«Так жити не можна!» - у якийсь прикрий момент життя рішуче вимовляє наш співвітчизник і розпочинає процес нагострення лиж за кордон. Спонукальних мотивів для «треба їхати» може бути тисяча: і сусіди-паскуди, і начальник - скнара й бовдур, і відтоптана нога в метро. Але найголовнішим є матеріальне питання.
У наш час та при нашому-то життєвому досвіді не становить особливих труднощів виїхати кудись на ПМП або, на крайній випадок, на заробітки. Припустімо, що всі перепони подолано, паспорти поважчали рівно на масу в'їзної візи, радісно випита прощальна пляшка «гіркої», літак прийняв вас у своє черево, а стюардеса сказала, припустімо, «Шалом!». Полетіли.
Після прибуття в Ізраїль і проходження всіляких паспортних контролів і митниць можна взяти таксі, яке повезе вас у будь-яку точку країни, але - за чималі додаткові гроші. Тому рекомендую не менш комфортний спосіб - дочекатися автобуса. ЛіАЗи там не використовують, сидіння цілком м'які, центральні кондиціонери працюють завжди, а що стосується швидкості руху - автобус нерідко доїжджає швидше. Таксі зможете спіймати вже в місті вашого нового місця перебування. З таксистами обов'язково торгуйтеся. До речі, більшість із них вільно говорить російською - бізнес надихає.
Іврит в Ізраїлі бажано знати. Англійську теж, оскільки по-українськи там розуміють небагато. Але ситуації бувають різні. З власного досвіду: якось я довго і безуспішно намагалася порозумітися з аборигеном ламаним івритом і доброю англійською з вкрапленням російських слів. Ізраїльтянин довго і терпляче слухав, намагався зрозуміти, нарешті не витримав, махнув рукою і з досадою промовив: «Холера ясна!» - «Пан муве по польску?» - «Очевисте», - радісно і здивовано промовив він. Потім ми довго балакали - він по-польськи, я по-українськи.
Треба сказати, що ізраїльтяни лише на перший погляд здаються однорідною масою. Насправді ізраїльське суспільство структуроване не тільки й не стільки за майновою чи професійною ознакою, скільки за країнами походження. Вихідці з Польщі та вихідці з Румунії - це дві абсолютно різні групи євреїв. Що вже казати про тайманим (репатріантів з Ємену) чи марокканців. Громади дуже ревно ставляться до представників інших країн походження. Нині конфліктів на міжєврейському ґрунті практично не буває. А колись траплялися навіть масові бійки, наприклад між марокканцями та грузинами.
До речі, Україну та про Україну в Ізраїлі, на відміну від переважної більшості інших країн розвиненого капіталізму, знають дуже добре. Вихідці з нашої країни, Польщі та Білорусі свого часу склали кістяк ізраїльської еліти. Але й тут - нюанси. Репатріантів (або олім) кінця 1980-х і досі називають «ковбасною алією», вважаючи, що люди приїхали не для здійснення великої сіоністської ідеї, а всього-на-всього рятувалися втечею від бідності та політичної нестабільності. Отже, в Ізраїлі розрізняють українців - нових репатріантів і, скажімо, галіціян - вихідців з Галичини з початку минулого століття і до 1960-х років. Тому львів'янин, який називає себе в Ізраїлі галіціянином, має вищий статус у суспільстві. А статус - це гідна робота, тобто відповідним чином оплачувана. Маєш роботу - ти поважна людина.
Що стосується влаштування на роботу - дуже важливого аспекту існування в Ізраїлі, - то за інших рівних репатріант з України в очах роботодавця має перевагу перед точно таким самим претендентом-росіянином. Наші співвітчизники проявили себе як трудяги і просто люди, на яких можна покластися у відповідальній ситуації.
З перших же днів перебування стає зрозуміло, що необхідно намагатися економити. Багато емігрантів та іноземних робітників роблять закупівлі продуктів на ринках. Це правильно, оскільки ціни там справді трохи нижчі, ніж у супермаркетах чи крамничках, де можна купити мінімально необхідний набір продуктів, цигарки, російськомовну газету і що ще душа забажає. Отже, вигідно закуповуватися на ринках тільки тим, хто живе поруч. Тому що решта витратить на дорогу туди й назад рівно стільки грошей, скільки планували зекономити.
