ІА «Росбалт» публікує враження людини, яка нещодавно відвідала КНДР, — туриста, який мав можливість досить багато побачити на власні очі. При цьому він чудово усвідомлює, що багато чого залишилося за кадром. І слід зазначити, що, всупереч поширеним уявленням, поїхати в КНДР як турист можливо, лише процедура оформлення візи досить тривала.
Ситуацію в Північній Кореї та настрої корейців неможливо зрозуміти, не уявляючи собі хоча б загалом корейську історію.
Корея – невелика країна, що межує з Китаєм, Росією, Японією по морю. Вся історія держави значною мірою визначалася спробами спертися на одного з великих сусідів і драматичними розчаруваннями, що з цього випливали... Нинішній корейський режим виник на хвилі опору корейців японській анексії – на початку XX століття. Анексія була здійснена під надуманим приводом, а спроби корейців звертатися до міжнародних організацій зазнали повної поразки – Гаазька конференція не стала вступатися за Корею. Для корейців це було жорстоким розчаруванням, а один з їхніх представників наклав на себе руки прямо в залі, де проходила конференція...
Японський окупаційний режим був дуже жорстким, корейська історія послідовно стиралася, з країни вивозилися цінності та предмети старовини, корейців змушували змінювати імена на японські. По суті, японці хотіли довести і самим собі, і корейцям, що жодної самостійної спільноти – Кореї – немає, є тільки «недороблені японці», яких треба повернути в лоно Японії на правах нижчої раси... Спроби опору жорстоко придушувалися, інакомислячі зазнавали в тюрмах жахливих тортур.
Один з епізодів того часу, викладений у корейській літературі: корейська школярка вийшла серед демонстрантів проти окупації з корейським прапорцем у руках, японський солдат відтяв їй руку, вона перехопила прапорець іншою рукою, їй відтяли й другу руку.
Кім Ір Сен – перший «великий керівник» країни походив із сім'ї, всі члени якої, і передусім його батько, боролися проти японців. Сам він прийшов до влади на хвилі опору японцям, що завершився перемогою. Соціалізм здавався природним вибором для представників національно-визвольного руху в 40-ві роки минулого століття. Цей вибір спричинив нову війну – з американцями та подальший поділ країни. Мало хто знає, що американське вторгнення в Корею пройшло під прапором ООН. Тобто це нібито міжнародні сили «наводили порядок» у Кореї, хоча на практиці вторгнення було суто американським. Результати наведення порядку: у Пхеньяні після килимових бомбардувань не залишилося жодного вцілілого будинку.
Таким чином, на ріках крові та страждань виникла КНДР у її нинішніх кордонах. І немає нічого дивного в тому, що головною корейською ідеєю стала ідея чучхе – опори на власні сили. За офіційними даними, населення КНДР за останні десять років зросло на кілька мільйонів і становить зараз 24 млн 600 тис. осіб.
Пхеньян – місто на великій річці Тедон – з нуля забудоване високими блочними будинками та великими громадськими спорудами – палацами навчання, спорту, мистецтв. Деякі з них зведені в національному стилі. Є в місті й зразки суто сучасної архітектури. Головні пам'ятки – грандіозні монументи на честь ідей чучхе, народної партії Кореї та вождів – Кім Ір Сена і Кім Чен Іра. Прославлення та вихваляння «великих керівників» для нас виглядає, безперечно, дивно, якщо не сказати більше. Місто дуже чисте, зелене і, на наш погляд, досить безлюдне: у місті мало машин, мало вуличної торгівлі.
Корейці не ходять строєм у перукарню. Так само, як і ми, увечері вони прогулюються вздовж набережних, сидять у дворах на лавочках, діти граються на дитячих майданчиках – таких самих, як і в нас. Пхеньянське метро – зліпок із московського метро 50-х років. Та й загалом, відчуття подорожі в минуле не полишає на пхеньянських вулицях: великі портрети вождів, піонери з червоними краватками, жінки в спідницях не вище коліна.
