Угорцям не вистачає доріг, але європейські чиновники щедро фінансують встановлення вазонів для квітів
Ми сидимо в офісі угорського філіалу компанії Intrum Justitia – міжнародної колекторської компанії. Офіс збирачів безнадійних боргів розташований на північній околиці Будапешта – міста, в якому живе більше 20% населення країни. То тут, то там у найкрасивішому Будапешті можна побачити заморожені будівництва – це девелопери згорнули будівництво на час кризи, щойно вичерпався кредитний струмок, що живив економіку країни.
«Протягом тридцяти років ми спостерігали активне зростання, прискорене кредитами», – говорить про європейську економіку Петер Фелфалуші, виконавчий директор угорського філіалу Intrum Justitia. Відкрившись західній фінансовій системі та зарекомендувавши себе маленьким, але надійним складальним цехом Європи (чого варті одні цехи Audi), угорці почали негайно долучатися до кредитного багатства.
«Понад 90% позик в Угорщині бралося в іноземній валюті, насамперед у швейцарських франках. Якщо хтось хотів купити будинок, то в нього не виникало питання, чи може він його собі дозволити. Люди напружували свої можливості до межі. Вони вираховували мінімальну суму, необхідну їм на місяць для проживання, і за рахунок решти доходу виплачували кредит, не роблячи резервів. Вони не турбувалися про ризик, про обмінні курси тощо. Вони купували квартиру площею 100 квадратних метрів, навіть якщо їм було достатньо 80 метрів. Це була прелюдія», – згадує пан Фелфалуші.
Обмінний курс форинта обвалився за лічені тижні. Кредитні платежі громадян, які отримували зарплату у форинтах, злетіли до небес. «Наявний дохід у країнах Європи скоротився на 6-10%, за винятком Польщі, яка почувається краще. В Угорщині ж він упав на 18%. Якби люди не набрали кредитів на гранично можливі суми, це не було б проблемою, але зараз вони повинні повертати їх. Близько 100 тис. угорських сімей може втратити свої будинки.
Звісно, люди самі винні в тому, що набрали кредитів, але фінансові продукти стали надто складними навіть для професіоналів. А ці неосвічені люди взагалі нічого не розуміли. Я думаю, 95% з них не розуміли суті кредиту. Багаті не потребували великих кредитів, зазвичай у них є резерви, щоб виплатити борг. Більшість тих, хто взяв кредит, – це бідняки та нижній сегмент середнього класу. Якщо ви бачите рекламу по телебаченню, вона вся про те, що “ви заслуговуєте”. Ви заслуговуєте Сейшели, ви заслуговуєте будинок, ви заслуговуєте те й інше. І людина думає: а адже точно, заслуговую!
Ось чому я б ввів регулювання хоча б того, як банки можуть рекламувати певні види кредитів. Зараз ви рекламуєте не кредит, а продукт. Ви рекламуєте поїздку на Сейшели або велику квартиру», – міркує пан Фелфалуші.
Кредитна криза, що вдарила по середньому та нижчому класам, часом набуває в Угорщині дивних форм. Кілька місяців тому місцеві медіа взахлеб повідомляли про юну угорку, яка виставила на інтернет-аукціоні свою цноту, щоб розплатитися за іпотечним боргом своїх батьків. Історія, яка чудово вписалася в тематику жовтої преси, демонструє, однак, напругу проблеми.
Після кількох років більш-менш забезпеченого життя десятки тисяч сімей дійсно можуть опинитися на вулиці. А це, своєю чергою, може призвести до серйозних соціальних заворушень. Зрештою, всього чотири роки тому по Будапешту прокотилися демонстрації, під час яких протестувальники проти уряду навіть викотили на вулиці міста музейний танк Т-34.
«В історії Угорщини було багато таких прикладів. У 1930-х жителі нападали на поліцейських і вбивали їх, якщо ті намагалися виселити селян з будинків. Селяни робили зброю. Сьогодні політики більш обережно підходять до цих питань», – говорить заступник голови угорської Палати судових виконавців Ференг Часті. Пан Часті спізнюється на зустріч у ремонтованому офісі Палати виконавців на добру годину, а коли приїжджає, виявляється схожим на великого ведмедя. Широкий, дужий, з великими рисами обличчя, він носить шльопанці на товсті шкарпетки і з гордістю показує на стіни свого кабінету, де рясно розставлені великі й маленькі судові молотки, символ влади.