Масова імміграція з Союзу призвела до появи цілих галузей торгівлі, орієнтованих на есесерних репатріантів. Магазини російської книги, відеосалони, ремонтні майстерні, «російські» продуктові крамниці є практично в усіх містах і в достатку. У «російських» крамничках ціни кусаються, але за продуктову ностальгію треба платити. До речі, більша частина товарів - місцевого виробництва. Молочні продукти постачаються напряму з кібуців. Чорний хліб печуть теж не в Полтаві, займається цим якийсь сусідський Хаїм Сідоров, який поставив пару-трійку електропечей. Тому їхній чорний хліб на вигляд один в один, а на смак - два нулі на користь нашого. Іноді в ізраїльських магазинах бувають і черги - за цукерками, шоколадом і пивом з країн колишнього Союзу.
Повертаючись до засобів і способів пересування, треба зазначити, що ціна проїзду в маршрутці нижча за вартість автобусного квитка. Але й з автобусами - основним і головним громадським транспортом в Ізраїлі - не все просто. У продажу є картки на одинадцять поїздок за ціною десяти, також ви можете придбати місячний проїзний квиток. Це дозволяє суттєво зекономити, тому що проїзд в один кінець (скажімо, в межах Тель-Авіва) обходиться в суму, приблизно еквівалентну долару. І якщо вам доводиться робити одну-дві пересадки, то покупка проїзного себе виправдовує. Звичайно, якщо бігати за таксі - тоді економія буде ну просто вражаючою. Але спека...
Треба сказати, що в Ізраїлі трамваїв і тролейбусів немає. Є залізниця (потяги на кшталт наших електричок, тільки зручніші), але її акції скупили автобусні компанії. І графік руху поїздів складений таким чином, що мимоволі з того ж Тель-Авіва до Єрусалима, Нетанії чи Хайфи зручніше діставатися автобусом. До речі, на центральній автобусній станції був єдиний на весь Ізраїль платний туалет - схоже, спеціально для російських туристів. Ізраїльтянину й на думку не спаде справляти нужду за гроші.
Сама центральна автостанція - дуже цікава споруда, що потрапила до Книги рекордів Гіннесса як найбільша у світі будівля такого роду. Проектанти справді молодці - використали рельєф таким чином, що п'ятиповерхова автостанція має цілу низку в'їздів і виїздів на різні вулиці. Гуляти тель-авівською «тахане мерказит» можна днями: крім власне платформ, кас та інформаційних пунктів автостанція буквально нашпигована продуктовими, промтоварними, сувенірними, книжковими магазинами, ресторанами, барами та кафе.
Ізраїльська сім'я із середнім достатком щонайменше раз на тиждень відвідує ресторан. Пристойна вечеря обійдеться, у перерахунку на долари, десь у тридцятку-сороківку. Якщо ви замовляєте столик на трьох і більше - очікуйте на подарунок від ресторану. Зазвичай це пляшка гарного вина, у російських ресторанах на стіл «від закладу» поставлять запітнілу пляшку горілки. Кількість пристойних місць із дуже непоганою кухнею - величезна, адже кожна громада привезла з собою кулінарні уподобання і вміння. Рекомендувати якусь одну кухню язик не повертається. Краще використати цей самий язик для дегустації найрізноманітніших страв марокканської, ашкеназійської, перської, грузинської кухні.
Перекусити на швидку руку можна в вуличних забігайлівках - фалафельних. Фалафель - це подрібнені боби, обсмажені в рослинній олії. Фалафель плюс шаурма - улюблена їжа ізраїльтян. Щоправда, порції більші за звичні нам рази в три. Шаурму готують із яловичини, баранини або м'яса індички. Піта - корж, у який насипається м'ясо або кульки фалафеля, - зсередини обмазується хумусом. Крім того, ви можете на окрему тарілку взяти собі стільки найрізноманітніших салатів і всіляких солоностей і перченостей, скільки душа забажає і шлунок вмістить. Це вважається безкоштовним додатком до основної страви. Рекомендую дуже обережно ставитися до маленьких непоказних зелених перчиків - іноді достатньо лизнути його язиком, щоб потім весь день хлебтати воду в марній надії погасити пожежу в роті.
Американські ресторани швидкого обслуговування користуються популярністю лише в дітей молодшого та середнього шкільного віку. І то лише завдяки папугоподібному дизайну та безкоштовній роздачі іграшок і повітряних кульок. Та ще зголоднілий автолюбитель може заскочити в придорожній фаст-фуд.
