Я завжди з повагою ставилася до дружин декабристів. Але щоб самій... У завірюху, в мороз, у вічний холод та ще й без шуби з норки. Ні вже. І, однак – ось вона, вічна мерзлота, під ногами. Але не сибірська. «Ви що, так любите холод?» – запитала мене мила дама в американському посольстві. Очі її були сповнені жаху. «Ви справді готові там жити?» – «Та ні, я взагалі-то люблю тепле море, пальми й піщані пляжі. Але чоловіка – більше... А в нього контракт на Алясці». Співчутливо усміхнувшись (треба ж так невдало вийти заміж!), дама простягнула мені папери. «Удачі!» – побажала вона наостанок.
І ось уже дев'ять місяців ми живемо в найпівнічнішому штаті США, на колись російській землі, де решту Америки зневажливо називають загалом «нижні 48». З'явилися перші спостереження й висновки. І перша злість на тих, хто робить скороспілі висновки, видаючи це за істину в останній інстанції. У зв'язку з цим примітка: перед кожною оцінною фразою слід читати: «на мою думку/за моїми спостереженнями, у Фербенксі/на Алясці/в Америці».
Ні, Америка – не рай, нема раю на землі. Але це симпатична країна, багато в чому дуже людяна й розумна, хоч і «з тарганами» (які здаються набагато нешкідливішими, коли їх розглядаєш зблизька). І не так уже й сильно американці від нас відрізняються.
Сковорідка з ручкою
Занесло нас не просто в Америку – тобто не туди, де є всім знайомі за фільмами та спогадами співвітчизників хмарочоси, Брайтон-біч, і навіть не в одноповерховий якийсь догвілль, де від тиші, неробства й рутини наша людина повільно, але неухильно божеволіє. Ми опинилися на Алясці. У неї багато імен – «остання межа» (last frontier), «сковорідка з ручкою» (ручка – це вузька гориста смужка суходолу на півдні), «земля північного сонця». Раніше її називали ще «Російська Америка». Ну а одразу після покупки Аляска мала зовсім непоетичні назви: «Примха Сьюарда», «Крижана скриня Сьюарда», «Айсберг Сьюарда». Треба сказати, що 1867 року Америка особливо не прагнула нічого купувати, але Росія якраз хотіла позбутися незручної території. І ось Вільям Сьюард, тодішній державний секретар США, пролобіював купівлю Аляски. Купівля відбулася, незважаючи на те, що дуже багато хто був «проти». Вільна американська преса розважалася як могла, лаяла Сьюарда й вигадувала неприкаяній (бо спочатку не було тут ні уряду, ні законів) території нові назви. Одне з них приблизно перекладається як «Російська Моржовія»: «Walrussia» (від walrus – морж). Зрозуміло, що після того, як на Алясці було знайдено величезну кількість золота, газетярам довелося швиденько заткнутися. А ім'ям Сьюарда назвали чарівне містечко на незамерзаючому фіорді, одне з небагатьох, де до наших днів збереглася атмосфера часів золотої лихоманки.
Столиця штату Аляска – Джуно. Дуже маленьке місто в південній частині штату, на вузькій смузі гір поруч із канадським кордоном (та сама «ручка від сковорідки»). Тільки літаком можна долетіти. От би й нам так – засунути владу кудись між Нижньою та Підкам'яною Тунгусками, хай працює! Головне ж місто Аляски – Анкоридж. З одного боку високі гострі засніжені гори, з іншого – величезна океанська затока з припливами до десяти метрів заввишки, а посередині – сучасне місто з дзеркальними й не- небосхробами банків, нафтових компаній, з мариоттами й хілтонами, аквапарком і нічними перформансами, блошиним ринком тощо. А в самій середині Аляски, між двома величезними гірськими пасмами, у широкій долині великої річки Танани стоїть місто Фербенкс. Туди-то нас і привіз літак дев'ять місяців тому.
