Більшість збройних конфліктів відбуваються у двох регіонах - в Африці та на Близькому Сході
За оцінками Стокгольмського інституту дослідження миру (Stockholm International Peace Research Institute), у 2008 році у світі відбувалося 14 великомасштабних збройних конфліктів. Для порівняння, у 1990 році їх налічувалося 32, після чого почався процес зменшення їх кількості. Цей процес йшов нерівномірно: у 2002 та 2004 роках було відзначено різке поліпшення ситуації, у 2005 році число воєн знову зросло.
У свою чергу, за даними Гейдельберзького інституту дослідження міжнародних конфліктів (Heidelberg Institute for International Conflict Research), у 2008 році у світі було відзначено 345 політичних конфліктів, 39 з яких перейшли у військову стадію, серед них було дев'ять «повноцінних» воєн. Крім того, у 95 випадках конфлікти переходили у стадію спорадичного насильства, тобто, там вели бої, і проливалася кров, однак кількість жертв була відносно невеликою. Порівняно з 2007 роком, ситуація значно погіршилася - зокрема тому, що тоді військова стадія спостерігалася у випадку з 32 конфліктами. Міжнародний інститут стратегічних досліджень (International Institute for Strategic Studies) нарахував у 2008 році 16 конфліктів, деякі з яких тривають десятиліттями.
Протягом останніх десятиліть більшість збройних конфліктів відбуваються у двох регіонах - в Африці та на Близькому Сході. За підрахунками фахівців Університету Трой (Troy University), 160 держав світу вважаються «такими, що розвиваються», у 54 з них спостерігаються конфлікти різного ступеня напруженості, які потенційно можуть перейти у великомасштабну фазу.
Досі не ясно, коли і з яких причин внутрішній конфлікт може перейти з «холодної» у «гарячу» фазу. Довгий час основною винуватицею громадянських воєн називали різницю в рівні доходів конфліктуючих сторін (наприклад, етнічної більшості та меншини, жителів «бідних» і «багатих» районів країни, влади та опозиціонерів тощо). Ідея про те, що бідність підвищує ризик виникнення конфліктів, приймається економістами всього світу майже беззастережно. Тим не менш, однозначного зв'язку між бідністю та громадянськими війнами встановлено не було.
Деякі дослідження показували, що, якщо держава є слабкою, тобто не має у своєму розпорядженні достатньо потужних фінансових, адміністративних, правових та військових важелів, що, у свою чергу, пов'язано з рівнем доходів країни, повстанці мають більше шансів на успіх у разі початку конфлікту. Саме надія на слабкість і непідготовленість держави у багатьох випадках надихає повстанців на проведення насильницьких дій. Ще одним фактором ризику прийнято вважати відсутність єдності в тому чи іншому суспільстві: якщо влада належить представникам лише однієї-двох етнічних чи релігійних груп, а решта суспільства не має шансів змінити статус-кво, то висока ймовірність, що їхнє невдоволення виллється у збройну боротьбу.
Дарон Асемоглу з Массачусетського технологічного інституту, Саймон Джонсон з Національного бюро економічних досліджень та Джеймс Робінсон з Гарвардського університету у своєму дослідженні «Колоніальні корені порівняльного розвитку» зробили цікавий висновок: стабільність у країнах Африки залежить від того, яка держава їх колись колонізувала. У країнах, які колись були британськими володіннями, громадянські війни відбувалися набагато рідше, ніж у колишніх французьких колоніях. Автори пояснюють цей парадокс наступним чином: у країнах, що використовують англійську систему загального права, приватна власність набагато краще захищена, ніж у державах, основою законодавства яких є «Кодекс Наполеона». Ще одним фактором був екологічний: у тих колоніях, де середня тривалість життя населення була традиційно низькою, європейці селилися рідко, і, отже, вони не укорінювали на африканському ґрунті відповідної системи права. Результатом став вакуум, який згодом призвів до кривавих громадянських конфліктів.
Економісти Світового банку Симеон Джанков та Марта Рейнол-Кверол у своїй книзі «Причини громадянських воєн» висувають свою версію. Автори проаналізували 211 країн світу, 113 з яких є колишніми колоніями. У період з 1965 по 2005 рік у 94 країнах відбувалися громадянські війни або інші великомасштабні внутрішні конфлікти (лише 22 з цих держав не мали колоніального минулого). За їх логікою, основними причинами громадянських воєн є незахищеність прав власності та неадекватна правоохоронна система. Тобто, ризик початку збройного конфлікту залежить від «якості» державних інститутів. Неупередженість та чесність правоохоронних органів і судів є запорукою мирного співіснування громадян, в той час як рівень бідності та величина доходів населення мають лише другорядне значення.
