Востаннє я був у Лондоні в травні, коли все, що тут сталося, могло приснитися хіба що в страшному сні. За два місяці я не впізнав ані мегаполіс, ані його мешканців. Мабуть, Лондон уже ніколи не буде тим містом, яке, одного разу увійшовши в твоє життя, потім від себе не відпускає. Він тепер трохи інший...
Стверджувати, що теракти звалилися на лондонців як сніг на голову, було б несправедливо. Тривожні повідомлення про нібито виявлені підозрілі предмети з'являлися й до 7 липня. Центральні телеканали час від часу повідомляли про припинення спецслужбами спроб скоїти теракт. Щоправда, особливо не вдаючись у подробиці: то в аеропорту Хітроу знайдуть дивну валізу, то з бізнес-центру Канарі Ворф евакуюють усіх людей, не пояснивши до ладу причин переполоху. Тому, коли вибухи пролунали, обивателі, службовці метрополітену, боббі, медики, пожежники діяли практично без паніки, з холодним розрахунком, який невідомо звідки береться в критичній ситуації. Однак це лише видимість спокою й порядку. Насправді мало хто з лондонців вірить, що їхнє життя буде колишнім - з посиденьками в пабах, пробіжками в Гайд-парку та тостами «За королеву!». В очах чопорних британців з'явився первісний страх, якого я не бачив два місяці тому.
Інший Лондон
До аеропорту Хітроу літак прибув без запізнення. Я очікував тотального огляду, військових патрулів із собаками, рамок металошукачів. Але... біля стійок паспортного контролю спокійно, поліцейських навіть менше, ніж зазвичай, ні бетеерів біля входу, ні кулеметів на даху. Миловидна службовиця за склом автоматично, не вдивляючись у моє обличчя (на відміну від вітчизняних прикордонників), проштампувала візу. З аеропорту до центру я вирішив дістатися в метро. І ось тут я побачив інший Лондон. Пасажири у вагонах більше не читають, не слухають плеєри, не дрімають у куточку. Вони тривожно й напружено стежать одне за одним. Те, що раніше вважалося проявом поганого тону, тепер називається пильністю.
Спробуйте зайти в метро з об'ємною сумкою, а надто покопатися в ній, нервово озираючись. Вас тут же просканують поглядом десятки людей, а на найближчій же станції вам гарантована зустріч із поліцейським. Усі пам'ятають, як пильний пасажир на станції «Мерілебон», відчувши запах горілого, викликав поліцію. У підсумку понад п'ять годин станція була повністю закрита. І це лише один випадок. А таких сигналів щодня фіксується кілька. Через власну пильність лондонці годинами не можуть дістатися до роботи: ніхто не може наперед знати, яка лінія метро буде закрита.
Фотографувати на станціях метро, у громадських місцях і на вулицях тепер рівносильно правопорушенню. Журналістам для зйомки потрібен спеціальний дозвіл Скотленд-Ярду. Як тільки на станції «Бейкер-стріт» я дістав фотоапарат, за моєю спиною немов із-під землі виріс полісмен і наказав негайно припинити зйомку. Раніше таке навіть уявити собі було важко. Навпаки, поліцейські люб'язно позували фотографуючим їх туристам. Та й людей у формі в метро можна було зустріти нечасто. Тепер же на пероні постійно чергують щонайменше два представники закону.
Вночі навіть у лондонському Сохо неприязно мало людей: модні дискотеки, китайські закусочні, бари та тайські шоу трансвеститів сумують за клієнтами. У будь-який час доби в місті то тут, то там чується виття сирен - поліція мчить перевіряти черговий сигнал. Боббі розгулюють вулицями з блокнотами в руках і щось ретельно записують. У знаменитих двоповерхових червоних автобусах, зображаючи туристів, роз'їжджають агенти в цивільному. Упізнати їх просто - вбрані в мішкуваті сірі костюми, ніби куплені на розпродажі в «Маркс енд Спенсер», вони годинами нудьгують на задній площадці.