Окрема тема - пиття. Пити треба багато і часто. На близькосхідному сонці схопити зневоднення - раз плюнути. Ізраїльтянам із самого дитинства вселяють необхідність пити, на мовних курсах для новоприбулих цей постулат повторюють без утоми. Розумничати не треба. Туристські «хохми» (до речі, хохма - з наголосом на останній склад - на івриті означає мудрість) а ля СРСР, що, мовляв, достатньо прополоскати рот і спрагу як рукою зніме, на Близькому Сході не працюють. Запросто втратите свідомість на вулиці. І перше, що зробить лікар, який вистрибнув на ходу з «амбуланса», що з'явився ніби з нізвідки, - віллє у ваш пересохлий рот води з пляшечки (яка є неодмінним атрибутом будь-якого ізраїльтянина, що гуляє вулицею). Вважається, що в спеку людина повинна випити за день не менше двох літрів води або соку. Чай, кава, какао, молоко не враховуються. А оскільки в Ізраїлі, як жартують євреї, пів року літо, а пів року - просто дуже спекотно, то пити багато потрібно щодня.
Цікаво, що якщо в нас, зустрічаючи гостя, прийнято поцікавитися, чи не бажає він пообідати з вами, то ізраїльтяни перш за все спитають - чи не хоче він пити. Клімат є визначальним фактором навіть у формуванні мовленнєвого етикету.
Для курців не зайвим буде дізнатися, що сигарети дуже дорогі, але є альтернатива - скористатися послугами вихідців з Кавказу. Біля будь-якого великого торгового центру обов'язково сидітиме старенький Гіві або Шалва з кількома пачками сигарет у руках. А поруч припаркований автомобіль, з багажника якого й відбувається торгівля димним товаром. Торгують блоками, ціна в півтора-два рази нижча від офіційно встановленої. У Яффському порту, кажуть, можна купити ще дешевше, але не менше ящика. Не знаю, чи це правда, але знайомі розповідали, що значна частина рибальських шхун зайнята не так ловлею риби, як переміщенням у нейтральних водах з бортів своїх турецьких побратимів ящиків з алкоголем і сигаретами.
Покупки одягу та взуття краще робити під час сезонних розпродажів у спеціалізованих магазинах. Іноді можна придбати дуже пристойні речі за смішними цінами. Але все одно це вийде дорожче, ніж у Туреччині чи на Кіпрі. Просто Ізраїль — досить дорога країна. Та й щодо фірмовості речей мене гнітять сумніви. Якось я наважилася витратитися на хороші джинси і в самому що ні є пристойному магазині взяла пару для примірки. За старою радянською звичкою (пам'ятаєте покупки у фарцовників?) почала уважно оглядати контрольні місця штанів. І з подивом виявила, що на джинсах фірми «Лі-Купер» на причинному місці з покладених чотирьох ґудзиків один чомусь із логотипом «Леві Страус». Коротше, покупка не вдалася. Ізраїльтяни мене заспокоїли, пояснивши, що більша частина «фірми» робиться в секторі Газа. І жодна інтифада не заважає торговельній арабо-єврейській дружбі. На базарах наполегливо рекомендую не купувати нічого і ніколи. Ціни там нижчі за рівень моря, але ось якість — аж до першого прання. А діставати ганчірки для миття посуду можна й іншими способами. Що приємно — і на ринках, і у всіх маленьких крамничках можна вільно торгуватися. Особливо вдало це виходить при знанні мови.
А от хороший чай ви навряд чи купите в супермаркеті. Доведеться йти на ринок, до грузинів чи арабів — ось тут не обмануть. Пристойної кави в супермаркеті чи крамниці теж не знайти. Є, щоправда, спеціалізовані кав'ярні, але не скрізь і не завжди. Ізраїльтяни п'ють переважно чай у пакетиках і розчинну каву, дуже часто — з молоком. Мене досі трясе від слова «нес» — його сунуть під ніс при всяких ділових зустрічах і співбесідах.
