Добровільно-примусово
У студентські роки автор цих рядків, як і мільйони радянських студентів, виїжджав на картоплю. Сьогодні, живучи в Америці, я згадав той безцінний і парадоксальний досвід добровільно-примусової праці, коли мене забрали попрацювати в суд. Судова система в Штатах побудована так, що переважна більшість справ, як кримінальних, так і цивільних, слухається присяжними. Судів різного рівня сотні, справ щодня слухаються тисячі, отже, потрібен легіон присяжних, який постійно поповнюється новобранцями. Звідки їх брати? А з гущі народних мас.
Кожен громадянин США є потенційним присяжним. За винятком людей старше 70 років, пожежників, лікарів, медсестер, адвокатів. Ну і, зрозуміло, злочинців. А також тих, хто доглядає за малими дітьми та літніми людьми, у кого немає автомобіля та можливості користуватися громадським транспортом. Можуть увійти в становище менеджера або підприємця, якщо він доведе, що через його, скажімо, тижневу відсутність бізнес загине.
Хоча це не афішується, але сачок відбору в присяжні зовсім не сліпий, а загребає маси за наявними списками зареєстрованих виборців та автомобілістів. Тим самим відсікаються люди спочатку суспільно пасивні та безкінна голота. Останнє справедливо виключно для Америки з її майже стовідсотковою автомобілізацією. Як водиться, є незадоволені цією селекцією: мовляв, я ходжу голосувати, і за це мене ще тягають у присяжні. Тим не менш, священний обов'язок американці виконують справно.
А вже зі списку відбір присяжних здійснюється методом електронного «тика» - кандидатів обирає комп'ютер. Комусь щастить, а комусь ні. Одному жодного разу в житті не приходила повістка, а інший її отримує кожні п'ять - десять років. Бувають і помилки. Моя дружина тільки відбула повинність, як їй через рік знову прислали повістку. Довелося телефонувати. Вибачились. За законом штату Нью-Джерсі між призовами на службу присяжним має бути пауза мінімум у п'ять років.
Від долі та ока властей, однак, не втечеш. Ось і я нещодавно отримав коротке повідомлення поштою. Запрошували приїхати до суду штату Нью-Джерсі як кандидата в присяжні. Слово «запрошували» не повинно вводити в оману. Спробуй тільки не прийти без поважної причини! З судами в Америці жарти погані. За ґрати, звичайно, одразу не кинуть, але притягнути до відповідальності за неповагу до суду та оштрафувати можуть запросто.
Природний відбір
У призначену ранкову годину опиняюся в місті Патерсоні, куди я прибув, як і переважна більшість моїх побратимів по «щастю», на автомобілі, який залишається на спеціальній безкоштовній стоянці для присяжних. Що можна сказати про Патерсон? У центрі його стоять помпезні адміністративні будівлі, в тому числі суд штатного рівня, спадщина того часу, коли місто було заможним і процвітаючим. Але потім щось не залагодилося. Народ тут нині живе переважно малозабезпечений, іммігрантський. Рівень злочинності високий. Деякими вулицями білій людині навіть удень ходити не рекомендується. Деякі з терористів, які атакували Америку 11 вересня 2001 року, якийсь час жили саме тут. До речі, дія нового роману Джона Апдайка «Терорист» теж відбувається в Патерсоні.
Від автостоянки нас везуть у казенних автобусах хвилин десять. До суду пускають, як в аеропорт. Проходиш через металошукач, а речі ставиш на конвеєр із просвічуванням. Але обстановка більш розслаблена: поліцейські жартують, посміхаються. Формальна рутина, ясна річ. Піднімаємося у великий зал. Трибуна, ряди крісел, величезний телевізор на стіні. Народ різношерстий, всього людей двісті. Судовий спікер, а потім шериф округу вітають натовп потенційних присяжних черговими словами, в яких більше цинізму, ніж пафосу. До слова, американці на низовому рівні не переварюють пропагандистську тріскотню, а про речі офіціозні, але неминучі, намагаються говорити з гумором.
Нас окликають за прізвищами і розподіляють на кілька груп. Кожній належить відправитися в конкретний судовий зал, де, власне, і відбудеться відбір. На кримінальну справу потрібно дванадцять основних і два запасних присяжних. На цивільну - шість основних і ті ж два запасних. Якщо одразу не відібрали, негайно вирушаєш додому. Але приїжджаєш ще два наступні дні до суду, де проходиш ту саму процедуру. Якщо перст долі й з третьої спроби не вкаже на вас, вважайте, що торпеда пройшла повз - на кілька років. Власне, так і відбувається з більшістю, хто отримав повістки. Три дні явки до суду, і знову на волі. Мені ж «пощастило»: обрали в журі присяжних на цивільний процес. Можна і без лапок. Багатогодинне сидіння протягом цілого тижня, звісно, справа моторна і для здоров'я малокорисна, але досвід отримуєш прецікавий.
