Фото Укринформ
Це все — правда, що розповідають про Ірландію. Усе правда, що про Ірландію написав Джеймс Джойс. І про кульки островів, іржавобородого матроса з кубком міцного, темного, пінистого елю, і про гарячу пару телячого супу та дух свіжоспечених, солодких булочок, що пливли з кафе, і про будинки, довгі ряди будинків, вулиць, милі бруківок, і про сардини на полицях, паштет з Дігнама з рисом і скибочками лимона. Усе вірно: і про міс Кеннеді з запітнілими кухлями холодного портера для двох джентльменів, і про завитки акордів у рокоті моря, і про розім'яту в печінковій підливі варену картоплю, і про козу, що розгулює високо в рододендронах, і про жучків у вересі, що лоскочуть руку.
Усе неправда, що про Ірландію пишуть у туристичних проспектах і каталогах. Хоча б тому, що справжня Ірландія — це зовсім не англійська Ireland, а найкельтськіша країна Erin, у крайньому разі Hibernia, як колись давно називали її римляни. Тому, що справжні пам'ятки Смарагдового острова заховані від не надто обтяженого туриста, і щоб їх вивудити, замало брелока у вигляді трилисника, купленого в одному з незліченних крамничок Дубліна за шість фунтів, чи нашвидку прочитаного сказання про Кухуліна. Наймінімум — це вміння вимовляти деякі англійські слова з irish-акцентом, щоб food прозвучало як «фуш», bus вийшов неодмінно «бусом», протяжне sunny озвалося як «сунні», а незабутня Russia раптом обернулася «рушою» з розкотистим, майже американським «r».
Усе через те, що Ірландія — вже не Англія, але ще не Америка, хоча й хоче виглядати так, ніби до Америки від неї ближче. І тому, що ірландський святий Брендан у немічному човнику з верболозу, обтягнутому шкірою, проплив північноатлантичними водами повз острів Вівці, Винограду та Вогнедишної гори до Землі обітованої раніше за Колумба майже на ціле тисячоліття. Втім, самі ірландці не поспішають тиражувати ім'я відважного святого й приписувати собі відкриття Нового Світу. Їм цілком достатньо Патрика, давніх дольменів і замків, пивовара Гіннесса зі своєю книгою рекордів, пальм, що мирно сусідять із березами, і павичів, що розгулюють вулицями Дубліна. Хвастощі, знаєте, не в характері ірландців.
Полювання на овець
Починається Ірландія зовсім не з Дубліна, як це може здатися непосвяченому, а з того самого місця, де гострими вершинами дряпають небо скелі Мохер, де самі птахи бояться висоти й не будують тут гнізд. Лише бездонне відчуття краю землі, навіяне безмежним океаном або надто швидко біжучими хмарами, тонким, ледь чутним запахом вересу чи гіркими криками чайок, що ширяють, може пояснити, що ж таке Ірландія насправді. Це, звісно, вівці. Вівці в Ірландії, як повітря, — всюди. Тобто насправді вони пасуться на камінні біля океану, видираються на гори й з'їжджають звідти по мокрій глині, знову деруться, похмуро тупцюють на вже виїджених пасовищах, ліниво погойдуючи різнокольоровими плямами яскравої фарби на кучерявих задах, спускаються гвинтовими сходами пірса, переправляються на поромах. Наступна неминуча пастораль після овечої буколики — це нереально, просто фантастично густа трава. А точніше, її соковитий, смарагдово-непередаваний колір. Траву тут, звісно ж, ночами фарбують солдати, щоб хоч чимось розважити себе й зайвий раз підтвердити статус наймирнішої та найбільш екологічно чистої країни в Європі.
Бутерброд
Через три доби перебування в Ірландії мені стало очевидно, що на острові процвітає культ Бутерброда. Його численні види та модифікації, що вражають зіпсовану уяву найзапекліших шанувальників неправильного харчування, постають у вигляді гігантських батонів, пишних набитих булочок і багатоярусних сендвічів. Начинити такі бутерброди можна як за власним смаком, так і за спеціальним меню. Незмінним залишиться тільки одне — від них товстіють. Але цю проблему ірландці, попри велику кількість огрядних людей і соціальної реклами, що закликає хоч на недовгий час залишити автомобіль, здається, уже вирішили — спортивний костюм здатен приховати пару-трійку зайвих кілограмів, а нинішня молодь геть позбавлена будь-яких комплексів щодо власної фігури.
