Так і сталося: від часів Відродження жоден Папа не привертав до себе і до католицької церкви стільки уваги, як Іван Павло II. За ті чверть століття, що він виступає в ролі пастиря для понад мільярда людей, рейтинг глави всіх католиків залишається незмінно високим, а в США Іван Павло до 11 вересня 2001 року був популярнішим за самого Джорджа Буша. І хоча популярність понтифіка і престиж католицької церкви загалом не зовсім одне й те саме, не можна не визнати залежність другого від першого. Адже саме діяльність і політика нинішнього Папи, навіть за визнанням затятих атеїстів, зробили католицьку церкву найсучаснішою, найгнучкішою і найтерпимішою до людини нашого часу. Чого вартий той факт, що в 80-х роках минулого століття Ватикан став широко використовувати всі доступні засоби масової інформації для пропаганди своїх ідей, головною з яких стала ідея миру через міжрелігійний діалог.
Селф-мейд Папа
Про необхідність реформування католицької церкви розмови точилися з кінця XV століття, з часів Савонароли. Надто традиціоналістська католицька церква, на думку багатьох, не відповідала духові часу. Але радикальне «аджорнаменто» (у перекладі з латинської - «оновлення») католицизму розпочалося лише після сходження на Святий Престол у 1958 році Папи Івана XXIII та Другого Ватиканського собору, що проходив з 1962 по 1965 рік. Саме тоді було взято курс на лібералізацію Римо-католицької церкви, насамперед на діалог релігій і наближення церковного життя до мирських реалій.
Тим не менш, 70-ті роки минулого століття католицизм зустрів не в найкращій формі. Спустошення храмів, масове захоплення східними релігіями та містичними практиками серед католицької пастви, семінарії без студентів, «розбрід і хитання» в богословському середовищі, заклики до перегляду основних догматів віри в Південній Америці, яка завжди вважалася опорою католицизму... І плюс до цього нескінченні фінансові скандали у самому Ватикані, пов'язані зі скороченням надходжень до папської скарбниці та фантастичним зростанням заборгованостей.
У такій обстановці вікарієм Ісуса Христа (частина титулу Папи) став Кароль Юзеф Войтила. Син відставного офіцера і вчительки, він народився в польському місті Вадовиці 18 травня 1920 року. Поступив у 1938 році на філософський факультет Ягеллонського університету в Кракові, але продовжити навчання завадила війна. Працював на хімічному заводі, грав у самодіяльному театрі і навіть, кажуть, якийсь час вагався, що обрати - церкву чи сцену. Але, мабуть, далося взнаки релігійне виховання (батьки були ревними католиками), і в 1942 році 22-річний Кароль вступив до підпільної духовної семінарії в Кракові. У 1946 році був висвячений на священика. Після двох років, проведених в університетах Італії, Швейцарії та Бельгії, повернувся на батьківщину, де став вікарієм спочатку в сільській парафії, а потім і в Кракові. Паралельно з цим викладав у семінарії та в Ягеллонському університеті, там він отримав у 1953 році ступінь доктора морального богослов'я.
Молодий талановитий священик був помічений у Римі. У 1958 році за призначенням Папи Пія XII Войтила став єпископом, а в 1967 році Папа Павло VI звів його у сан кардинала.
Дим над Апостольською столицею
Мешканці римських районів, розташованих неподалік від Ватикану, можуть визначити, чи обрано нового Папу, ще до офіційного оголошення. Після кожного голосування у дворі Сікстинської капели спалюють бюлетені для голосування, і якщо кандидат у римські первосвященики не набрав необхідної кількості голосів у конклаві кардиналів (дві третини плюс один), то до купи палаючих бюлетенів додають спеціальний порошок, через який дим забарвлюється у густо-чорний колір. Якщо ж конклав виніс позитивне рішення, то дим стає білим. У жовтні 1978 року стовп чорного диму околичні мешканці бачили вісім разів. І лише на дев'ятий раз дим став білим, як облачення Папи.
