Фахівці губляться в здогадках: чому ця зараза, роками, а може, століттями, яка чекала своєї години в тілі дикого звіра або в болотистому буші, раптом накинулася на людей? Відповіді немає. Лікарі поки що можуть розпізнавати Еболу тільки в людському організмі – спочатку вона викликає жар, блювання, біль у м'язах, діарею, потім – кровотечу з рота, очей та вух і, зрештою, всього за кілька днів вбиває людину.
Ебола – плоть від плоті тропічної Африки з її війнами, біженцями, голодом, дикими ритуалами та невикорінною антисанітарією. На порозі третього тисячоліття континент ніби відкрив скриньку Пандори. З середини 70-х Африка «подарувала» світу 30 нових інфекцій, серед яких СНІД, Ебола, гепатит C. А заодно «відродила» старі, здавалося, майже переможені людством – віспу, малярію, холеру. В епоху глобалізації ізолювати інфекцію неможливо: «хворий континент» загрожує заразити весь світ.
Одне з поширених пояснень цього інфекційного вибуху – екологічне: мовляв, справа в глобальному потеплінні, через яке на Африку обрушуються то повені, то посухи. Затяжні тропічні зливи створюють незліченні «тихі затоки», які кишать вірусами та полчищами малярійних комарів. Посухи, у свою чергу, стають причиною пожеж та респіраторних захворювань.
Пояснення епідеміологічного вибуху кліматичними змінами не видається особливо переконливим. Природа континенту, до останнього часу, яка захищала його мешканців від поширення нових інфекцій, постраждала і від рук людини. Великі тварини знищені браконьєрами, місцеві мисливці в пошуках прожитку задовольняються лісовими щурами, дикобразами та зрідка мавпами. Важко сказати, зникнення якої ланки порушило баланс у відносинах людини з природою – ланок випало стільки, що не злічити.
При цьому жителі континенту заперечують теорії африканського походження вірусів, вбачаючи в них прояв дискримінації. У найбільш уражених СНІДом країнах – Зімбабве (заражено 26% населення), Замбії (20%) чи Ботсвані (25%) – вам неодмінно розкажуть, що ВІЛ вперше з'явився в Латинській Америці серед геїв або був винайдений американцями як біологічна зброя. При цьому африканців зовсім не хвилює, що ВІЛ в Африці представлений у найрізноманітніших мутаційних формах – явна ознака того, що саме тут його, вірусу, дім. Дослідженням західних учених тут теж не довіряють, вважаючи їх прихованим расизмом.
Медична іпостась «конфлікту цивілізацій» стала очевидною ще на першій конференції зі СНІДу в 1985 році, де було присутнє лише троє африканських учених. Вони мовчки стежили за обговоренням теорії зараження ВІЛ через м'ясо мавп. Єдине пояснення, яке вони надали, полягало в тому, що це така ж традиційна страва для африканців, як устриці для французів, суші для японців або собаки для корейців. Їдять їх століттями, а от СНІД з'явився з приходом білих.
Ці настрої давно вже перекочували до високих кабінетів. Так, президент ПАР Табо Мбекі довгий час взагалі заперечував існування СНІДу в своїй країні, де вірусом уражені понад 4 мільйони. Президент Кенії Даніель Арап Мой назвав теорії походження СНІДу з Африки «кампанією расової ненависті». А президент Намібії Сем Нуйома впевнений, що епідемія СНІДу – це «біологічна війна».
Найточніший діагноз, мабуть, належить соціологам. Вони першими звернули увагу на те, що сплеск епідемій настав невдовзі після здобуття незалежності більшістю африканських країн. На початку 70-х сільське населення ринуло в міста. Освоюючи колоніальну спадщину – дороги, міський уклад, європейські мови та інші «плоди просвітництва», – нові влади, а за ними й населення розривали тисячолітні зв'язки з племенем, родом, природою. Замінити їх було нічим – у новонароджених мегаполісах був відсутній елементарний контроль за здоров'ям та харчуванням, зняття традиційних табу та свобода звичаїв перетворювали їх на розсадник хвороб.
Географія епідемії СНІДу говорить про це досить красномовно. У середині 80-х було встановлено, що ВІЛ спочатку поширювався по Африці вздовж шосейних доріг – водії користувалися послугами повій: для більшості африканок це єдина можливість заробітку.
Ще одним епідеміологічним чинником стали нескінченні громадянські війни в Руанді, Уганді, Конго, Сьєрра-Леоне, які погнали мільйони людей з нетрів назад у села або в табори біженців, куди вони принесли всі «міські хвороби». Про необхідність профілактики в районах, не зачеплених «культурною революцією», думав лише «Червоний Хрест» або «Лікарі без кордонів».
На якийсь час їм вдалося локалізувати епідемії, однак прищепити мільйонам африканців уявлення про санітарні норми вони були не в змозі. Наприклад, під час нинішньої епідемії Еболи в Уганді з'ясувалося, що найпоширеніший шлях передачі вірусу – похорони. У цих краях споконвіку ховали всім селом – односельці обмивали покійника, потім опускали в цю воду руки та потискали їх один одному на знак солідарності. Не припини лікарі цю практику, Ебола знищила б усю країну.
Те ж саме можна сказати і про панічний страх перед вакцинацією – у ряді країн, наприклад, щеплення від поліомієліту оголосили джерелом ВІЛ-інфекції. У результаті тисячі сімей позбавили дітей необхідних щеплень.
Сучасна система охорони здоров'я для Африки – нездійсненна мрія. Якщо на здоров'я однієї людини США витрачають у середньому $2.300 на рік, то Кот-д'Івуар, наприклад, – 25, Уганда – 9, а Ефіопія і зовсім три. До речі, Всесвітня організація охорони здоров'я вважає, що критичний мінімум – $60 на людину.
У цих умовах головним борцем з епідеміями на континенті виступають або секти на кшталт церкви «Відновлення 10 заповідей», які обіцяють позбавлення від недуг шляхом самоспалення, або фундаменталісти, найчастіше ісламські, які обіцяють вилікувати всіх шаріатом, тобто жорсткою регламентацією звичаїв. Словом, Африці не до медицини.