«Золоте серце Аляски»
Так, цілком по-радянському, називають Фербенкс – столицю «золотої лихоманки», загалом, невелике за нашими мірками місто (35 тис. населення в межах міських кордонів, 80 тис. – з усіма будиночками, розмазаними по величезній території фербенкського округу). Даунтаун складається наполовину з «кебінів» (cabin – зрубний будинок), наполовину з цілком сучасних будівель, зокрема: будівля суду імені якогось Рабіновича, Маріотт, Вестмарк, кілька банків, будівля міської адміністрації, величезні госпіталь і поліклініка. Вражає інфраструктура – чудові дороги, неймовірна кількість супермаркетів, відсутність проблем із паркуванням навіть у центрі. Якщо взяти якесь вітчизняне місто з відповідним населенням, порівняння буде невтішним.
Золото, знайдене тут сотню років тому, продовжує приносити прибуток і сьогодні – туристів водять нескінченними «шахтами», дають у руки лоток і ставлять промивати якийсь пісочок, наряджають у костюми старовинного стилю й фотографують «під сепію». Усі ці розваги коштують досить дорого, але туристам нікуди подітися: ти за цим їхав – плати.
Крім місць, так чи інакше пов'язаних зі славною епохою золотої лихоманки, Фербенкс знаменитий кількома «найпівнічнішими» у світі об'єктами, а саме: синагогою, масонською ложею (взагалі-то їх тут, здається, три) і «Макдоналдсом». Ну, можливо, супермаркет найбільшої у світі мережі Wall-Mart теж «найпівнічніший». Синагога, втім, вельми скромна й навіть обшарпана. Зате масонський Temple (місце для зборів), хоч теж маленький, але дуже гарний. Це, здається, єдина будівля Фербенкса, облагороджена класичним портиком із колонами. Ніжно-кремового кольору будинок стоїть на березі річки Чини, у центрі міста. Побудований він був на самому початку «лихоманки», щойно в новому поселенні, крім відчайдушних проспекторів, з'явилися більш солідні люди.
А народ у Фербенксі загалом дуже симпатичний і добродушний – я не стикалася тут з агресією жодного разу. Це враження, втім, може бути зіпсоване зустріччю з компанією нетверезих аляскинських аборигенів або відмороженої молоді, а також статистикою: лише цього року Фербенкс залишив почесне четверте місце в рейтингу найкримінальніших міст США, який складає якийсь журналіст (чесно кажучи, не віриться). Подію було винесено, якщо не помиляюся, на першу шпальту місцевої газети, що носить горде ім'я Daily News-Miner. Втім, місцева газета на першу шпальту може поставити що завгодно – навіть фотографію вовчої шкури, що кишить блохами (читачі засипали редакцію обуреними листами й погрожували відмовитися від підписки, бо апетит у багатьох був зіпсований, а була ж неділя, день бранчів, тобто великої їжі). Ну це так, до слова.
Місто дуже залежне від погоди. Весна приходить стрімко: наприкінці березня збожеволіле сонце люто плавить сніг. Літо – сухе, спекотне, з лісовими пожежами й майже справжньою білою ніччю. Потім ще один різкий перехід – тут гостро відчувається швидкість, з якою минає неймовірно красива осінь. Берези жовтіють і опадають за пару тижнів, причому спершу на листі з'являється лише жовта облямівка, і щодня це смертоносне золото захоплює дедалі більшу частину листка, і ось уже зелень тільки по «жилках» – і все. Тиждень, не більше, постояти деревцям в осінній красі, і мороз геть зриває побуріле листя. Інакше не можна: дерева практично всю зиму стоять під товстим шаром інею, що наростає з кожним приходом морозного туману. Зима ж – красива. Але вона просто виймає душу.
Ми і вони
Ми приїжджаємо сюди, в Америку, зі своїми усталеними уявленнями, міфами, часто дуже далекими від реальності. Так, вони зовсім інші, ніж ми. Але вони відрізняються від нас не розумом-дурістю, не зацикленістю на роботі, не надмірним індивідуалізмом (подивіться на себе – ви що, тужите за комуналками?) і навіть не економічною підкованістю, що виявляється в тому, що всі грають на біржі. Основні, разючі відмінності – в іншому.