Спеціально для вихідців із Союзу ізраїльська харчосмакова промисловість випускає сметану підвищеної жирності; на полицях супермаркетів, що поважають себе, обов'язково є українська гречана крупа, ризькі шпроти. У так званих «російських магазинах» ви вільно знайдете домашній сир, густющу сметану, навіть сало. От тільки воно буде вареним і несмачним. Тому найкращий презент для родичів чи друзів — чорний хліб київської випічки, вінницьке чи полтавське сало, львівський шоколад і блок американських сигарет (останній — через ціну). Ікру брати з собою не раджу, її на землі обітованій вдосталь. Так само як і горілки — будь-якої та всілякої.
До речі, ізраїльська горілка вельми непогана. Але от пити на роботі, до або одразу після неї не рекомендую. По-перше, навіть запах алкоголю з рота є приводом для негайного звільнення. По-друге, у спеку легко отримати крововилив у мозок. А навіщо вам покійник у домі, особливо якщо це будете ви самі? А по-третє — навіщо, власне, пити? Ви працювати приїхали? От і працюйте на здоров'я.
Одяг більшості ізраїльтян (через клімат) дуже простий — сандалі, футболка та шорти. Окрема пісня — релігійні євреї, так звані «харедим»: чорні костюми, капелюхи, сорочки з довгим рукавом, застібнуті до самого кадика. Жінки — обов'язково в капелюшках, довгих сукнях і панчохах. Живуть такі кадри в окремих кварталах. Багато ізраїльтян нарікають на своїх релігійних побратимів, але як на мене — варто ставитися до них із повагою. Скажу без тіні іронії — тільки дуже сильна віра змусить ходити в сорокаградусну спеку в чорному вбранні без опції провітрювання.
У спеку іноді абсолютно необхідно посидіти в тіні дерева й неквапливо попити мінералки. Але будьте обережні. Річ у тім, що всі рослини в містах — і трава не є винятком — існують виключно завдяки штучному поливу. Може, з цієї причини, може, з якоїсь іншої, але якщо необережно сісти на траву, то можна поколоти собі... тил, одним словом. А листок, що стирчить на гілці, особливо не гладьте й не намагайтеся зірвати — не виключено, що поріжете пальчик. Цікаво, що в арабських містах і селах зелені практично немає. Мені довелося побувати в Назареті — єврейську й арабську частини міста легко можна розрізнити за буянням зелені в першій та її повною відсутністю в другій. А от приватні будинки в арабів — це так. Такі вілли — ого-го! Тут євреям тягатися нічим.
Характерна риса Ізраїлю — безліч усмішок на вулицях, в офісних і виробничих приміщеннях. І не лише з бажання вигідно продати чи сподобатися клієнту. Вихідці з Союзу часто вважають такі усмішки фальшивими, а даремно. Усміхаються незнайомцям тільки впевнені в собі люди. Ізраїльтяни — саме такі. Життя в постійній напрузі, в очікуванні війни зробило євреїв не засмиканими скигліями, що бояться кожного скрипу чи різкого руху. Навпаки, люди почуваються спокійно й упевнено. Нам би так.
Попередженням терактів займаються не лише державні служби, а й прості громадяни. Вибухів і жертв було б у сотні разів більше, якби ізраїльтяни уважно не стежили за тим, чи не залишив хтось на вулиці підозрілий, на їхній погляд, кульок чи сумку. Речі, залишені без нагляду, — явище неможливе. До кожного безхазяйного пакета ставлення більш ніж серйозне. Із сиренами й мигалками підлітають кілька поліцейських машин і спецавтомобіль із саперами, вулиця оточується. Якщо справа відбувається на автостанції, в офісі, то пасажири, персонал і відвідувачі негайно евакуюються, і за справу беруться професіонали.
Моя подруга таким чином одного разу втратила продукти, закуплені на найближчі кілька днів. В очікуванні автобуса залишила кілька кульків на лавочці й відійшла до кіоску по газету. Коли повернулася — стояло оточення, її залишена на кілька хвилин їжа вже була накрита броньованим ковпаком, пролунав ґрунтовний хлопок... Біфштекси й овочі були безнадійно зіпсовані. Приємна сторона процесу — якби в тих кульках була справжня бомба, її б знешкодили з не меншою оперативністю.
Життя в Ізраїлі привчає покірно розв'язувати зав'язки рюкзака чи відкривати сумку та демонструвати її вміст охоронцю при кожному відвідуванні супермаркету, банку, присутственного місця. Після повернення в Україну я ще довго машинально шукала очима охоронця перед входом у будь-яку установу, прагнучи показати йому нутрощі своєї сумочки.