Економісти Пол Коллер та Анке Хеффлер у своєму дослідженні «Жадібність та невдоволення в громадянських війнах» показують, що наявність у країні багатих природних ресурсів підвищує ризик виникнення збройних конфліктів. Природні ресурси можуть бути використані повстанцями для фінансування військових дій, а у разі перемоги над урядом, є головним трофеєм. Чим менш розвинена економіка тієї чи іншої країни і чим менше вона диверсифікована, тим більше шансів, що в ній почнеться громадянська війна. Для країн, що володіють одним або двома основними ресурсами, які використовуються як головна стаття експорту (наприклад, нафта або какао), ймовірність того, що вони зіткнуться з проблемою громадянської війни, в п'ять разів вища, ніж для диверсифікованих економік.
Дослідники зі Стенфордського університету Джеймс Фірон і Девід Лейтін дійшли висновку, що за інших рівних умов велика чисельність населення в країні підвищує шанси початку громадянської війни. Хід їхніх міркувань виглядає наступним чином: для того, щоб отримати у своє розпорядження економічну базу, інсургентам достатньо забезпечити контроль над частиною території - збори з місцевого населення дозволять утримувати повстанські армії. Крім того, державам традиційно складніше контролювати численне населення, що створює додаткові можливості для розгортання антиурядової діяльності.
У свою чергу, Франческо Касселі та Вілбур Колмен з Університету Дьюка висувають наступну гіпотезу: якщо при владі перебуває етнічна більшість, то у цієї більшості може з'явитися спокуса мілітаризувати суспільство з метою контролю та підпорядкування собі національних меншин. Чим вищий ризик громадянських воєн, тим краще держава має бути підготовлена до придушення повстань у країні, отже, країни, де є одна велика етнічна група та кілька дрібних, постійно скочуються до мілітаризації. У свою чергу, якщо в країні немає домінуючого народу, а населення складається з кількох, приблизно рівних за чисельністю етносів, то виникає менше причин для мілітаризації суспільства та менше загроз безпеці країни.
Як правило, конфлікти не спалахують раптово - в переважній більшості випадків війні передує довготривале загострення кризової ситуації, яка за певного збігу обставин може перейти у військову стадію. З іншого боку, в останні десятиліття міжнародною спільнотою накопичено колосальний досвід запобігання та пом'якшення збройних конфліктів. Однак ефективність їхніх дій невелика. Наприклад, лише у 2008 році структури ООН організували 20 миротворчих місій у різні країни світу, що страждають від збройного насильства. За підрахунками Університету Нотр-Дам, у 2008 році міжнародні посередники різного роду брали участь у процесі врегулювання приблизно 77 конфліктів різного ступеня інтенсивності, загалом за їхньою допомогою було підписано 52 мирних угоди, половина з яких не виконувалася навіть на початковому етапі.
ООН у 2008 році тим чи іншим чином брала участь у врегулюванні 20-ти конфліктів, у тому числі в 17-ти випадках проводилися миротворчі операції або операції з підтримання миру. Жодна зі спроб найвпливовішої міжнародної організації вирішити спір ворогуючих сторін не була успішною. Деякі миротворчі місії ООН тривають з кінця 1940-х років (наприклад, «розділення» Індії та Пакистану почалося в 1949 році), однак лише в поодиноких випадках ці операції сприяли остаточному вирішенню конфлікту.
Карл ДеРуен і Ук Хео, автори книги «Громадянські війни світу», зазначають, що винятково рідко внутрішні конфлікти вдається вирішити остаточно. Конфлікти мають властивість «мутувати» і проявлятися в якійсь новій якості. Наприклад, у 1978-1979 роках у Нікарагуа «ліві» сандиністи воювали з диктатором Сомосою, а у 1982-1988 роки колишні прихильники Сомоси - «контрас» - розгорнули партизанську війну проти переможних сандиністів. Руанда пережила три періоди громадянських воєн:1956-1954 роки, у 1990-1992 та геноцид 1994-го.
За оцінками Пітера Валленстіна, який керує аналітичним проектом Uppsala Conflict Data Program - базою даних, в якій акумулюється інформація про збройні конфлікти у світі - після закінчення Холодної війни у світі різко збільшилася кількість внутрішніх конфліктів. Це, на думку Валленстіна, означає, що багато з інструментів, які є у міжнародної спільноти, не дуже підходять для врегулювання внутрішніх конфліктів. Справа в тому, що іноземні миротворці стикаються з фундаментальною дипломатичною проблемою: з одного боку, їм необхідно поважати державний суверенітет і, в той же час, якимось чином знаходити способи підтримувати мирне врегулювання всередині незалежних держав.
За матеріалами Washington ProFile.