Я проїхався по Лондону автобусом 30-го маршруту. Того самого, який був підірваний на Тевісток-сквер. Водій Нік Сайленсар упевнений, що далі ситуація буде тільки гіршою: «Лондонці втратили опору в особі уряду. Мені боляче дивитися на перелякані обличчя пасажирів». Страх оволодів Лондоном. Представник туристичного агентства IVS чесно сказав мені: «Лондон як туристичний об'єкт можна сміливо списувати з рахунків. Як можна перебувати в місті, де кожна людина стежить за тобою?»
Лондонці, які втратили довіру до громадського транспорту, одразу ж пересіли на свої автомобілі. Через їхній величезний наплив у місті одразу виникли багатокілометрові затори. У результаті влада міста підвищила податок на в'їзд у центр із шести до восьми фунтів. Така плата за страх.
Але туристи в Лондоні, звісно ж, є. Переважно японці, китайці, американці. Однак якщо раніше потрапити на відкриті туристичні двоповерхові автобуси було проблематично через наплив приїжджих із різних кінців світу, то зараз низки машин годинами простоюють біля Гайд-парку.
Терор ударив навіть по знаменитих лондонських універмагах. Так, легендарний «Гарродс» оголосив про падіння рівня продажів на 20%.
Туристи, природно, усвідомлюють, у яке місто вони приїхали. Біля станції метро «Найтсбрідж» я спостерігав таку сценку. На галявині розташувалася горласта група китайців. Раптом пролунав гучний хлопок. Китайці ницьма кинулися на траву. Незворушною залишилася тільки дівчинка, у якої лопнула величезна повітряна кулька.
Недивно, що в страху з'явилися й перші жертви. На весь світ прогриміла історія про застреленого агентами Скотленд-Ярду 27-річного бразильця Жана Чарльза де Менезеса. Жителі британської столиці не пригадають випадку, щоб поліцейські застосовували зброю серед білого дня. Зазвичай вони взагалі не носять із собою пістолетів, а лише спецзасоби, щільно вкриті чохлами, аби не травмувати психіку людей. Однак після першої хвилі терактів шеф лондонської поліції сер Ієн Блер видав розпорядження із вказівкою застосовувати зброю у випадку, якщо щодо конкретної особи є підозри у скоєнні терористичних дій. Після загибелі нещасного бразильця з'явився чорний анекдот: «Кожен, хто запізнюється на роботу й забігає у вагон метро, буде застрелений впритул п'ятьма пострілами». Смішно?..
Або ось ще анекдот. Оскільки обидві серії вибухів відбувалися по четвергах, лондонці одразу ж вигадали дотеп: «Завтра четвер. Ви вже написали заповіт?» Жарти жартами, однак страхові компанії не встигають обслуговувати клієнтів, які бажають застрахувати своє життя.
Ласкаво просимо до Лондоністану!
Прем'єр-міністр країни Тоні Блер зопалу назвав мусульман-фанатиків організаторами терактів. Голова лондонської поліції сер Ієн Блер поспішив заявити, що в тому, що сталося, не можна звинувачувати жодну релігійну чи національну спільноту, оскільки це може перетворити Лондон на поле битви на расовому та релігійному ґрунті. Треба враховувати, що зараз у країні, за словами прес-секретаря Мусульманської ради Британії Інаята Бунглавали, проживає понад півтора мільйона мусульман, а корінні мешканці столиці давно вже називають своє місто Лондоністаном. У британській столиці на кожному кроці продають ливанську шаурму, Оксфорд-стріт рясніє дамами в хіджабах, усюди звучить арабська мова, а біля готелю, де я оселився, працювало інтернет-кафе, яке відкрили «особи кавказької національності». «Ну і що, власне, такого? - кажуть лондонці. - Цей світ належить кожному».
Однак джина з пляшки випущено. Стіни мечетей уже розмальовані образливими написами, пакистанців лупцюють ні за що ні про що в робітничих кварталах, а серед британських тінейджерів з'явилася нова забава: підбігти на вулиці до мусульманки в паранджі, підняти покривало і плюнути... Хвиля ксенофобії згуртовує мусульманську громаду Британії. Особисто спостерігав таку сценку. У вагоні метро поруч зі мною зайняв місце літній пакистанець. Побачивши свого співвітчизника, він із викликом і явно розрахованою на оточення помпою привітав його на весь голос: «Салям алейкум!»
На станції метро «Марбл-арч» я розговорився з продавцем ісламської літератури на ім'я Яшин.