Наступний ідол ірландського харчування — це картопля, спадкоємиця голодного минулого. Картоплю тут досі їдять величезними порціями та при кожній нагоді: на вечерю, обід і, що найдивовижніше, на сніданок. А прекрасно ілюстровані двохсотсторінкові книги «Страви з картоплі» в туристичних офісах мимоволі наводять на думку, що, здається, була б воля ірландців, туристи відвозили б у своїх саквояжах листівки із зображенням підсмаженої до золотистої скоринки картоплі фрі або апетитно паруючого пюре на тлі океанського заходу сонця чи скель Мохер.
Пора по пабах
Національна гордість, національні старожитності, національна мова — взагалі своєрідний пунктик ірландців. Справжня ірландська мова, гелік, яку плекає уряд, досить поширена на заході країни. Її можна почути в деяких радіо- та телепередачах, побачити на багатьох вивісках і дорожніх покажчиках. Свій гімн — «Солдатську пісню» (англійською The Soldier’s Song) — вони називають ірландською, так само як свій парламент і прем'єра. Не те щоб вони були великими ксенофобами, радше вони просто прагнуть підкреслити, що вони не англійці. Останнє — особливий факт, про який ірландці воліють не розмірковувати вголос. За роз'ясненнями суті конфлікту, який висвітлює й російське телебачення, а ключовими словами в якому будуть «Белфаст», «Ірландська Республіканська Армія (ІРА)» та «Північна Ірландія», вирушайте до пабу.
Паб - це місце, де у високий прозорий келих бармен наливає неповторне темно-коричневе пиво, вартість якого практично не залежить від рангу закладу. Хоча стоп: про який паб ми говоримо? Паб - це в Лондоні, у тому місці, звідки взялися ці ненависні подвійні крани для гарячої та холодної води і лівосторонній рух. В Ірландії це називається «пуб». Отже, пуб - це гучні ірландські пісні про Пеггі та різних О’Флаерті, яким пощастило народитися в маленькій гордій країні, і раптові танці на столах. Пуб - це місце гучних розмов, де пристойній дівчині з робітничого середовища пристойно пити «Гіннесс» порціями по півпинти, а з вищою освітою - можна й по пінті. Словом, пуб - це чарівне місце, без якого жоден ірландець не уявляє свого існування, і з шести будинків у маленькому селі один точно буде пубом. Але, як і всяке чарівництво, пуби припиняють свою діяльність близько півночі, бо на додаткову порцію чудес потрібна спеціальна дорога ліцензія.
Свобода, рівність і братерство
Видно, клімат в Ірландії такий, що бацилі комунізму та загальної революційної справедливості так і не судилося прижитися на цьому маленькому Смарагдовому острові. Це свого часу зрозуміли й радянські партійні лідери, з обуренням оголосивши, що керівництво ІРА «зрадило справу революції та вигнало комуністів зі своїх лав», принагідно відмовившись від боротьби проти фашизму. Тому солодке для нашого вуха слово «халява» не хвилює уяву простих ірландських громадян, звиклих до наполегливої праці, високих податків і режиму економії.
А вже якимись трьома століттями раніше Джонатан Свіфт як істинний ревнитель процвітання своєї батьківщини щиро бажав ухвалення закону, за яким «щороку вішали б із півдюжини банкірів», що, на його просвічену думку, на короткий термін призупинило б розорення Ірландії. Але, як відомо з історії, запропоновані заходи прийняті не були, Великобританія продовжувала насолоджуватися Irish Provisions зі свого колоніального городу, а популярна російська енциклопедія видавництва «Гранат» на початку минулого століття трактувала Ірландію як «дуже бідну країну, серед видатків на управління якої перше місце посідає стаття про утримання поліції та народної освіти».
