапарати. Ймовірно, подібні фотографії могли б дати реальне уявлення про те, чим насправді був сталінізм.
_