Насамперед вражає якась надмірна доброзичливість. Не треба підозрювати мене в тому, що я приймаю за добре ставлення тривіальну, багаторазово описану недоброзичливцями «гумову усмішку американця». Вона є, вона присутня, вона всюди. Але – це просто національний жест. Замість неї з тим самим успіхом міг би використовуватися легкий помах рукою. Вона означає просто «я тебе бачу» і може однаково стосуватися як знайомої, так і незнайомої людини. Те саме – застрягле у вухах, звичне і вже активно вживане «Excuse me!» (негритянки – перепрошую, афроамериканки – вимовляють жахливо розтягнуто: «ікскью-ю-юз»). Це дуже зручно в супермаркетах, коли контингент поглинутий розгляданням полиць, а ти ззаду плентаєшся зі своїм візком. От і горлаєш на кожному кроці: «Ікскьюз?!» – щоб хтось неуважний за тебе не зачепився, не впав, не поранився тощо.
Ні, доброзичливість цілком щира. Причому як у посадовців, так і в приватних осіб. Усе це було випробувано на особистому досвіді – коли зі мною буквально няньчилися в місцевому, так би мовити, райвно, де я через два тижні після приїзду, ще зовсім без'язика, з'ясовувала, як мені влаштувати дитину до школи. І у відділі кадрів університету, де буквально на пальцях жінка роз'яснювала нам якісь фінансові питання. Ну а коли перший льодок покрив фербенкські пагорби і наша, ще не взута в шипи машинка ковзала, некерована, по крижаному схилу, з першого ж джипа вибрався здоровий гай (не треба плутати з геєм), зачепив нас тросом і витяг на рівну дорогу. Проконтролював, побачив, що ми їдемо самі, і тільки після цього вирушив у своїх справах.
Вражає реальне, а не деклароване дбайливе ставлення до інвалідів. Суспільство сприймає їх як нормальних людей, яким просто потрібна допомога. Жодні каліцтва не змусять людину сидіти вдома, ховаючись від публіки. Так, у Фербенксі я бачила даму з відтятими по лікоть руками. Дама спокійно йшла магазином, помахуючи куксами, поруч тусувалися її різновікові діти. Потім ту саму жінку я зустріла в аквапарку. Вона не ховала свої руки. Їй було комфортно. Вона почувалася цілком у своїй тарілці. Там само раділа життю симпатична дівчинка з сильним дефектом хребта, ще якісь не зовсім здорові діти. Усе це, настільки природне тут, не важко, а неможливо уявити собі на батьківщині, де слабкість – вада, де фізичні вади – сором, а неповноцінних дітей у пологових будинках із 90-відсотковою ймовірністю кидають. Не турбує нас доля Спарти.
Звідси, з Аляски, дуже видно, яка в нас жорстока країна. Книга букерівського лауреата Рубена Давида Гонсалес Гальєго «Чорним по білому» (нехай вас не бентежить іспанське прізвище, це наша людина) – страшне документальне свідчення цієї жорстокості. Ця мозаїка з розповідей про дитячі будинки для хворих дітей читається як спогади в'язнів фашистських концтаборів. Ось цитата: «Я останній день в Америці. Завтра мене відвезуть в аеропорт... Літак вчасно доставить мене в Росію. Там, у далекій Росії, мене акуратно покладуть на диван і засудять до довічного ув'язнення в чотирьох стінах. Добрі російські люди будуть давати мені їжу, пити зі мною горілку. Там буде ситно і, можливо, тепло. Там буде все, крім свободи. Мені заборонять бачити сонце, гуляти містом, сидіти в кафе. Поблажливо пояснять, що всі ці надмірності – для нормальних, повноцінних громадян». Так, це в нас – слабкий відбраковується, загублений у житті – знищується (обставинами чи скінхедами), викинута на вулицю людина (як і тварина) приречена пропасти. В Америці бережуть і людей, і звірів, і чомусь саме тут мені раптом стало шкода тих білих тюленят, які загинули, щоб стати прикрасою моєї шуби.
Національні пріоритети
Перше, чого вчать дітей у школі, – follow directions, «слідуй вказівкам». Це тут справді важливо, на роботі й у побуті. У високотехнологічній країні Америці до всього додаються інструкції. Їм і справді треба слідувати. Якщо в рецепті приготування мафінів (це кекси в них такі) написано «покладіть таку-то суміш, потім поверніть сім разів ложкою», то не треба повертати вісім – вийде не те.
