Культурна спадщина Дрездена на берегах Ельби
Завдяки їй багатіли міста, Віттенберг познайомив світ з реформацією, а повені нерідко впливали на результат федеральних виборів. Але, як зазначає журнал Deutschland.de, передусім слід сказати про те, що ріка багато років слугувала німецько-німецьким кордоном.
«Ріка приводить у рух торгівлю та ідеї», – говорить Людвіг Гюттлер. Його офіс в історичному центрі Дрездена знаходиться буквально за кілька кроків від набережної Ельби. Він керує Товариством підтримки Фрауенкірхе, яка також знаходиться неподалік. Церква була побудована тут невипадково, сама Ельба вказала їй місце. Люди завжди віддавали перевагу селитися на цьому невеликому підвищенні біля річки. «Це місце має притягальну силу». Щоправда, після бомбардування Дрездена в кінці Другої світової війни «місце сили» довго залишалося зяючою раною. У 1970-ті рр. Гюттлер був трубачем в оркестрі Дрезденської філармонії і по дорозі на репетиції постійно проходив повз гори руїн. І тоді він почав рекламну кампанію на підтримку відновлення церкви. В умовах НДР його план був нездійсненним, але коли настав поворот, він зрозумів: «Тепер або ніколи!».
Однак до того моменту, коли в 2005 році піднялася з руїн «нова» Фрауенкірхе, мало пройти ще чимало років. Сьогодні церква знову стала центральною частиною ансамблю історичного центру. З вікна кабінету видно потоки туристів з усього світу – все-таки Фрауенкірхе може вважатися найуспішнішим проектом відновлення історичної пам'ятки, який служить символом подолання війни та знищення.
Не в усіх історій, які розповідає Ельба, був такий хороший кінець, як в історії з культурною спадщиною Дрездена. Економіка на східному березі з трудом пристосовувалася до умов об'єднаної Німеччини. Підприємства Західної Німеччини пішли далеко вперед у технічному відношенні, до того ж вона виявилася непідготовленою до конкуренції на відкритому глобальному ринку. Вижили лише небагато великих підприємств. Одне з них розташоване приблизно за 30 км нижче за течією річки – це Державна порцелянова мануфактура у Майсені.
У Майсенської мануфактури старі традиції – її історія починається в 1710 році. Комерційний директор підприємства Тілльманн Блашке навіть мінеральну воду для гостей розливає у порцелянові кружки. Те, що Майсен благополучно пережив роки повороту, теж пояснюється традицією. «У нашому випадку йдеться про художнє ремесло, а тому тут сильного розриву між Сходом і Заходом не було», – говорить Блашке.
Однак є ще одна обставина, яка відрізняє Майсен від інших історичних мануфактур НДР, і ця обставина тісно пов'язана з кар'єрою Ліане Вернер. Нинішня керівниця мануфактури прийшла сюди в 1987 році відразу після закінчення навчання у Вищій школі економіки в Східному Берліні. Це був єдиний вуз у НДР, де можна було вивчати зовнішню торгівлю. Спеціальність вона обрала сама, «тому що вона давала можливість виїжджати за кордон». У НДР Майсенська мануфактура розглядалася як джерело валютної виручки. Тому їй було дозволено самостійно вести торговельні переговори з закордонними покупцями. Відповідно, підприємство було краще підготовлене до умов конкуренції на вільному ринку. «У 1990 році для нас практично нічого не змінилося», – резюмує Вернер.
Тим не менш, не можна сказати, що мануфактура, яка належить землі Саксонія, пережила останні 25 років без потрясінь. «Німецька культура застілля змінилася», – говорить комерційний директор Блашке. Порцеляновий сервіз для святкових подій ставлять тепер на стіл далеко не в кожному домі. Тому Майсен розширив свою лінійку за рахунок виробництва модних виробів, прикрас, деталей інтер'єру і ставить перед собою мету закріпитися на зростаючих ринках. У травні 2015 року Блашке відкрив новий флагманський магазин у Шанхаї.
Але повернімося з Азії назад на Ельбу, цього разу в Торгау. Там у 1945 році було зроблене знамените фото з радянськими та американськими солдатами, які простягають один одному руки на зруйнованому мосту через Ельбу. Щоправда, цей мирний настрій, добре впійманий фотографом, перестав невдовзі бути актуальним. Після створення НДР у 1949 році по Ельбі пройшов державний кордон. У 1961 році була побудована Берлінська стіна, і ріка перетворилася на справжню смугу смерті.
Поняття «жертв стіни» нагадує про те, що тут колись застрілювали людей при спробі перепливти Ельбу або подолати прикордонні споруди. «Кордон по Ельбі проходив від Люткенвіша/Шнакенбурга до Бойценбурга/Лауенбурга і налічував 94 кілометри. Такої ж довжини були й металеві ґрати, встановлені перед дамбою з боку території НДР, – пише Уве Рада у своїй книзі «Ельба». – При цьому з правого берега люди могли чути шум води, плескіт хвиль, але нічого з цього вони не могли бачити».
У Віттенберзі, на 214-му кілометрі річки, відкрита виставка «Дім історії», яка розповідає про будні в НДР, у тому числі про «Трабанти» та «Пісочних чоловічків». Невеликий шматочок «остальгії». Відвідувачів у музеї цього ранку мало, та й взагалі на вулицях спокійно. Ніби місто накопичує сили для великого ювілею. У 2017 році виповнюється 500 років з того дня, коли Мартін Лютер прибив свої 95 тез до дверей замкової церкви. Вся церква, включаючи портал, оточена будівельними лісами, йдуть реставраційні роботи. На башті плакат: «Ми зберігаємо Всесвітню культурну спадщину – зберігайте терпіння і ви!»
Читайте продовження статті:
ВЗДОВЖ ЕЛЬБИ: друга частина подорожі