Відбирали присяжних адвокати двох сторін під наглядом судді, якому належало вести справу. Суддя коротко окреслив суть конфлікту. Жінка судиться зі своїм колишнім роботодавцем за неправомірне, на її думку, звільнення. Тут і надалі ми не будемо називати імена з міркувань конфіденційності. Одна кандидатка в присяжні бере відвід: вона знає особисто учасника конфлікту. Чоловік каже, що його самого нещодавно звільняли і він не може бути об'єктивним. Жодних довідок суддя від них не вимагає і відпускає на всі чотири сторони. Інших по черзі допитують за стандартною схемою: ім'я, прізвище, освіта, сімейний стан, професія, місце роботи. Адвокати вирішують, чи годиться кандидат чи ні. Всіх надто молодих і всіх малоосвічених загорнули.
І ось вісімка сформована, і судовий пристав тут же проводжає нас до кімнати, що прилягає до залу засідань. Пристав, він же черговий поліцейський, здійснює функції опіки над присяжними та підтримання порядку під час процесу. Крім того, він ще й функціонує як принеси-подай для судді, наприклад, коли потрібно внести до залу речові докази. Але більшу частину часу цей коп сидить на жорсткій судовій лаві, заробляючи стаж і геморой.
У кімнаті присяжних обстановка спартанська: вікон немає, стіл, стільці, неодмінний кавовий апарат, вода, примикають ззаду два туалети. Пам'ятаєте фільм і п'єсу «12 розгніваних чоловіків»? П'ятдесят років тому так і було: присяжні - суцільно одні білі чоловіки. Сьогодні це Ноїв ковчег: італієць, мексиканець, філіппінка, індіанка, єврей, напівірландка, напівіталійка, ще одна дама, тут я не розібрався, яких кровей, схоже, східноєвропейських. І я - russian, в Америці всі, хто з колишнього Радянського Союзу, так називаються. Вік - приблизно від 35 до 65. Професії: будівельник-підрядник, медичний офісний працівник, програміст, вчителька середньої школи, водій автобуса, декан коледжу, продавщиця, журналіст.
По ходу справи ми перезнайомилися, чисто по-американськи, тобто поверхнево, без влізання в душу, розуміючи, що скоро зробимо один одному ручкою. Двоє чоловіків стали грати в карти, одна дамочка заглибилася в підручник, деканша говорила по мобільному без угаву. Інші читали газети, жували бутерброди, перемовлялися про те про се. Телевізор і радіо в кімнаті присяжних заборонені.
Так почалися будні нашого журі, сім повноцінних трудових днів, з понеділка по середу наступного тижня (п'ятниця та уїк-енд - вихідні). Ви запитаєте: а як же основна робота? А ніяк: закон відкріплює присяжного від його «верстата» на час суду. І роботодавець безсилий щось зробити, ні звільнити, ні покарати - ні-ні! Десь відсутньому зарплату платять повністю, десь вираховують те, що присяжний отримує від держави за роботу в суді ($5 на день за перші три дні та $40 за кожен наступний), а десь не платять взагалі. Мій сусід по судовому автобусу поскаржився, що йому почесний обов'язок виходить сильно боком. У нього власний бізнес, і він катастрофічно втрачає гроші. Але ж не став хитрувати, брехати, щоб відбояритися від збиткової «картоплі». Загалом більшість моїх колег по журі ставилися до своєї місії серйозно.
Дитячий садок
Але от справу нам дісталося - навмисне не придумаєш! Суддя похилого віку, сильно за 70, у чорній мантії, говорить повільно, тихо, іноді здається, що засинає, але все бачить і помічає. Позивачка, чорношкіра дама років 40, крупних форм, очі блищать. Відповідач, голова великої організації, літній сухорлявий чоловік зі сріблястою шевелюрою, з застиглим здивуванням на обличчі: мовляв, за що? Але вони лише формально головні на цьому святі Феміди. Правлять бал адвокати сторін. З боку відповідача це високий благообразний джентльмен з ідеально укладеною зачіскою і манерою дивитися на всіх скоса, ніби у нього шию прострілило. З боку позивачки - дві дівчини, одна старша і в'їдливіша, інша - зовсім молода, явно «мишей не ловить», але хоча б не кривляється. Даю не найвтішніші характеристики дуже впевнено, бо спостерігав це «маски-шоу» вимушено уважно довгі-довгі години.