Повага до влади. Вона особливо відчувається у порівнянні з російським анархічним поглядом на державу. Не скажу нічого нового, але люди – загалом – сприймають державу, поліцію, інші власті як щось корисне. Критикують при цьому жорстко, не соромлячись у висловах. Але й вірять. Так, звичайно, корупція є. Але нею не проїдено все від найменших шісток до верховної влади.
Втім, як завжди, трапляються й винятки. Так, у Фербенксі не так давно був скандал: з чистої ненависті до поліції якийсь офіціант плюнув полісмену в гамбургер. Чим справа скінчилася – не буду брехати, не знаю, але з рук це хлопцеві точно не минулося.
Американська держава – сильна держава. Сюди, на Аляску, багато хто тікає саме для того, щоб відчувати менше тиску. Але, тим не менше, перевага надається сильній владі. «Бійся того уряду, який боїться твоєї рушниці», – прочитала я на стікері, приклеєному на задньому склі дорогої машини. Тутешній поки не боїться.
Ну і демократія, звичайно. Вона тут проявляється іноді навіть комічно. Ось замальовка з натури, що прийшла по e-mail від чоловіка з далекого північного берега: «Селище Барроу, найпівнічніша точка США, ліворуч – море Чукотське, праворуч – Бофорта, населення 4.500 осіб, переважно ескімоське. Їдальня в гуртожитку, стоїмо ми в загальній черзі (різноманітні вчені з усього світу, портові робітники, місцеві бомжі тощо). З'являються чотири сенатори США (зі 100 наявних), включаючи Гілларі Клінтон – у них поїздка по півночах інспекційна, про потепління клімату на місці з'ясовують. Охорони немає взагалі, вона тільки Гілларі за законом покладена, але ми щось не помітили. Ні свити, ні відеокамер, ні особливого інтересу серед публіки – так, стримані вітання, кілька людей підійшли руку потиснути. Я жахливо шкодував, що не було фотоапарата, бо до Гілларі раптом підскочила товста ескімоска і здійснила знаменитий ескімоський поцілунок (в сенсі носами вони потерлися). Це треба було бачити! Гілларі, треба віддати їй належне, з честю витримала випробування. Відстояли сенатори чергу, набрали їжі й сіли з народом їсти. Дуже мені сподобалось, як один старенький сенатор почав щось з'ясовувати в якоїсь наукової дівчини. Вона, не відриваючи дупу від стільця, продовжувала захоплено обгризати курячу ногу, ліниво відповідаючи щось схиленому над нею дідусю. Правильно, не фіг усяким старим цапам відволікати дівчину від важливого заняття. Таке от братання слуг з народом у них було. Спробував уявити хоч щось подібне на батьківщині – не зміг, але сміявся довго...»
Ще один пріоритет – відповідальність. Responsibility – одне з найпоширеніших американських слів. Починаючи з раннього віку, американських дітей привчають до того, що в кожного є «зона відповідальності», і як людина цю зону дотримується, так воно і буде. Наприклад, початкова школа (elementary) видала нам вступний пакет документів, де, зокрема, були позначені зони відповідальності школи (навчання, безпека, допомога тощо), батьків (надихати дитину, допомагати розібратися, пояснювати їй значення освіти, стежити, щоб не пропускала школу, і все в такому роді) і дитини (робити уроки, бути ввічливою, дотримуватися шкільних правил). Директор школи, батьки і сама дитина підписувалися, що згодні з таким розподілом обов'язків – кожен за себе. Інакше кажучи, за ручку дітей тут не водять. І рідко, тільки в життєво важливих ситуаціях прикривають собою. Зате потім пишаються самостійністю вже дорослих дітей. Одна дама якось сказала мені, що її син був нещодавно в Росії, десь у Сибіру. На моє дурне запитання «Як ви його відпустили туди?» вона спочатку зніяковіла, потім довго добирала слова ввічливіші й нарешті сказала, що її син уже досить дорослий, розумний і самостійний, щоб відповідати за себе. Юнакові було років двадцять.