На щастя, мені жодного разу не довелося потрапити в ситуацію, коли палестинці проти чогось протестують із застосуванням арабської народної забави, яка називається метанням каміння в живих людей. Коли по телебаченню показують кадри, на яких одягнені в бронежилети ізраїльські поліцейські стріляють гранатами зі сльозогінним газом у «мирних» протестувальників, що жбурляють у них півкілограмові камені, - мої симпатії на боці поліцейських. Оскільки таким каменем можна легко розтрощити голову.
Якщо ми відпочиваємо в Ізраїлі, то ізраїльтяни відпочивають на Кіпрі. Там же ними укладаються цивільні шлюби. У самому Ізраїлі немає інституту цивільного шлюбу, узаконеного державою. Створити сім'ю, підкріплену свідоцтвом, можна, лише уклавши релігійний шлюб. Канони ж єврейської релігії передбачають, що легітимний, з погляду цієї самої релігії, шлюб - тільки між євреєм і єврейкою за Галахою (зводом релігійних правил). Такими галахичними євреями вважаються лише індивіди, народжені від матері-єврейки. А оскільки з кожним роком збільшується кількість змішаних сімей, де тато - єврей, а мама - українка чи росіянка, то їхнім дітям доводиться збирати гроші на весільну поїздку на Кіпр. Потім такий шлюб можна легалізувати вже в самому Ізраїлі.
Чому в Ізраїлі багато неєвреїв з погляду релігії? А дуже просто. Коли ухвалювали закон «Про повернення», в його основу було закладено норму, згідно з якою право на репатріацію та отримання ізраїльського громадянства отримують усі, у кого хоча б один із бабусь і дідусів був євреєм чи єврейкою. Це - повна калька з дискримінаційних положень Нюрнберзьких законів, ухвалених нацистами в Німеччині в 1930-х роках минулого століття.
Час від часу ізраїльська громадськість повертається до обговорення закону «Про повернення», багато хто вважає, що в нинішньому світі вже немає потреби надавати право на громадянство людям, які мають лише віддалене відношення до євреїв. Але щоразу пам'ять про катастрофу європейського єврейства змушує членів кнесету (парламенту) під будь-якими приводами відкладати розгляд питання про посилення законодавства. На думку ізраїльтян - і з ними важко не погодитися - масового знищення євреїв можна було б уникнути, якби в 30-40-ві роки XX століття в євреїв була держава, яка могла б прийняти своїх побратимів, що перебували в розсіянні.
У євреїв дуже цікаве й трепетне ставлення до своєї країни, якому варто повчитися і яке варто перейняти. Говорячи про Ізраїль, євреї послуговуються виразом Країна (саме так, з великої літери). В івриті немає виразу «поїхати з Ізраїлю» або «повернутися в Ізраїль». Кажуть: «піднятися в Країну» і «опуститися (спуститися) з Країни».
Ще кілька років тому в Ізраїль можна було ввезти будь-яку суму готівки - хоч контейнер із мільярдом доларів. Країні це було вигідно, оскільки гроші для легалізації необхідно було покласти на рахунок (який відкривають без проблем за 10-15 хвилин у будь-якому відділенні будь-якого банку). І вони починали працювати на економіку Ізраїлю. Але зрештою Європа та США «додавили» Ізраїль щодо розгортання боротьби з «брудними» грошима, і вже п'ятий рік сума ввезеної готівки обмежена, якщо не помиляюся, п'ятдесятьма тисячами доларів.
Митниця в Ізраїлі ввічлива й уважна, проте витрусить із вас і ваших речей будь-які приховані цінності та грошові знаки. Утім, на ввезену зайву пачку сигарет або понадлімітну пляшку горілки - заплющать очі. А якщо сміливо підете через зелений коридор, не червоніючи, не бліднучи й нервово не чухаючись і не пританцьовуючи - пронесете що завгодно. Тільки от чи треба воно вам?
Летіти до Ізраїлю краще з якоїсь центральноєвропейської країни або через Туреччину. Тому що з України - дорожче. Річ у тім, що на зорі незалежності Україна та Ізраїль уклали угоду про авіасполучення, згідно з якою лише дві авіакомпанії (одна ізраїльська й одна українська) мають право перевозити пасажирів. І українська сторона наполягла на високій ціні квитків. Та й ізраїльтяни не проти - хто ж відмовиться від можливості заробити зайву копійчину без особливого напруження? До речі, авіаквиток із Тель-Авіва до Москви коштує дешевше, ніж до Києва.
