Хорватія розташована в південній частині Центральної Європи, і з цим пов'язана особлива причетність хорватської нації до історії та долі європейських країн. Ще в I столітті до н. е. хорватські землі були завойовані Римською імперією, у XII столітті Хорватія увійшла до складу Угорського королівства (потім Австро-Угорської імперії) і залишалася там до 1918 року - з перервами на турецьку, венеціанську та французьку окупації. У рамках «двоєдиної монархії» Хорватія мала автономію, але існували плани перетворення її на третю складову частину імперії.
Із 4,7 млн. нинішнього населення близько 77% - хорвати-католики, офіційний алфавіт - латиниця.
У XX столітті бурхливі історичні події зробили Хорватію частиною Західних Балкан і слов'янського світу: у 1918 році вона увійшла до Держави словенців, хорватів і сербів (Держава СХС); потім до Королівства СХС на чолі з королем Олександром із сербської династії Карагеоргієвичів, а з 1929 року - до Королівства Югославії. Того ж року в Хорватії виникла ультранаціоналістична організація «Усташі», яка заперечувала будь-яку форму державного зв'язку з іншими південнослов'янськими народами.
За підтримки Німеччини та Італії, які окупували Югославію, у квітні 1941 року усташі проголосили створення на території Хорватії, а також Боснії і Герцеговини Незалежної держави Хорватії. Голова НДХ Анте Павелич дотримувався думки, що хорвати за походженням не слов'яни, а готи; що хорватський народ «вже тисячу років належить до західної культури і цивілізації». За чотири роки існування НДХ знищили близько 800 тис. сербів, євреїв і циган. Після війни у 1946 році Хорватія увійшла до складу ФНРЮ, очолюваної Йосипом Броз Тіто (з 1963 року - СФРЮ). Усі 50 років правління Тіто жителі країни, втомившись від постійної загрози політичних, етнічних чи релігійних репресій, на питання про національність відповідали: «Я - югослав».
У 1991 році була проголошена незалежна Республіка Хорватія, яка за територією трохи поступалася Сербії. Процес створення незалежних держав на руїнах Югославії викликав балканські війни 90-х років минулого століття, які принесли з собою великі людські жертви, руйнування господарської інфраструктури, а також багатьох культурних пам'яток (наприклад, Дубровника, який приваблював до Хорватії мільйони туристів).
Перші десять років президентом Хорватії був затятий націоналіст генерал Франьо Туджман, колись соратник, а потім непримиренний ворог Тіто і політичний в'язень. Він заснував партію Хорватська демократична співдружність (ХДС), керував країною в роки війни. Однак проведена «батьком хорватської нації» приватизація була сприйнята власним населенням як несправедлива, оскільки вся власність опинилася в руках нової номенклатури, а соціальна політика була дуже слабкою.
Смерть Туджмана наприкінці 1999 року була сприйнята як кінець авторитаризму. Новим президентом став Стіпе Месич - останній голова президії СФРЮ, один із головних ідеологів розпаду Югославії, перший прем'єр-міністр Хорватії, який встиг відхреститися від згубного націоналізму Туджмана. Його головними заслугами стали поступова демократизація інститутів влади, вихід із зовнішньополітичної ізоляції, початок зближення з ЄС, взаємодія з Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії (МТБЮ).
Відповідно до програми ЄС зі стабілізації та асоціації Західних Балкан, Хорватія увійшла до зони вільної торгівлі, почала співпрацювати з країнами свого регіону, отримала значну матеріальну допомогу для проведення внутрішніх реформ. Було проведено модернізацію транспортної інфраструктури, пристосованої до європейських стандартів (на місяць укладалося до 200 км доріг!). Стартувала репатріація біженців з числа етнічних сербів, і близько 70 тис. з них змогли повернутися додому.
Було надано серйозний імпульс розвитку важливого для економіки країни туризму. У Хорватії налічується близько 1.185 островів, сім національних парків, частина з яких розташована вздовж Адріатичного узбережжя, частина - на островах. А вже Плитвицькі озера та Дубровник, відроджений з руїн, внесені до списку світових природних пам'яток ЮНЕСКО. Ці курортні зони користувалися популярністю ще у римських імператорів.
У Хорватії вигідне географічне положення та розвинена інфраструктура. Однак економічна ситуація поки що далека від ідеалу: країна має значний зовнішній борг майже в €19 млрд., безробіття сягає 18% економічно активного населення. Непослідовність реформ викликала нерівномірність у розвитку регіонів - процвітаючого Загреба та приморського Спліта і багатьох районів, що занепали.
Вибори до парламенту в грудні 2003 року стали проявом своєрідного замкненого кола в політиці: націоналізм не давав повернутися до реформ, а відсутність справжніх реформ викликала ностальгію за старими часами та значне поправіння виборців. До влади повернулася стара знайома ХДС, але вже оновлена, на чолі з Іво Санадером.