Відповідальність зростає разом із людиною. І якщо дорослий американець підписує якийсь папір, документ, договір – він повністю відповідає за те, що підписав. Це стосується і студентських робіт (спробуй-но сплагіатити щось хоч на першому курсі – не оберешся), і журналістських заміток, і лікарських рекомендацій, і записок шкільного персоналу. Ціна підпису тут дуже велика. Вона абсолютно рівносильна печатці будь-якої юридичної особи – міністерства чи підприємства.
Особистий гудвіл
Персональна відповідальність означає, що людині важливе її добре ім'я. Репутація коштує дорого в усіх сенсах, втратиш – не знайдеш. Тому, напевно, тут дуже мало дрібного, нікчемного злодійства, тут ніхто не стане бруднитися за копійки – тобто відеокамери в супермаркеті рідко засікають клієнта, який розкладає по кишенях неоплачений товар або судомно поїдає глазуровані сирки (сирків, щоправда, тут і немає). Відповідно, ні про які «камери схову» чи машинки для заклеювання ваших сумок при вході в супермаркети ніхто, напевно, й не чув. Страшно подумати, який галас знявся б, якби менеджер ФредМайера (це одна з великих ритейлових мереж Америки) вирішив зазирнути в сумку споживача. Дешевше передбачити резерв на втрати.
Уважне ставлення до власного доброго імені разом із повагою до власності творять дива. Тут не прийнято привласнювати загублені іншими людьми речі. Моя десятирічна донька першою відчула на собі цю приємну властивість: у перші ж дні вона забула в кафе свою іграшку. Через пів години згадала й заридала – іграшка ж нова, ще не замусолена... Повернулися, ні на що не сподіваючись. Іграшку було ретельно викладено на видне місце та закріплено – щоб не впала випадково людям під ноги. Цієї миті дитина вперше сказала, що, мабуть, тут жити можна. Потім чоловік забував в автобусі систему супутникового зв'язку приблизно за $4.000 (коли водійка автобуса повертала йому агрегат, було незрозуміло, хто щасливіший – мій благовірний чи ця дама), губилися флешки, рукавички, шапки, куртки тощо. Дітей у школах заохочують за те, що вони приносять знайдені речі та гроші в офіс. Їх (дітей) фотографують і вивішують (тепер фото, а не дітей) з коментарем на шкільну дошку пошани.
Діти
Діти – це саме те, що вражає після Росії. Вони дуже відрізняються від наших. Напевно, вони не зможуть у масовому порядку доводити до кінця середньої школи теорему Піфагора. Ну, я могла, ми всі могли, і що? Допомогло нам це в житті? Напевно, вони не навчаться без запинки вимовляти слово «стробоскопічний». Але до життя взагалі й до життя в суспільстві вони будуть підготовлені набагато краще за наших дітей.
Американські діти тут мають зовсім інший вираз обличчя (дорослі також, але це вже менш контрастно). По-перше, тут немає тієї печаті виродження, яка вже звична на обличчях багатьох наших підлітків. Немає тупих, загальмованих, з каламутними очима, немає злих, заздрісних облич. Звичайно, вони теж зляться, лаються, часом – б'ються. Але відбитку цих почуттів, виразу загнаності, стурбованості, підозри до всього світу – немає. «Ха! – скаже читач. – Що ж вони всі там один в одного палять з чого доведеться? По 10-15 осіб за раз!». Буває. Стрілянина в школі – справді проблема, і щоразу це НП. І, як у нас про терористів, діти та шкільний персонал сповіщають поліцію про те, що в когось із дітей, можливо, із собою є зброя. І тоді дітей ведуть через рамки, і все під контролем – так одного разу мені привезли доньку на годину пізніше звичайного, коли я вже почала неабияк панікувати. Але уявімо на хвилинку, що в Росії вільно продається зброя, ось за таким оголошенням у «З рук у руки»: «ROMANIAN AK-47, new in box w/all accessories $450. Ammo & Extra Magazines Avail». Як часто діти стріляли б один в одного? Краще не треба про це.