Чому обрали саме поляка Войтилу, існує багато припущень. Найпоширеніше - те, що архієпископ Краківський вважався провінціалом, від якого не чекали жодних сюрпризів. Він не був схожий на людину, здатну вдихнути нове життя у гігантський старіючий організм Церкви. Щоправда, є й інша точка зору, прямо протилежна. Відповідно до неї, майбутній Папа привабив конклав саме своєю програмою дій, спрямованою на посилення католицизму, навичками протистояння як нацистам, так і комуністам, знанням марксизму, комунікабельністю та пастирським досвідом, тобто всіма тими якостями, які були потрібні для оновлення католицизму. Кажуть, навіть глава КДБ Юрій Андропов одразу оцінив нового понтифіка, висловившись приблизно в такому дусі, що «з ним у нас будуть великі проблеми». Так і сталося. Коли в 1980-х роках антирадянський рух у Польщі настільки посилився, що Москва вирішила вводити війська, Папа недвозначно заявив, що, якщо радянські танки увійдуть до Варшави, він муситиме повернутися на батьківщину, щоб танки проїхали і по ньому. Війська так і не з'явилися на батьківщині Войтили.
За Івана Павла II вперше за два століття Ватикан набув політичної ваги. До того останньою значущою політичною подією, на яку запрошували Папу, був Віденський конгрес 1814-1815 років. Потім на довгі 163 роки римо-католицькі предстоятелі випали з політичного життя. Без них було укладено Версальський мир у 1919 році та відбулася Потсдамська конференція у 1945-му.
За нового понтифіка все змінилося. У 1984 році дипломатичні відносини з Ватиканом налагодили протестантські країни, які «образилися» на Римо-католицьку церкву ще з часів Реформації. Лідери світових держав зачастили до Рима, причому якщо раніше візити глав держав та осіб королівської крові до Папи рідко тривали понад 20 хвилин, то тепер вони перетворилися на ґрунтовні бесіди, що затягувалися на години. А посол СРСР в Італії Микола Луньков спеціально відвідав держсекретаря Ватикану кардинала Казароллі, щоб розповісти йому про історичні рішення XIX партконференції.
Немалу роль у посиленні ваги Ватикану на політичній арені відіграла і любов Івана Павла II до подорожей. Звання найбільш мандруючого Папи він отримав недарма. У різних державах понтифік зупинявся загалом понад 200 разів, а кількості відвіданих ним країн може позаздрити і Федір Конюхов. Папа доклав чимало зусиль, щоб об'єднати католиків у Південно-Східній Азії, і виступав з трибуни в Гавані разом із Фіделем Кастро проти торговельного ембарго, накладеного США на Кубу. Причому Раб рабів Божих (також частина титулу) не обмежується відвідуванням лише католицьких або християнських святинь. Під час візиту до Сирії він відвідав Омейядську мечеть у Дамаску, четверту за значенням святиню ісламу. До речі, незважаючи на те, що сам Іван Павло став жертвою мусульманського фанатика у 1981 році, коли турок Алі Агджа тяжко поранив його в живіт під час спілкування з паломниками на площі Святого Петра, понтифік досі активно закликає до міжрелігійного діалогу. Папа опинився серед представників світової еліти, які виступили проти війни в Іраку, і його сувора позиція допомогла, як вважають багато політологів, запобігти новому хрестовому походу проти ісламу. А під час візиту до Астани у 2001 році він закликав «християн і мусульман разом старанно молитися Єдиному Всемогутньому Богу про те, щоб благо миру могло запанувати на планеті».
Як відомо, молимося не тільки ми, за нас моляться ще й святі на небесах. Що стосується канонізації та беатифікації, тобто прилучення до лику блаженних, як називають це католики, то Іван Павло і тут у числі перших. За час свого понтифікату він проголосив близько 1.800 святих і блаженних. Хоча не завжди рішення Папи про беатифікацію зустрічають однозначну підтримку. Наприклад, чимало суперечок викликало прилучення до лику блаженних 233-х мучеників, загиблих під час громадянської війни в Іспанії. Противники такого рішення апелювали до того, що обидві воюючі сторони, комуністи і фашисти, якщо й мають відношення до релігії, то вже скоріше до диявола, ніж до Бога. Але думка понтифіка переважила.
