З колишньою киянкою Анею, зовсім ще молодою дівчиною, знайомство було цілком випадковим - на «гаряче улюблених» мною родинних посиденьках у зв'язку з чиїмось весіллям. Затягла мене туди дружина, вона ж і розговорила Аню, знаючи мою професійну зацікавленість у такого роду історіях. Річ у тім, що дівчина прибула на «весілля» просто з Токіо, де вже два роки живе зі своїм японським чоловіком. У Києві вона закінчила педагогічний і навіть якийсь час працювала в дитячому садочку, але, зрозуміла річ, благородною професією в нас ситим не будеш. Аня - дуже красива, чудово складена, тож не судилося дітям довго радіти такій виховательці. Знайомі допомогли їй влаштуватися в танцювальне рев'ю, та ще таке, що на гастролі нерідко вирушало. От під час одного з таких вояжів до Москви і примітив гарну українку пильний примружений японський погляд торгового менеджера з Країни Вранішнього Сонця - Реїті-сана.
«Якихось реальних уявлень про Японію та життя в ній у мене, природно, не було, - розповідала Аня. - Ну, знала з газет, з телевізора, що країна нібито майже європейська - за сервісом там, технічною розвиненістю, і водночас ясно було, що японці напевно чимось відрізняються від американців, німців, яких доводилося бачити в Києві часто. Виявилося, відрізняються дуже навіть суттєво. Причому розумієш це не одразу. Напевне, якби я потрапила в Африку, то негайно багато чому б здивувалася, якимось чисто зовнішнім особливостям, я так думаю. А в Японії, саме через її таку нібито схожість із європейськими звичаями, спочатку не впадають у вічі відмінності. А ось коли поринаєш у все це, починаєш просто жити, постійно, з дня в день, серед японців, усвідомлюєш, наскільки ти все ж не з цього світу. І з кожним місяцем відчуття лише зміцнюється».
Реїті-сан, упевнена тепер Аня, - типовий японський чоловік. Таке враження, що їм усім при народженні в голову вставляють чіп, як термінатору, і цей чіп програмує все подальше життя. Причому найменший збій у програмі здатен призвести до катастрофи. Так, у 18 років японський юнак точно знає, що повинен вступити до університету. Через п'ять років програма життєдіяльності передбачає початок трудової кар'єри на якійсь скромній посаді «молодшого помічника заступника начальника секції №5 відділу №2...». Потім не менш чітко спланована низка підвищень службовими сходами. У 35 років вважається, що чоловік уже зайняв достатнє становище і накопичив необхідну суму грошей, щоб дозволити собі завести дружину.
Всім цим протореним поколіннями шляхом пройшов і Реїті-сан. Зараз йому 38 років, і у своїй фірмі він очолює відділ, що займається економічними зв'язками з країнами колишнього СРСР. Робочий день у нього розписаний дуже чітко - з 9.00 до 17.00. Жодних дзвінків типу «Дорога, я сьогодні затримаюся, термінова робота» у пам'яті Ані немає і, як вона підозрює, навряд чи вони можливі взагалі. У цьому сенсі в них усе точно, як у нашому фільмі «Служебный роман», коли зі спливом останньої робочої хвилини всіх буквально видуває з установи. Причому стосується це і керівництва. «З одного боку, це, звичайно, непогано, - каже Аня, - завжди точно знаєш, що буде через півгодини, жодних неприємних сюрпризів. Але з іншого боку, жити взагалі без сюрпризів... Іноді почуваєшся просто бранкою якогось конвеєра, що штампує один день за одним, схожі один на одного, як ті самі японці».
Свою модель сімейного побуту Реїті-сан, як тепер розуміє Анна, теж давним-давно сконструював і просто припасував під неї кохану жінку. Стосунки подружжя всередині дому повністю відповідають японському прислів'ю «Тато маму, звісно, любить, але він ніколи не скаже їй про це». В японських чоловіків абсолютно не прийнято говорити дружині компліменти чи дарувати їй квіти. Можливість подібного емоційного прояву в них відсутня від самого початку. Так, звісно, вони бачили багато іноземних фільмів, читали які-не-які книги і знають про існування таких звичаїв. І навіть чудово можуть впоратися з цим завданням, наприклад, у гостях або на офіційному прийомі. Але тільки не вдома.