Генеральна економічна проблема країни – відсутність енергоносіїв. Нафта та нафтопродукти закуповуються за високими цінами, погано з електроенергією. Тому вечірній Пхеньян занурюється в темряву: світло горить тільки у вікнах будинків і на найцентральніших вулицях. Розвал соціалістичного табору завдав величезного удару по економіці країни, як кажуть корейці, рівень життя впав порівняно з початком вісімдесятих дуже сильно. Тим не менш зараз ситуація поступово починає налагоджуватися.
Корейці стверджують, що в країні вирішено житлову проблему: усі сім'ї забезпечуються окремим житлом, як правило, квартирою, частиною будинку або будинком у селі. Щоправда, ніхто не приховує, що зі зручностями в цих будинках дуже проблематично – часто це просто бетонні коробки.
Ніхто не приховує і складнощів із продовольством: продукти розподіляються за картками, у країні розораний і оброблений кожен клаптик землі. У сезонних сільськогосподарських роботах, як розповідають корейці, беруть участь усі – городяни, студенти, старші школярі.
В особистій власності корейці, за їхніми словами, можуть мати лише дві сотки – у країні мало землі, придатної для сільського господарства.
На вулицях багато дітей – кажуть, що в середньому в сім'ї їх троє. Усі діти ходять у дитячі садки та до школи. Після школи хтось вступає до інституту (їх близько 300 по всій Кореї), хтось іде працювати. Служба в армії для чоловіків обов'язкова і становить чотири-п'ять років. Студенти йдуть в армію після інституту.
Тут треба відзначити, що в останнє десятиліття в країні відбулася модифікація політики чучхе в політику сонгун. Політика сонгун визначає, що головною опорою держави є армія. Така трансформація пов'язана зі зростаючим тиском на країну з боку США. Американська політика, на думку корейців, дуже нехитра: перший етап – організація наклепницької кампанії проти країни, другий етап – вторгнення під приводом наведення демократії, як правило, під міжнародним прапором. Першому північні корейці чинять опір досить невміло, що стосується другого, корейські військові справляють враження людей, підготовлених для вирішення завдань будь-якої складності.
Розповідають, що коли в зоні спільної відповідальності КНДР і Південної Кореї (38 паралель) виник побутовий конфлікт між військовими – північнокорейцями та американцями (американці вирішили зрубати тополю, посаджену північнокорейцями), в результаті короткої силової сутички без зброї американці миттєво зазнали людських втрат, незважаючи на переважаючу чисельну перевагу. У це віриться – народноармійці проходять жорстку військову підготовку і реально володіють бойовими мистецтвами (тхеквондо).
Як кажуть корейці, навчання тхеквондо взагалі носить обов'язковий характер уже в школі. Причому самі корейці, маючи сумний історичний досвід, до своїх бойових навичок ставляться серйозно. Загалом, північнокорейська армія сильно відрізняється від розслаблених європейських та американських військових.
У Кореї дуже сильний потяг до об'єднання північної та південної частин. У Пхеньяні маса південнокорейців. П'ять років тому Північна та Південна Кореї підписали угоду, згідно з якою об'єднання має відбутися без втручання іноземних держав, власними силами, і до цієї угоди ставляться як до важливої політичної віхи. Північнокорейці вважають, що можна було б випробувати китайську схему: одна держава, дві системи. Загалом складається враження, що якби не американська присутність у Південній Кореї, країна б давно об'єдналася.
Помітний інтерес північнокорейців і до китайського економічного досвіду. І хоча, відповідаючи на питання, північнокорейці кажуть, що навряд чи в них у найближчі роки відбудеться введення приватної власності, враження складається інше. Підписані документи про створення в країні першої особливої економічної зони – з інвестиціями південнокорейського капіталу. До речі, в країні діє не лише трудова партія Кореї, але ще кілька, одна з яких – релігійна.
Відволікаючись від політики – Північна Корея дуже красива країна з мальовничими, зарослими соснами та акацією, горами. У країні є чудові курорти – і в горах, і на морі. Тут у країні надзвичайно дбайливо ставляться до вцілілих історичних пам'яток, у тому числі до діючого буддійського монастиря.
Чи зуміє КНДР трансформуватися і пристосуватися до зміненого світу? Дуже хочеться в це вірити, бо інакше країну чекає чергова кривава м'ясорубка, яких і так було в корейській історії занадто багато.