Традиційні заходи у Швейцарських Альпах
У кожного, хто стикався зі Швейцарією впритул, напевно, існує своя відповідь на кожне з цих питань. Свій погляд є і в британця Діккона Б'юїса, який постійно живе у Швейцарії з 2005 року. Свої роздуми на всі вищезгадані теми він нещодавно виклав у своїй новій книзі «How to be Swiss» («Як стати і бути швейцарцем?»).
– Ваша нова книга називається «How to be Swiss» («Як стати і бути швейцарцем?»). Про що в ній йдеться?
– Насправді я планував написати дуже серйозну книгу, свого роду посібник для іноземців, які бажають отримати швейцарський паспорт. Але потім я швидко зрозумів, що зробити це неможливо, оскільки Швейцарія – це країна федералізму, і в кожному кантоні (суб'єкті федерації) діють свої законодавчі підстави, що регулюють порядок надання прав громадянства.
Тому я разом із художником-ілюстратором був змушений почати пошуки якихось альтернатив, у ході яких ми самі собою наштовхнулися, по суті, на те саме питання. А саме: що означає бути швейцарцем, але тільки не з паспортно-візової точки зору, а скоріше, з ігрової, розважальної. Ми довго дискутували, які в країні діють правила поведінки, які особливості її історії, політики, що таке швейцарський гумор. Так народилася ця книга.
– Для кого написана ваша книга, яка її цільова аудиторія?
– Переробивши початкову концепцію книги, ми розширили і її потенційну аудиторію. Ми вирішили, що вона повинна не тільки знаходити відгук у іноземців, але ще й бути привабливою та забавною для самих швейцарців, народжених і вирослих у цій країні. Вони повинні отримати можливість дізнатися щось нове про свою країну, звернути увагу на такі дрібниці щоденного життя, які для них, можливо, є настільки очевидними, що на них уже ніхто давно не звертає уваги. Але саме такі «дрібниці» і бувають часто по-справжньому «типово швейцарським» феноменом!
– У Швейцарії ви прожили вже 12 років і, судячи з усього, жити тут вам подобається?
– Так, мені дуже подобається жити в цій країні. Швейцарія стала моєю другою батьківщиною. Втім, Великобританія також належить до моєї ідентичності. Тут, у Швейцарії, мені подобаються гори та озера, а також те, з якою ретельністю тут витримується рівновага між роботою та особистим життям, як цінується тут ця рівновага. Дуже симпатичний мені і загальний дещо знижений темп життя, специфічний затишок, який відчуваєш тут повсюдно.
– У фіналі вашої книги ви обіцяєте читачеві, що тепер у нього є вся інформація, яка дозволить йому оцінити те, наскільки він сам уже інтегрувався в країні та засвоїв чинні тут правила поведінки та етикету. А наскільки вам самим уже вдалося вирішити це завдання?
– Повинен сказати, я орієнтуюся у Швейцарії вже досить добре. Я став по-швейцарськи точним, тобто ще більш пунктуальним, ніж раніше. Тому лондонські поїзди, що запізнюються часом хвилин на п'ять, що там є абсолютною нормою, тепер неймовірно мене дратують. Тепер мене так і тягне вітати моїх англійських друзів триразовим поцілунком у щоку. Але оскільки вже після другого поцілунку мій британський приятель, як правило, намагається ухилитися та зайняти безпечну дистанцію, то мій третій поцілунок майже завжди повисає в порожнечі. У поїзді я завжди питаю, чи вільне місце, хоча й так видно, що на ньому ніхто не сидить. Всі ці дрібниці повсякденного життя у Швейцарії давно стали для мене нормою. Тому, опиняючись в Англії, я не можу просто так взяти й «вимкнути» ці мої нові звички.
– А що для вас поки залишається проблемою?
– Швейцарці не знають слова «черга», і на зупинці автобуса чи в булочній вони товпляться часом абсолютно хаотично в повному безладді. В Англії ми звикли ввічливо запитати, хто останній, і зайняти місце в черзі – хай навіть на зупинці нікого немає і черга складається з мене одного. Проблемою може стати бюрократія: швейцарські закони відлиті в граніті, і ніщо не може похитнути раз і назавжди заведеного порядку. З іншого боку, той, хто виконує ці правила, має у відповідь щось дуже важливе – гарантії. З третього боку, надто жорсткий законодавчий корсет часом негативно впливає на здатність людей мислити креативно, заважає їм проявляти винахідливість.
– Наскільки ви самі хочете стати «швейцарцем»?
– У наступному році я отримаю право подати заяву на отримання паспорта. Процес натуралізації буде довгим і витратним, але я все одно дивлюся на все це з оптимізмом, тому що я дійсно хотів би безпосередньо брати участь у політичному житті цієї країни, я хочу отримати право голосувати. Я завжди буду залишатися певною мірою британцем, з іншого боку, бути ним я можу і в Швейцарії, це не заважає мені відчувати себе тут «по-гельветськи».