Так, у нас, слов'ян, дружин теж квітами не балують. Але йде це, як не парадоксально, найчастіше від «надлишку почуттів», коли або зайвий раз дошкулити хочеться, або всі емоції разом із квітами та компліментами пішли набік (причому багато хто в ейфорії від вдалого походу «наліво» готові й дружину букетом порадувати). І, між іншим, чоловік вітчизняний завжди (!) пам'ятає про це і, навіть не віддаючи собі звіту, відчуває провину перед обділеною ним же подругою життя. І від цього іноді, до речі, злиться ще більше, досадуючи на власну нечуйність і в результаті замість компліменту «відважуючи» прямо протилежне.
Японець від подібних внутрішніх протиріч повністю звільнений. Він абсолютно щиро вважає, що не повинен якось додатково доводити дружині свою прихильність, якщо вони вже стали родиною. Та й не вміє він цього робити, навіть якби раптом перейнявся необхідністю. На думку Анни, японці взагалі не забивають собі голову тим, як треба доглядати за жінкою, і не дуже вміють спілкуватися з дівочою статтю. Взагалі вони щодо статевого розвитку схожі радше на старшокласників, причому не наших теперішніх, а тих, що виховувалися в радянських школах років 30-40 тому (про це Аня, звісно, знає з розповідей власних батьків) - з усіма їхніми комплексами, несміливістю, піднесеним романтизмом тощо. Не випадково, мабуть, в Японії така популярна російська класика - Чехов, Толстой, Достоєвський. При цьому Японія щодо сексу зовсім не пуританська країна і не провінція. Навпаки, секс-індустрія тут - одна з найрозвиненіших у світі, що дуже вразило Анну в перші дні життя в Токіо. «Все-таки - Схід! Я не думала, що вони такі, не те щоб розбещені, а просунуті чи що. Думала, все скромніше, ніж у Європі або навіть у нас. Тут порнографія продається всюди абсолютно вільно цілодобово. Майже в будь-якому магазині є спеціальні полички, на яких журнали і касети „про це“, і біля них завжди стоїть щонайменше чоловік п'ять. Комп'ютерних ігор усяких сексуальних - хоч греблю гати. Публічні будинки діють відкрито, цілі квартали в Токіо займають».
І тим не менше, при такому величезному інтересі до питання реально спілкуватися з нормальними, а не комп'ютерними жінками та дівчатами японці не вміють. Вони нагадують великовікових підлітків, які хихикають між собою про всякі непристойності, а насправді не знають, з якого боку до жінки підійти і що взагалі з нею робити. Щоправда, «підлітки» ці тихі, не агресивні. «Вони жінок по суті бояться. Тому в плані, наприклад, особистої безпеки тут надійно. Жодних маніяків і близько немає, і можна досить сміливо з цими чоловіками спілкуватися. Тобто, якщо тебе японський хлопець запросив, припустімо, сходити в ресторан чи в кіно, то можна не сумніватися - це дійсно буде тільки ресторан і тільки кіно, і нічого більше. На щось більше вони в цьому випадку не запрограмовані. А якщо ти сама почнеш активничати, то вони можуть просто злякатися і ретируватися. Тож нашим дівчатам з їхньою розкутістю тут нелегко. Хоча люди, як і скрізь, бувають різні. Може, узагальнювати не можна...»
Тут я запевнив Анну, що вона у своїх спостереженнях не піонерка і може не боятися образити нащадків самураїв. Інфантильність нинішніх японських чоловіків уже навіть отримала солідне обґрунтування. Післявоєнне покоління, зробивши свою країну чи не найрозвиненішою у світі (в економічному, зрозуміло, сенсі), приготувало дітям і онукам надто безтурботне життя. У чомусь це навіть схоже на наш рідний «застій». Тобто середньому японцю турбуватися ні про роботу, ні про відповідну зарплату не треба. До кінця робочого дня досидів, усі вказівки старших і начальників виконав - от і гаразд, можна піти пивка попити, з ігровими автоматами розважитися, комікс погортати.