Окрім міжнародної діяльності та канонізації святих, Іван Павло II є рекордсменом за кількістю вибачень. Підраховано, що він попросив вибачення від імені католицької церкви 94 рази. Найвідомішим стало послання Mea Culpa («Моя вина»), з яким понтифік виступив у 2000 році. Тоді він попросив вибачення у Бога і людей за дії католицької церкви щодо єретиків і вільнодумців, за релігійні війни, нетерпимість і «за ворожість і недовіру багатьох християн до євреїв». Саме завдяки Папі Римо-католицька церква реабілітувала Джордано Бруно, Яна Гуса та Галілео Галілея, а також переглянула свої погляди на інквізицію.
Електронна церква
Завдяки понтифіку католицька церква має величезну кількість інтернет-сайтів. У 1999 році було скасовано едикт, який забороняв використання Інтернету католицькими ченцями, а у 2001 році з'явився святий - покровитель Інтернету. Ним став Ісидор Севільський, який написав у VII столітті першу універсальну енциклопедію. Втім, Інтернетом справа не обмежується. У багатьох країнах активно видаються книги, написані Папою. Нещодавно його двотомник, де зібрано все, що належить перу понтифіка, від проповідей і богословських есе до віршів і п'єс, був презентований і в Росії. Не залишилося осторонь і «найважливіше з мистецтв». Поряд із випуском власних фільмів на релігійні теми, які Ватикан збирається представляти на різних кінофестивалях, поступово пом'якшується ставлення і до світського кіно. Так, католицькі експерти виступили на захист Гаррі Поттера, заявивши, що не бачать у цьому фільмі жодної чортівні. Не такою різкою стала і реакція на відверто антикатолицькі фільми, такі як «Стигмати» чи «Брюс всемогутній».
На жаль, багато фахівців у галузі релігії, визнаючи безсумнівні заслуги Папи, тим не менше доходять думки, що католицька церква досі переживає кризу. У духовній сфері католицизм тримається значною мірою завдяки римському первосвященику. Харизматичність дозволяє йому дотримуватися суворих принципів у внутрішньоцерковному житті, незважаючи на те, що багато з них піддаються сумнівам. Так, понтифік однозначно висловлюється за целібат (безшлюбність священиків), при тому що це утримує від прийняття сану багатьох молодих людей і, на думку деяких психологів, може бути причиною педофілії. Також Іван Павло однозначно проти абортів, використання презервативів, дошлюбних статевих зв'язків, контролю над народжуваністю, розлучень і багато чого ще. І якщо заборона жінкам приймати сан викликає скоріше схвалення більшої частини пастви, то заборони у шлюбно-статевій сфері відлякують потенційних католиків.
Втім, це не найголовніше. Поки понтифік живий, його чарівність буде приваблювати людей, недарма ж кількість католиків у світі зросла з 757-ми млн. у 1978 році до 1-го млрд. 61-го млн. у 2003-му. Проблема в тому, що, як вважають самі ієрархи Ватикану, і зокрема кардинал Йозеф Ратцінгер, префект Конгрегації віровчення, однієї з найвпливовіших структур у Ватикані, «сьогодні бути християнином - це лише належати до величезного апарату і певною мірою знати незліченні етичні норми чи догмати, що ускладнюють життя. Але справжня іскра вже не в змозі пробитися крізь купу пилу, що її вкриває».
Незважаючи на нещодавню заяву прес-секретаря Папи про те, що первосвященник почувається краще, мало хто вірить у те, що Іоанн Павло протримається довгий час. Серед кардиналів активно обговорюється питання, хто ж із них змінить червону мантію на біле папське облачення. Кандидатур багато, проте нікого навіть віддалено схожого на нинішнього харизматичного понтифіка серед них не спостерігається. І коли мешканці Рима знову побачать стовп білого диму, хтозна, чи не означатиме це, що разом із димом відлітають і надії на продовження «аджорнаменто» католицизму.