Цей політик, вміло використовуючи притаманну хорватській національній свідомості спрямованість «в Європу», наважився на ухвалення пакета жорстких законів, необхідних для вступу в ЄС. Щоправда, опозиція з іронією зауважує, що з проголошеного зменшення податків, збільшення робочих місць, зростання життєвого рівня та вступу до ЄС і НАТО уряду Санадера вдалися лише переговори про вступ. Хорвати, як і жителі інших країн Західних Балкан, вважають, що приєднання допоможе вирішити соціальні проблеми, оскільки Європа візьме на себе відповідальність за їхнє благополуччя та стабільність у регіоні.
Влітку 2003 року в Салоніках відбувся саміт «ЄС - Західні Балкани», на який уперше були запрошені лідери п'яти країн, які підтвердили намір вступити до Європейського Союзу. Своєю чергою ЄС підкріпив намір сприяти інтеграції цього регіону в єдину Європу черговою порцією трирічної фінансової допомоги в розмірі €200 млн. Загалом з 2000-го по 2006 рік регіон отримає близько €4,65 млрд.
Дехто навіть вважає, що швидке включення країн Західних Балкан до ЄС важливіше за прийом Туреччини; хтось сумнівається, чи вдасться державам цього регіону в найближче десятиліття досягти необхідного рівня, чи слід йти до цього крок за кроком. ЄС з кінця минулого року ввів нові інструменти сприяння країнам, що вступають, і запропонував нові партнерські відносини, які дозволять підтримати Західні Балкани на шляху до Європи.
Хорватія, яка раніше противилася об'єднанню більшості колишніх республік Югославії в поняття «регіон», що означало для неї певне «відродження югославської спільності», тепер претендує на роль локомотива для країн свого регіону, що в майбутньому зможе забезпечити її бізнесу там провідні позиції. «Хорватська політика більше не боїться ні регіону, ні своєї регіональної долі», - заявив у 2004 році її міністр закордонних справ та європейської інтеграції М. Жужула.
На шляху до ЄС Хорватія має шанс випередити сусідів по Західних Балканах. Але залишається низка непростих проблем. Це і дотримання прав національних меншин, і повернення майна 24 тис. сербів, які втратили житло в 1995 році (його зайняли хорвати, які втекли з Боснії і Герцеговини), і повномасштабна співпраця з Гаазьким трибуналом, і видача військових злочинців, у тому числі 48-річного генерала Анте Готовини, якого звинувачують у вбивстві 100 і виселенні 150 тис. сербів.
Останнє викликає велике невдоволення у значної частини хорватів, в очах яких військові - національні герої. Нагорода в $5 млн., оголошена два роки тому США за затримання генерала, залишається невиплаченою. Вимоги щодо видачі генерала, реформи з лібералізації економіки, а також зниження соціальної складової призвели до того, що до жовтня 2004 року лише 49% громадян Хорватії підтримали вступ до ЄС.
На початку 2005 року перемогу в другому турі президентських виборів знову здобув найпопулярніший політик Хорватії - 70-річний С. Месич, якого підтримали одразу вісім опозиційних соціал-демократичних партій. Натхненний перемогою, він пообіцяв, що за нього «країна вступить до єдиного європейського дому».
У ЄС з великим задоволенням сприйняли результати виборів: канцлер ФРН Герхард Шредер поспішив заявити про підтримку Хорватії в її якнайшвидшому вступі до ЄС. Лише невиконання Загребом умови про видачу Анте Готовини може спричинити відмову Брюсселя від початку переговорів, заявив 31 січня 2005 року Оллі Рен, член Європейської комісії, який курирує проблему розширення.
Великобританія, Німеччина, Фінляндія та багато інших країн ЄС, наполягаючи на видачі генерала-втікача, підкреслюють, що, в принципі, Союз вітає бажання Хорватії приєднатися до нього до 2009 року. Є й інша, менша група центральноєвропейських країн на чолі з Австрією, яка вважає, що переговори мають розпочатися в будь-якому випадку.
Жорстка позиція Брюсселя змусила президента Хорватії Месича погодитися, щоб були здійснені нові зусилля іноземних спецслужб для затримання військових злочинців. Зіграв свою роль і папа Іван Павло II, який незадовго до своєї кончини виступив із визнанням провини «синів католицької церкви» у військових злочинах і закликав до дружби з сербами.
Можливо, лише утворена цього року потужна прозахідна коаліція ХДС і СДП - Месича і Санадера - стане тією силою, яка, зважившись на тіснішу співпрацю з Гаазьким трибуналом, розірве порочне коло, в якому опинилася Хорватія. І вже тоді Брюссель розчинить двері для початку переговорів.