– У вашій книзі ви описуєте швейцарців як людей, не схильних до спонтанних жестів, досить жорстко ставляться до іноземців, сфокусованих на грошах, але при цьому пунктуальних, які поважають правила, люблять чистоту та порядок. На якій підставі ви приходите до таких висновків?
– Підставою для таких умовиводів для мене стали власний досвід, бесіди зі швейцарцями та з іноземцями, а також проведені особисто мною архівні дослідження. Кліше існують на світі щодо будь-якої країни та її жителів. І всі вони містять у собі зерно істини. З іншого боку, зрозуміло, що неможливо описати швейцарських громадян, а таких налічується зараз 6 млн, якимось тільки одним прикметником.
– У Швейцарії говорять чотирма національними мовами, різні лінгвістичні регіони часом дуже серйозно відрізняються один від одного. Наскільки складно було в таких умовах відшукати щось «типово швейцарське»?
– Особливої складності це не становило. У будь-якій країні існують регіональні відмінності. У Швейцарії ж, на мою думку, ці відмінності не такі вже й великі, як це іноді видається самим швейцарцям. У країні федералізму просто прийнято підкреслювати саме цей аспект, акцентуючи часом зайвий раз «інакшість» тих, хто живе в сусідньому регіоні чи кантоні. Мовні відмінності роблять цю картину ще яскравішою. Але при цьому зрозуміло, що спосіб життя лозаннця більше відповідає звичкам жителя Люцерна, ніж, скажімо, французького Ліона.
– Луг Рютлі та міфологічна клятва, яка нібито стояла біля витоків історії країни, міф про Вільгельма Телля, дівчинка Хайді, швейцарський складаний ніж, шоколад «Toblerone», ковбаска «сервелат»… Для мене, як для швейцарки, все це не що інше, як плоскі кліше, які, однак, у вашій книзі поставлені чи не в центр!
– А що вдієш, якщо саме ці символи й становлять образ Швейцарії в очах іноземців? Ви можете самі перевірити, наскільки я правий, попросивши іноземця спонтанно назвати речі, з якими у нього асоціюється Швейцарія. Всі вони негайно почнуть перераховувати вам такого роду стереотипи. Швейцарія – це маленька країна, у якої за кордоном давно створений серйозний і добре розроблений імідж. Литва або, умовно, Болгарія, таким іміджем не володіють.
– Один з розділів вашої книги присвячений політичним темам, зокрема, швейцарській прямій демократії. Наскільки можливість безпосередньо втручатися в політичний порядок денний накладає свій відбиток на менталітет швейцарців?
– У Швейцарії, справді, раз на чотири місяці кожен громадянин на референдумі має право висловити свою думку з того чи іншого питання. Напередодні референдуму на вулицях вивішуються агітаційні плакати за чи проти тієї чи іншої пропозиції або законопроекту, у ЗМІ активно обговорюються всі тонкощі питань, що виносяться на референдум. У період між голосуваннями на якійсь площі хтось завжди збирає підписи під якимось політичним проектом. Тобто в даний момент часу в країні є обов'язково політична тема, яка займає досить велику кількість людей.
Звичайно, ми у Великобританії теж постійно дискутуємо на політичні теми, але все це аж ніяк не можна порівняти зі Швейцарією, де дискусіями справа не обмежується, а де дебати завжди закінчуються конкретними результатами, отриманими за підсумками того чи іншого референдуму. І потім ніхто в країні не має права скаржитися на те, що, мовляв, все вершили верхи, а його думки нібито ніхто не спитав. Будучи швейцарцем, ти завжди маєш вибір – і несеш потім повну відповідальність за прийняте тобою рішення.
– Книга «How to be Swiss» – це вже ваша п'ята праця. Наскільки складно у Швейцарії шукати ідеї для книг? Чи не вичерпується у вас запас ідей?
– Поки що ні. Поки, правда, жодних нових ідей у мене немає. Але я цілком і повністю покладаюся на Швейцарію, країну цікаву та багатогранну.
Діккон Б'юїс виріс на південному узбережжі Англії. Після навчання працював менеджером у відділі маркетингу «Lonely Planet» (видавництво зі штаб-квартирою в Австралії було одним із перших, що почали спеціалізуватися на випуску путівників для небагатих туристів). Одночасно постійно писав статті на туристичні теми. У 2005 році переїхав до Швейцарії та працював у відділі англомовної книги у великому книжковому магазині в Берні. Наразі він вільний журналіст і письменник, випустив кілька книг про Швейцарію. Є заступником голови Громадської ради порталу Swissinfo.ch.