Найімовірніше, саме брак енциклопедичних знань і підвів російського велосипедиста, який опинився на острові рівно на два дні раніше за мене. Але то була фатальна цифра - на повірку країна казок і легенд виявилася не такою сентиментальною, а кам’яниста й суха Коннемара була надто мало схожа на Вологодську область, і як на батьківщині, де «в селах мало не билися за право пустити переночувати», не вийшло. Утомленому мандрівникові на двох педалях «не запропонували навіть чашку чаю», і він, ображений до глибини своєї традиційно загадкової душі, подався в бік рідного посольства, незадоволено поскрипуючи шинами об місцевий пісок. У посольстві, як згодом з’ясувалося, він провів дві неспокійні ночі й поїхав геть.
Увечері того ж дня непохитні ірландці за старою традицією самозабутньо вивчали вивішені перед ресторанами меню, неквапливо переходячи від одного закладу до іншого та порівнюючи, де сьогодні устриці дешевші. Хтозна, можливо, уся справа в Гольфстрімі?
Найдопитливіші
Валерій, російський громадянин Литви, з яким ми познайомилися в одному з дублінських пубів, уже дев’ять місяців не розмовляє російською, обробляючи ірландську баранину та охороняючи місцевий пуб. Його роботодавець, огрядний дідуган із волоссям кольору сухої гірчиці, виявився чоловіком середнього віку, який у звичайний день випиває шість пінт пива, а в компанії друзів – 14 пінт. На питання, як він доходить додому після випитого, ясноокий ірландець із грайливою усмішкою відповів: «А я не йду, я сідаю за кермо і їду» (із керуванням у нетверезому стані в Ірландії дуже суворо, а от щодо гумору все гаразд: забудькуватий герой популярного місцевого анекдоту повертається з пуба без інвалідного візка, який уранці додому доставляють турботливі друзі).
Прізвище господаря було О’Салліван. Ця приставка «О» перекладається як «онук або нащадок роду Саллівана». Є ще прізвища, що починаються на Мак (МакКінлі, МакДональд). Мак означає «син». За легендою, усі ірландські роди ведуть своє походження від когось. Рід Саллівана походить від шлюбів між простими смертними та морськими русалками, які були поганими господинями, за будь-якої нагоди кидали свої домівки та дітей і йшли назад в океан.
Варто зазначити, що ірландці - найдопитливіші люди на світі. Їм буде цікаво, звідки ви родом, що ви думаєте з приводу вчорашнього урагану, чи цілували ви камінь Бларні для красномовства, чи знаєте ви, на яку рибу ловлять скумбрію, чому ви не носите в’язаний шарф, як ви ставитеся до абортів, скільки зараз градусів, чи розповідав вам хто-небудь, що дружини рибалок упізнавали тіла чоловіків за орнаментом на светрі, чи є у вашій країні вівці тощо. Якщо вам ставитимуть забагато запитань, поцікавтеся новинками місцевого телебачення, де перші два тижні місяця транслюють запис сварки між подружжям О’Ніл, а решту два – між парою МакКрайн. Це хрест усіх мешканців острова, не підключених до супутникового телебачення.
Що ще розповісти про Ірландію? Що чисельність її населення менша, ніж у XIX столітті, але, як і колись, небо над нею варте пензля імпресіоніста? Що поліцейські там беззбройні, а в мінливій погоді суть ірландського характеру? Що західне узбережжя з його бухтами, затоками, островами та нескінченними піщаними пляжами, де океанські чайки клюють викинутих прибоєм величезних крабів і товсті, важкі водорості, набагато красивіше за східне? Або, можливо, що Ірландія - це «пташині базари», прямовисні двохсотметрові кліфи, все жовто-червоні від призахідного сонця, ледь вловимий запах горілого торфу в домах, строкатий і божевільний Дінгл, темно-ліловий і зелений колір Атлантичного океану? Можливо, про золото кельтів, парки, монастирі ранніх християн, замки та дивовижні вітражі католицьких соборів?
Ось бачите, я вже питаю вас, як справжній ірландець. Там є що побачити тому, хто цього по-справжньому хоче...
_