Позивачка стверджувала, що звільнили її з помсти. Вона керувала дитячим садком, що входить до структури багатопрофільної організації відповідача. Стався інцидент. Дрібнота молодшої групи колупалася на підлозі. Дівчинка років трьох поскаржилася виховательці: «Джонік (ім'я вигадане) мене поторкав». І показала пальчиком кудись униз, на спідничку. Вихователька відвела дівчинку в туалет, переконалася, що з нею все гаразд, і повернулася. Як і вимагає інструкція, жінка описала випадок у рапорті. Рапорт пішов по начальству, яке визнало інцидент вичерпаним. Позивачка була у відрядженні, і коли повернулася, то влаштувала скандал: чому їй не повідомили про подію, не показали рапорт? Вона шуміла, вимагала детального розбору, і в розмові з директором, майбутнім відповідачем, пригрозила, що поскаржиться куди слід, якщо їй не покажуть рапорт. Загалом, слово за слово, і обстановка накалилася.
Сам цей зворушливий інцидент і яйця виїденого не вартий. Джоніку чотири роки, торкав він чи не торкав малятко, ніхто не знає. Та й якщо навіть доторкнувся... Це ж не якийсь закоренілий педофіл, а дитя невинне, нерозумне.
Але ось загроза зателефонувати до наглядової інстанції, яка розслідує випадки сексуального насильства або harrassment (як би це перекласти - залякування, чи що), у зв'язці з наступним через пару тижнів звільненням - це вже можна використати як привід для звинувачень у помсті правдолюбу. Мовляв, позивачка домагалася правди, а бюрократ намагався замісти сміття під килим. І покарав працівницю, звільнивши її. В Америці частенько притискають служивих «свистунів» (по-англійськи - whistle blower), які, як чесний папуга з монологу Хазанова, кричать всьому світу: «Тиграм не докладають м'яса!». А судова влада Америки разом із пресою ревно захищають право сміливців виносити сміття з хати будь-якого масштабу, чи то ФБР чи якась корпорація.
Формально, як намагалися довести дві адвокатеси позивачки, мав місце якраз випадок розправи над правдолюбом. Нехай тепер солідна організація розщедриться на пару мільйонів як компенсація за приниження та страждання втратила роботу завідувачки дитсадком.
Тут я маю подумки аплодувати адвокату відповідача. В елегантній манері він розбивав усі доводи протилежної сторони. Практично всі викликані свідки, яких почергово та разом допитували адвокати, мимоволі підкорялися логіці його чітко сформульованих запитань. Реальна картина того, що сталося, для нас, вісьмох народних засідателів, ставала з кожною годиною та днем все чіткішою. І вона уявлялася зовсім не такою, яку з пафосом розписувала захист звільненої дами.
Ми поверталися на короткі перерви та на обід у нашу кімнату без вікон. Обідати можна було принесеним із собою або вирушати до судової їдальні чи в ресторанчики на сусідніх вулицях. Хоча формально до закінчення слухань присяжним забороняється обговорювати хід справи, ми його, звісно ж, тихенько обговорювали. І дійшли єдиної думки: дама вирішила зрубати гроші легким способом, а директор правильно її звільнив, оскільки через очевидно нестерпний характер вона пересварилася з усіма співробітниками.
Тож коли нудотне розпитування свідків закінчилося на загальне полегшення, все вирішилося дуже швидко. Перед тим як відправити журі до кімнати для обговорення вердикту, суддя на власний розсуд обрав шістьох із восьми як основних присяжних, а двох відправив на лавку в коридор. На жаль, ваш кореспондент опинився за бортом фінального обговорення. Ви запитаєте: навіщо «матросити» людей даремно? А про всяк пожежний: раптом хтось із основних раптово захворіє, замінювати його має людина з тим самим обсягом інформації про справу, що слухається.
Ми з філіппінкою недовго сиділи на лавці, десь півгодини. Буває в судовій практиці, що обговорення затягуються на багато годин і навіть днів. Але в нашому випадку все було кришталево ясно. Нас запросили до зали, де суддя попросив усіх встати і староста журі, мексиканець, зачитав рішення: 6:0 на користь відповідача. Якщо ще додати наші голоси, то було б 8:0. Дама програла, але усміхалася. Усміхалися адвокати. А от директор-переможець був сумний: мабуть, втомився від тяжби.
Виснажені й тому мовчазні, ми сіли в автобус, доїхали до автостоянки й розбіглися. Думалося мені про те, яка все-таки багата й нерозумно щедра країна Америка, якщо однієї фрази трирічної малечі достатньо, щоб запустити в хід величезну й дороговартісну машину Феміди. Адже уявіть: суддя з немалим окладом, адвокати з їхніми гонорарами, пристав, стенографістка, зовнішня охорона, оренда залу, утримання будівлі суду, нас – вісім присяжних, на тиждень відірваних від роботи. Виходить, що сотні тисяч доларів витрачено на справу, яка, на моє дилетантське уявлення, не повинна була взагалі прийматися до розгляду як спочатку сміховинна. А з іншого боку, раптом заговорив у мені дух Васісуалія Лоханкіна, можливо, у цій надчутливості до найменшої загрози свободі особистості і є та велика сермяжна правда?