«Переконувати виплатити борг частинами? Ні, ми працюємо не так, як Intrum Justitia, ми державна структура, ми можемо примусити платити», – говорить він, ледь стримуючи усмішку і багатозначно примружуючись.
На думку пана Часті, головна проблема боротьби з бідністю в Угорщині – це все ж таки не поблажливість до бідняків, а соціальна справедливість. «Де справедливість для звичайних людей? Для тих, хто сумлінно платить за кредитами, хто працює і платить податки, з яких надається соціальна допомога? Якщо ми будемо надто м'якими, всі оголосять себе банкрутами. Тоді виселяти доведеться не сто сімей, а тисячі. Держава повинна надіслати суспільству два сигнали: по-перше, ми готові застосувати силу, щоб контракти виконувалися; по-друге, жоден неплатник не зможе уникнути судового рішення», – говорить він і рубає повітря рукою.
У тому, що жорстка рука держави може вирішити угорські проблеми, сумнівається німецький підприємець Андреас Меллендорф. Уже багато років він живе в Угорщині і впевнений: соціальне становище багатьох угорців дійшло до критичної межі.
«Продовольство, бензин коштують в Угорщині не дешевше, а то й дорожче, ніж у Німеччині. Молоко тут дорожче, ніж у Німеччині, цукор дорожче і так далі – тому що великі мережі наживаються завдяки низькій конкуренції. Якщо порівняти зарплати за купівельною спроможністю, то місцеві зарплати становлять близько 25% німецьких. Навіть у Німеччині людям все важче зводити кінці з кінцями – що говорити про Угорщину?» – міркує пан Меллендорф.
Будинок Меллендорфа розташований у престижному районі Будапешта, на вулицях припарковані машини з німецькими та словацькими номерами – реєструючи машину за кордоном, багаті угорці уникають оподаткування. Втім, так чи інакше, інфляція зачіпає всіх.
«Подорожчання життя відбувається постійно, і багато аспектів ніяк не відображаються в статистиці. Наприклад, те, що зникає можливість безкоштовно припаркувати машину на вулиці. Або те, що деякі дороги стають платними. Ці фактори вартості життя не будуть згадані в жодній формулі підрахунку інфляції», – говорить німецький підприємець.
Підсумком наростання соціального тиску, вважає Андреас Меллендорф, може стати справжній вибух: «Угорщина підійшла до межі прийнятності соціальних умов. У мене є знайомий угорський бізнесмен, він та його друзі очікують можливої громадянської війни – аж до того, що вони з друзями зняли вантажний літак «Антонов» і тримають його напоготові», – говорить пан Меллендорф.
Але якщо Будапешт ще більш-менш успішно справляється з бідністю, в основному за рахунок туризму, то в угорській провінції справи йдуть набагато гірше. Село Мучі лежить всього за пару годин їзди від Будапешта і за півсотні кілометрів від курортної Мекки Угорщини – озера Балатон. Засноване півтори сотні років тому переселенцями з німецького Гессена, сьогодні Мучі, де живе близько 500 осіб, являє собою досить жалюгідне видовище.
«Майже все населення села – безробітні, грошей ні в кого немає. Якщо люди й працюють, то в переважній більшості це нелегальні підробітки», – розповідає пенсіонер Бернхард Шилінг. Кілька років тому, виходячи на пенсію, житель Баден-Вюртемберга Шилінг вирішив переселитися з Німеччини в тиху небагату країну і зупинився на Мучі. Тоді він ще не знав, що замість спокійної старості він отримає повну зайнятість як емісар благодійної німецької організації «Конвой надії». Вантажівка за вантажівкою Шилінг приймає поношений одяг та старі меблі, посуд та побутову техніку. Приміщення, з якого пан Шилінг роздає товари місцевим жителям, – маленька мазанка в центрі села. На стіні висять величезні чотки-розарій. «Це теж хтось пожертвував», – пояснює Шилінг.