Цікаво, що дзвінок з Ізраїлю в Україну коштує разів у п'ять-шість дешевше, ніж звідси туди. А вже пояснити, що потрібно платити за вхідні дзвінки - просто неможливо. Ізраїльські знайомі вперто телефонують на мою мобілку та страшенно дивуються, коли дізнаються, що мені доводиться за це платити, причому більше, ніж їм.
Свята в Ізраїлі - така ж напасть, як і в Україні. Закривається все і всюди. Нічого не купити, нікуди не потрапити, і нікого за це прибити. Традиція. Хто заможніший - їдуть в Ейлат або на Кіпр. Решта дістають з антресолей мангали, беруть м'ясо, заздалегідь придбане в магазині деревне вугілля, ідуть на найближчий газон - і смажать, смажать, смажать, смажать. А потім - їдять, їдять, їдять, їдять. Самі ізраїльтяни жартують, що в Ізраїлі є три національні види спорту - їжа, шопінг і безладні статеві зв'язки. Віддаються цим захопленням з великою охотою і навіть деяким фанатизмом.
Особлива розмова - так звана левантійська ментальність. Пунктуальністю ізраїльтяни не страждають. Пообіцяти завтра рівно об 11:00 щось таке зробити - це запросто. Не зробити - ще простіше. «Махар ба-бокер» («завтра вранці») - улюблене відмовляння, вона ж - спосіб ввічливо послати подалі.
Муніципальні, тобто безкоштовні, пляжі в Ізраїлі - викличуть гострий напад заздрості в будь-якого одесита чи євпаторійця. Чисті, із зеленою травичкою, що обрамляє пісочок, безкоштовними душами, туалетами, кранами для обмивання ніг - одне задоволення. Зовсім інше задоволення - заплатити за сервіс, що додається, у вигляді парасольок, шезлонгів і топчанів. Пляшка води, принесена жваво бігаючим пляжним рознощиком, обійдеться вам рази в два, а то й у три дорожче, ніж така сама, але куплена вами заздалегідь, на підході до моря.
До речі, Середземне море дуже відрізняється від Чорного. У будь-який момент можуть піднятися дуже великі хвилі. А пісок, на якому ви стояли у воді, прогрітій до температури ранкової манної каші, просто вимивається з-під ніг. Та й середземноморська водичка на смак буде гіркішою, ніж азовська чи чорноморська.
Ізраїльтяни лізуть у воду, тільки коли вона прогрівається до тридцяти градусів. Вихідців із Союзу чи туристів можна легко впізнати саме по плесканню у двадцятиградусній воді. Корінний житель Ізраїлю в таку «неймовірно холодну» воду не полізе. Навіть за гроші. Ні, звичайно, якщо запропонувати йому шекелів сто п'ятдесят...
Мені довгий час здавалося, що тільки «росіяни» (а так називають за кордоном усіх вихідців із колишнього СРСР) лізуть у непрогріту воду. Але ні. Є ще народ, який готовий позмагатися з нами в наполегливому прагненні підкорювати стихію. Це американці. Але відмінність все ж є. Якщо наші лізуть у холодне море із куражу, то американці - тому що по телевізору сказали, що настало літо. А як же не вірити сказаному по телевізору?
Про Ізраїль можна розповідати нескінченно. Кожна гора, пагорб, будь-який квадратний метр землі - жива історія. Яффа, Кейсарія, Тверія, Нацерет і, звичайно ж, Єрусалим - кожне місто варте детального опису. В Ізраїлі цікаво працювати і жити. Аборигени, які спочатку здавалися колючими, як кактус (вони так себе і називають - сабра, тобто кактус), у якийсь момент раптом розкриваються зовсім з іншого боку і виявляються чуйними сусідами та вірними друзями. А колега по роботі - «страшний» араб з незрозумілою ментальністю - насправді балагур і душка, до того ж випускник Харківського медінституту.
Правду кажучи, в Ізраїль варто з'їздити. І навіть якщо вам раптом не пощастить подружитися з ізраїльтянами, не складеться з роботою або не влаштує сервіс у готелі - не засмучуйтеся. Запевняю вас, що найприємніше в подорожах - це повернення додому. Туди, де завжди найзапашніший хліб і найсмачніша вода.