Такий молодий чоловік дуже ввічливий, обтічний, усіляко намагається випнути свою показну старанність (у межах норми, і не напружуючись), дотримується правил, робить, що кажуть тощо. Він не уявляє, що може настати момент, коли його звільнять, коли допомоги з безробіття не вистачатиме, коли для підтримання нормального життя треба буде справді вкалувати на трьох роботах, відкинувши всякий етикет. Він неспроможний уявити світ, де немає коміксів, пива з чипсами та клубів караоке. Ті життєві труднощі, проблеми та інші перешкоди, у подоланні яких формується характер, людина дорослішає, і хлопчик стає чоловіком, обходять його стороною. (Як прийнято писати в солідних працях: цит. за: «Сексуальна патологія і культури народів».) Звідси й знаменита японська ввічливість. Уникнути прямого конфлікту будь-якою ціною! У жодному разі не говорити неприємної правди в обличчя! Японець вигадуватиме всіляку нісенітницю, вибачте, виляти задом, брехати і взагалі вивертатися, як вугор, аби лише проблемна течія обтекла його. Встати і сміливо сказати, що йому треба, він або не може, або не хоче - адже це завжди пов'язано з ризиком, а ризикувати він не стане.
У цьому суспільстві поганий тон - випнувати свою індивідуальність і якось виділятися з натовпу. Адже саме це в усі віки і в усіх народів лежало в основі підкорення жінки! І де ж, виходить, узяти таких яскравих особистостей, якщо помірність у звичках зведена в ранг культу? Так уже, як кажуть, вийшло історично. Ця маленька країна, оточена бурхливими океанами і напхана вулканами, могла вижити лише в умовах загальної ощадливості та відсутності соціальних потрясінь, зокрема в їхньому зародку - побутових сварках. Для цієї країни яскраві особистості, які йдуть до своїх цілей попри все, завжди становили величезну небезпеку. А в сім'ях, зосереджених на маленькому життєвому просторі, уміння уникати конфліктів було єдиним способом співіснування. Ось і розвинувся в Японії такий вид, як «чоловік неагресивний». І все в ньому в принципі непогано. Тільки от, вибачте, від самця мало що залишилося.
Не дивно, що японки все більш прихильно дивляться в бік іноземців. Сьогодні для 20-річної токійки завести бойфренда-американця - це приблизно те саме, що для 20-річної москвички зробити це ж років 15 тому. Причому особливо популярні у великих містах нащадки африканців. Ну, уявіть собі: все життя навколо дівчини суцільні закомплексовані інтроверти маленького зросту, худенькі, в окулярах, з кривими зубами, одягнені завжди в свій несмачний сіренький костюмчик з білою сорочечкою, боязкі, сором'язливі, беззаперечно виконуючі накази і покірні старшим. Все життя мама за ними, як служниця, ходить, вони іншого призначення жінки і не бачать. Танцювати соромляться - прийдуть на дискотеку і сидять у куточку, чекають чогось.
І тут з'являється чорношкірий красень двометрового зросту з фігурою Майкла Джордана, із золотим ланцюгом на шиї, зуби білі блищать, бейсболка козирком назад повернута, хода котяча, і чоловічі гормони від нього прямо в повітрі метрів на сто розлітаються... Оце вже точно знає, що і як робити з жінкою. Дівчатка японські дивляться, як він танцює, і просто штабелями укладаються - на будь-яку пальчиком вкажи і - «загорніть, будь ласка, на виніс». Може від того і починають потенційні японські чоловіки, у свою чергу, підшукувати собі дружин за кордоном?
Але повернемося до Анни. Саму її не дуже турбує ані емоційна стриманість чоловіка, ані тим більше невміння японських юнаків залицятися до дівчат. «Мене якраз в принципі все влаштовує. Чоловік робить усе, що повинен - гроші, житло, необхідні витрати... Навряд чи я б отримала все це від когось у своїй країні. Тобто в нас теж можна отримати, і навіть більше. Але це ж треба за бандита заміж виходити і весь час чекати якогось нещастя. А з японцем - і достаток, і спокій. І завжди можна приїхати хоча б раз на рік додому, щоб душу відвести».