Головний товар, що роздається – одяг. «Крім поношеного одягу, який жертвують приватні особи, приходить багато нового одягу з торговельних мереж – з легким браком. Такий одяг я намагаюся полагодити і теж роздати», – говорить дружина Шилінга. Один час деякі жертводавці намагалися збути «Конвою надії» зовсім браковані речі, і організації довелося запровадити плату за пожертви: одна коробка – один євро. У підсумку жертводавці стали відповідальніше підходити до вибору речей, а «Конвой» може частково оплатити транспортування.
У селі досить багато машин – в основному «трабанты», покинуті східними німцями, коли двадцять років тому вони тікали на захід через Угорщину. Але основна проблема не машини, а бензин. «У селі багато жителів настільки бідні, що купують бензин для пил та мотоблоків у літрових пляшках – вони не можуть поїхати за бензином на заправку і чекають, коли хтось із забезпечених жителів привезе його», – пояснює Шилінг.
Головна перешкода для розвитку села – повна відсутність роботи та відірваність від світу. Дорога до Мучі частково не асфальтована, тому прямого автобусного рейсу з найближчого міста сюди немає. Щоб дістатися до найближчого місця, де є робота, треба їхати окружним шляхом з багатьма пересадками. Сільський староста Корнель Біндер, величезний огрядний чоловік з густими чорними вусами, розводить руками: «Щоб заасфальтувати дорогу, потрібні гроші. Євросоюз готовий їх дати, але не більше 25% від вартості проекту. 75% має профінансувати саме село. Таких грошей у нас немає, тому живемо без автобуса».
Кілька місяців тому Мучі подало заявку на інший проект – на який гроші були. В рамках європрограми благоустрою сіл для підвищення їх туристичної привабливості тепер по всьому селу, відрізаному від зовнішнього світу, через кожні п'ятдесят метрів, розставлені чудові вазони для живих квітів. Що наочно демонструє дієвість європейських фондів з підтримки відстаючих країн Європи. Корнель Біндер, схоже, чудово розуміє безглуздість такої прикраси. «Тут залишаються тільки дурні», – бурмотить він, відповідаючи на питання, чи хоче, щоб двоє його дітей залишилися жити в Мучі.
З Бернхардом Шилінгом ми проходимо по селу. Німецький пенсіонер вказує на будинки, пояснюючи, де живуть ощадливі господарі, а де – марнотратники, які не бережуть і того, що мають. «Ось, дивіться, це двір хорошого господаря, все чисто та доглянуто. Але це виняток. А ось сусідній двір – все вже розвалюється. Я добре знаю цього господаря, він пару місяців тому розібрав свій колодязь, продав усі цеглини з нього і тепер просить у сусіда води для поливу. Взагалі, тут багато покинутих будинків, люди їх розбирають і продають цеглини. Або розбирають свої корівники. Так робили ще після війни, коли угорці та цигани захоплювали залишені німецькі будинки», – говорить пан Шилінг.
«Буває ще гірше, вони просять посівну картоплю і не садять її, а з'їдають, – журиться дружина пана Шилінга. – Або ось одна сім'я: дружина завагітніла двійнею, вони попросили дістати в Німеччині коляску для двійні, але щоб діти сиділи один за одним, інакше вона не проходила б у двері. Ми дістали. І тут з'ясувалося, що один з дітей народився хворим. Що б ви думали? Коляска закинута, мати цією дитиною взагалі не займається, просто чекає, коли вона помре, навіть не гуляє з нею».
Літня жінка раптом ніби перемикається і сплескує руками: «Послухайте, ви не уявляєте, як важко цим людям. Поденник отримує 3500 форинтів за чотирнадцятигодинний робочий день, це 11-12 євро. Вони їдять м'ясо далеко не щодня. Тут поруч із селом стоїть майже добудована свиноферма на кілька сотень голів – все майже готово. Я знаю, в Росії багато багатих людей, бізнесменів. Я благаю, хай хтось інвестує сюди, ця ферма була б порятунком для села, просто порятунком. Це ж єдине, що ці люди дійсно можуть добре робити».
Читайте також матеріал за темою: БІДНІСТЬ ЄВРОПИ: ЛАТВІЯ
Сергій СУМЛЕННИЙ,
Олександр КОКШАРОВ.