Антивоєнна політика Швейцарії допомогла зберегти недоторканими історичні місця та стародавні міста
Ми сиділи в маленькому кафе в горах південної Швейцарії та насолоджувалися місцевою версією різотто, приготованого з місцевим вином, нас оточували приємні для ока зелені схили, а поруч лежало село віком у кілька століть, у якому й досі ніхто не користується електрикою. Обидва мої знайомі були швейцарцями, але один із них, як правило, говорив італійською, а другий віддавав перевагу німецькій. Заради мене обидва переключилися на англійську, за що я була їм вдячна. Таке траплялося не раз під час моєї подорожі цією країною, і я розуміла, що цим завдячую знаменитій прихильності Швейцарії нейтралітету.
Село, де ми обідали, пережило безліч воєн на Старому континенті й залишилося абсолютно недоторканим – просто тому, що тут, у Швейцарії, жодних воєн не було. Кордони Швейцарії легко проникні. Європейці можуть перетинати їх так само легко, як легко перемикаються місцеві жителі з однієї мови на іншу, з однієї національної кухні на іншу. Навіть те, як ця країна організована, можна розглядати як втілення ідеї мирного співіснування.
Якщо говорити про політичну систему, це пряма демократія. З точки зору культурної, тут чотири мовні групи, і, переїжджаючи з кантону в кантон, ви ніби щоразу опиняєтеся в новій країні: то це Італія (кантон Тічино), то Німеччина (якщо ви в Цюриху), то Франція (якщо ви в Женеві), то ретороманські райони (кантон Граубюнден).
І ось, коли я вкотре піднесла до рота виделку з різотто, один із моїх співтрапезників раптом вимовив фразу, яка вирвала мене з мого кокона благодушності: Швейцарія, зауважив він, цей всесвітній бастіон нейтралітету та миротворчості, була колись країною найманців.
У голові моїй заклацали, закрутилися шестерні. Я згадала, як учора ходила зубчастими стінами знаменитих замків Беллінцони, головного міста кантону Тічино, і думала про Середньовіччя, коли за ці місця боролися міланці, французи та молода Швейцарська конфедерація. Ті кам'яні цитаделі, нині об'єкти Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, нагадують нам про довгу історію боротьби племен, кантонів і країн за контроль над стратегічно важливим Тічино та проходом до Альп.
У швейцарців багата військова історія, і вони аж ніяк не завжди дотримувалися нейтралітету. Однак за іронією долі саме нинішню антивоєнну політику країни треба дякувати за те, що туристи й досі можуть бачити незруйновані свідчення далекої історії.
«Плоди нейтралітету тут повсюди, – каже Клайв Черч, почесний професор європейських досліджень британського Університету Кента та автор кількох книг з історії та політики Швейцарії. – Ось скажіть-но мені: де сліди бомбардувань у будь-якому зі швейцарських міст?»
Відповідь – їх немає. «Приїжджайте в будь-яке місто країни, і воно постане перед вами таким, яким воно стало, поступово розвиваючись з давніх часів – у нього ніхто ніколи не вторгався, не руйнував його. Переваги нейтралітету вельми наочні – минуле тут не зачеплене».
Професор правий – це чітко усвідомлюєш, коли прогулюєшся швейцарськими містами, що ніби прийшли в наш світ зі старої казки. Усе Старе місто Берна, столиці Швейцарії, – об'єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Воно повне історичних будівель із пісковику, романтичних аркад і фонтанів, не кажучи вже про знамениту годинникову вежу, збудовану в 1530 році. У протилежному кінці країни, у найдавнішому місті Швейцарії Курі можна побачити добре збережені фрагменти захисних споруд Римського періоду. У прекрасному стані й три стародавні замки Белліцони, і кам'яні будинки в розташованих по сусідству з нею історичних селах.
Однак далеко не всі, хто приїжджає до Швейцарії, знають про її нейтралітет і військове минуле. «Мені трапляються два типи туристів, – розповідає Лідія Мюральт, історик, гід і співвласниця туристичної компанії Lynvi Switzerland. – Ті, хто не знає, що Швейцарія нейтральна країна, і ті, хто знає. Перші бувають дуже здивовані, коли чують, що ми, перш за все, нейтральні, і тому в нашій країні майже неможливо знайти слідів війни. Другим важко зрозуміти суть нашого нейтралітету: чи означає він, що нам байдуже до навколишнього світу? Чи в нас просто немає своєї думки про те, що відбувається у світі?»
Мюральт повідомила мені, що на сайті швейцарського уряду можна знайти визначення політики нейтралітету, що я й зробила. Виявилося, що на додаток до гуманітарного боку питання, якому приділяється основна увага, тут перераховано кілька правил: країна повинна утримуватися від участі у війні, не дозволяти воюючим державам використовувати її територію та не постачати найманців воюючим сторонам.
