Канадські дідусі та бабусі становлять чималу частину флануючої країнами та континентами юрби ошатних і багатих туристів. Як і в усіх пенсіонерів у світі, у них маса вільного часу. Як небагато пенсіонерів у світі, вони можуть дозволити собі на старість пожити в своє задоволення. Та ще й друзів своїх менших балують – замовляють додому спеціаліста для стрижки собак і спа-салон для своїх котів. Вони витрачають гроші винахідливо та з розмахом, та ще, не ущемляючи власних інтересів, допомагають дітям і онукам. Як же формується та сума, яку літній канадець отримує як пенсію?
Усім власникам канадського громадянства або посвідки на проживання, яким виповнилося 65 років, платять пенсію за віком. Буває ще одна пенсія – за роботою. Вона складається з коштів, які ви, маючи свій бізнес, протягом життя відкладаєте в пенсійний фонд (для себе та для своїх співробітників), або ж із коштів, які ви відкладаєте в пенсійний фонд як співробітник фірми. Той, хто не цілком упевнений у своєму майбутньому, може додатково відкрити спеціальний рахунок у банку та класти туди щорічно до 2.000 доларів. Ця інвестиція у власну старість дуже вигідна, оскільки витрачені таким чином гроші не оподатковуються. Пенсії всіх сортів і видів підсумовуються, і наявність пенсійних накопичень жодним чином не впливає на можливість отримання пенсії від держави. Існує, втім, «верхня стеля» розміру пенсії, але до неї не дотягує навіть той, хто на свої старечі гроші знімає величезну квартиру з окремими апартаментами для економки – і платить пристойну зарплату цій самій економці (тобто «доморозпорядниці»).
Наступний пункт формування пенсійних доходів – знижки та пільги. Існують знижки при оплаті житла: квартира, оренда якої коштує 1.000 доларів, пенсіонеру обійдеться в 280. Ліки пенсіонери отримують безкоштовно. Раз на тиждень пенсіонер має право замовити машину (на кшталт таксі), яка відвезе його в будь-який кінець міста – теж безкоштовно. Разовий проїзд у громадському транспорті, вартість якого зараз становить два долари, пенсіонеру обходиться у вісімдесят п'ять центів.
Багато в чому пенсійному благоденству сприяють діяльні турботи соціальних служб. Щотижня до пенсіонера приходить жінка – соціальний працівник, який виконує накопичену роботу по дому: прибирає, готує. До хворого або пенсіонера з обмеженими можливостями приходять два-три рази на тиждень. Його можуть викупати, з ним побалакають, розкажуть йому новини, поведуть гуляти в парк. Тривалість «візиту доброї волі» соціального працівника – три-чотири години на день.
Пенсіонер, для якого жити вдома або надто складно, або некомфортно, може перебратися до будинку для літніх людей. Життя в такому будинку – задоволення досить дороге – саме тому, що це життя в задоволення. У пенсіонера є особиста медсестра, особистий лікар. Він може обставити свою кімнату меблями на власний розсуд. Він може замовляти сніданки, обіди та вечері за самостійно складеним меню. До нього можуть приходити гості. Його намагаються розважити: при будинках для літніх людей створюються різні клуби, влаштовуються концерти. За мешканцем будинку для літніх людей зберігаються всі належні йому державні пільги; ті гроші, які йому доводиться платити за перебування – це плата за обслуговування. Гроші чималі, але всю пенсію оплата перебування в будинку для літніх людей, як правило, не з'їдає.
Ще одна форма «пенсійних гуртожитків» – будинки, де живуть тільки пенсіонери. Це багатоквартирні будинки, в яких літня людина має не просто окрему кімнату, а пристойних розмірів житло. Від звичайних квартиронаймачів мешканці таких будинків відрізняються тим, що користуються особливою увагою соціальних служб. Наприклад, у середньому через день до такого будинку під'їжджає спеціальний автобус, який відвозить мешканців за покупками до великого торговельного комплексу з кафе, ресторанами, магазинами, майстернями. За кожним пенсіонером наглядають медсестри та працівники соціальної служби – рівно тією мірою, якою йому це потрібно.
Нарешті, про сумне. Райдужні історії з життя пенсіонерів закінчуються самі знаєте чим. Їх ховають. Якщо в покійного або його родичів є кошти на похорон, ховають за свій рахунок. Як правило, тіла кремують; могильні плити, що встановлюються на місці поховання праху, невеликі, тому й кладовища в Канаді малі й можуть знаходитися навіть у центрі міста. Незважаючи на здавану суворість поводження з покійними, похорон найчастіше являє собою досить пишний і тривалий обряд, який проводиться в спеціально призначеному для цього будинку. (Тим, хто цікавиться подробицями, рекомендую цілком присвячений цій темі роман Івліна Во «Незабутня».)
Середня вартість «приватного» похорону – 12.000 канадських доларів. Людей незаможних, із тих, хто живе «на соціалі» (тобто в повній залежності від соціальних служб), можуть поховати в борг – з тим, щоб згодом родичі, які почали заробляти, поступово виплатили борг державі. Значна частина «соціальників» – люди зі статусом біженців із новоприбулих. Клопоти про похорон таких людей часто бере на себе відповідна національна громада.
Канадські коти, собаки та канарки можуть розраховувати на останній притулок так само впевнено, як їхні старші брати. Українських городян собачим кладовищем теж не здивуєш, але канадські кладовища для тварин розкішніші за ті, що влаштовуються для Шариків, Дружків та Джимів. Їх відрізняють урни у формі ваз; собачі могили рясно засипані квітами. Системи індивідуального соціального забезпечення для тварин ще не придумали, але це не заважає власникам піклуватися про своїх улюбленців приватним чином. Розповідали про людину, головною спадкоємицею якої виявилася... кішка. Від хазяїна їй дісталося три мільйони доларів. Гроші були передані, щоправда, не самій кішці, а обраному заповідачем опікуну: щоб той до кінця днів своїх доглядав за кішкою, всіляко її ублажаючи, після смерті поховав там, де заповів хазяїн, і згодом, поки залишиться живий, доглядав за могилою.