- Я живу в Лондоні з 1987 року, - розповів він, - і раніше мені не було так страшно. Відразу після вибухів і образливих для мене та мого народу заяв Блера, що в усьому винні мусульмани, я не можу спокійно перебувати в цій країні. Я весь час бачу озлоблені погляди і чую докори на свою адресу з боку корінних англійців. Чому всі так впевнені, що метро підірвали мусульмани? Наскільки я знаю, під час терактів загинуло багато моїх одновірців. Невже ви думаєте, що люди однієї віри стали б убивати один одного? Це нісенітниця! Моя думка: усі ці вибухи організували американські масони!
А напередодні я поблукав мусульманським кварталом міста Лідс, яке прославилося на весь світ тим, що саме тут, за запевненнями влади, проживали троє з чотирьох терористів-смертників, які влаштували вибухи 7 липня.
Будинок у Бістоні, передмісті Лідса, де проживав 22-річний Шехзад Танвір, який підірвав себе біля станції метро «Олдгейт», вдалося розшукати з труднощами. Син власника місцевого ресторану «Фіш-енд-чіпс», він проживав у будинку разом із батьками, молодшим братом і сестрою. Однак після лондонського кошмару сім'я покинула будинок, зачинивши металеві двері та забивши вікна металевими листами. Їхній сусід, здається, наляканий до смерті, розмовляв зі мною через щілину у дверях: «Ця сім'я була найпозитивнішою в районі. Якщо в нас закінчувалися гроші, то ми завжди могли прийти до батька Шехзада і взяти їжі. Та й сам Шехзад часто допомагав нам. Останнім часом у нього з'явилися нові друзі, теж мусульмани, але не з нашого району. Кажуть, він їздив із ними в Афганістан і після цієї поїздки сильно змінився. Став ще більш побожним, щодня відвідував мечеть. Але я досі не вірю, що він міг себе підірвати. Мені здається, хлопці, зокрема й Шехзад, просто не знали, що в рюкзаках бомба. Може, хтось попросив їх просто проїхатися з рюкзаками в метро та в автобусі? Не міг він цього зробити».
Усе під контролем
Відповідь на питання «Хто винен?» намагаються знайти сьогодні багато хто. Але поки що безрезультатно. Вражають дані одного соціологічного опитування, проведеного серед лондонців. Так от, більшість із опитаних мешканців упевнені, що вибухи були влаштовані... британськими спецслужбами. Звідки ростуть ноги? Відомо, що приблизно протягом пів року в британському суспільстві активно обговорюється питання про введення так званих ідентифікаційних посвідчень (ID card) нового покоління. Ці документи міститимуть біометричні дані своїх власників. У спеціальний мікрочіп, введений під шкіру, занесуть відомості про сітківку ока, відбитки пальців і т. д. Поліцейські, таким чином, отримають можливість дізнаватися інформацію про людину на відстані п'яти кілометрів.
Проти запровадження цих карток виступають правозахисники, які вважають, що це призведе до тотального контролю над громадянами. А влада сподівається, що тільки так можна вберегти країну від тероризму. У тому, що тепер ці картки будуть прийняті, сумніватися вже не варто. Адже десятки жертв - хіба не привід, щоб почати контролювати будь-якого громадянина країни від колиски до могили. Серед британців ходять чутки, що декому в уряді Великобританії дуже припали до смаку ідеї Орвелла, викладені в романі «1984». Є підозра, що найближчим часом похмура орвеллівська антиутопія знайде своє реальне застосування, причому в тій же країні і в тому ж місті, хай і із запізненням на понад двадцять років. І ще. Напевно, не випадково в країні користується шаленою популярністю телевізійний ідіотизм під назвою «Великий брат». Мимоволі напрошуються аналогії: Великий Брат стежить за тобою. Але поки що не надто пильно. Інакше як пояснити той факт, що всі четверо терористів, які намагалися підірвати лондонське метро 21 липня, змогли втекти? Як їм це вдалося, якщо вже сьогодні кожна станція метро напичкана камерами зовнішнього спостереження, та до того ж обладнана автоматичними турнікетами, а щоб вийти з метро, потрібно ввести в термінал «тревел-карту»?