Останній пункт – явне відсилання до подій минулого. У Середньовіччі Швейцарія вміла перемагати у війнах. Вміла настільки добре, що перетворила це на бізнес.
«Загалом-то, послуги найманців надавалися з економічних причин, – розповідає Лоран Гетшель, професор політології Університету Базеля та директор дослідницького інституту Swisspeace. – Стара Швейцарська конфедерація була дуже бідною країною – її територія була непридатною для великомасштабного землеробства, у неї не було виходу до моря, заморських колоній з їхніми ресурсами, тож найманство стало просто джерелом доходу».
Швейцарці добре вміли воювати, тож це вміння довгий час приносило їм хороший дохід – доти, доки вони не зазнали поразки. Момент істини настав у 1515 році в битві за Мариньяно, коли французи та венеціанці, озброєні артилерією, з кавалерією в латах, розгромили швейцарців з їхніми піками та списами. На жаль, битви виграють нові технології, а не сміливі воїни. «Після тієї поразки вони зрозуміли, що яким би ти не був сміливим солдатом, з алебардою проти артилерії робити нічого, – каже Черч. – І вони відсторонилися від будь-якої участі в європейських політичних розбірках».
Натомість швейцарці почали надавати свої військові послуги майже виключно Франції, що дозволяло їм залишатися в плюсі й водночас позбавило незручних ситуацій, у які вони раніше час від часу потрапляли – коли швейцарські найманці воювали в обох ворогуючих арміях. На той час стало зрозуміло, що швейцарці брали участь у надто багатьох війнах, на боці надто багатьох держав, щоб тепер можна було обрати когось одного і відтепер воювати лише на його боці… До того ж кожна з провідних європейських держав хотіла б приєднати Швейцарію до себе через її стратегічно важливе розташування.
У 1814-1815 рр. на Віденському конгресі (загальноєвропейській конференції, під час якої було вироблено систему договорів, спрямованих на відновлення монархій, зруйнованих французькою революцією 1789 року та наполеонівськими війнами), було визначено нові кордони держав Європи. Континент отримав хорошу струс під час французької революційної війни (під час якої швейцарці служили французькій монархії як охоронці, включаючи останнього короля Франції Людовіка XVI) та наполеонівських війн (коли французи вторглися до Швейцарії та зруйнували стару конфедерацію). І швейцарці вийшли з елегантною пропозицією, яка на той момент влаштувала всіх на континенті: а давайте ми будемо нейтральною країною.
Як підкреслює професор Гетшель, «ваш нейтралітет лише тоді має сенс, коли інші держави визнають його». Декларація про нейтралітет, складена швейцарським дипломатом Шарлем де Рошмоном, була ратифікована на Віденському конгресі. Відтоді Швейцарія стала тією, якою вона залишається й донині – державою, що не займає чийогось боку.
У женевському музеї Червоного Хреста стає очевидним ще один наслідок нейтрального статусу країни – її залученість у процеси надання гуманітарної допомоги по всьому світу. Все почалося в 1860-х, коли женевський бізнесмен Анрі Дюнан поїхав у справах до Італії. Він сподівався врегулювати розбіжності щодо торговельних маршрутів, але коли побачив, як жахливо поводяться з солдатами, пораненими в кривавих битвах, затіяних Наполеоном III, то вирішив зосередитися на створенні міжнародної гуманітарної організації – Червоного Хреста.
На той момент у Швейцарії справи йшли дуже добре. Створення Червоного Хреста підвищило ступінь міжнародної довіри до країни, призвело до вироблення в 1864 році першої з Женевських конвенцій, принесло їй у 1901-му Нобелівську премію миру та наділило, як каже Клайв Черч, «м'якою силою».
Але наступні світові війни стали для цієї нової репутації жорстким випробуванням – особливо Друга світова, під час якої Швейцарія зберігала у своїх банках нацистські активи, зокрема так зване «єврейське золото», і відмовлялася приймати єврейських біженців. «Зі швейцарської точки зору, нейтралітет працював успішно тією мірою, якою країні вдалося уникнути безпосередньої участі у військових діях, – пояснює Лоран Гетшель. – З цього приводу було багато дебатів – особливо щодо ролі Швейцарії у Другій світовій війні, але країна не брала участі у військових діях».
Подібне буквоїдство, тим не менш, не прояснює для тих, хто хоче розібратися у швейцарській позиції до кінця, цікаве питання: якщо країна нейтральна, то навіщо їй збройні сили?
«Швейцарський нейтралітет завжди був озброєним, – коментує Клайв Черч. – Колись хтось може напасти, тому вам потрібна армія, щоб захистити свою країну».
Та ж логіка лежала в основі створення широкої мережі підземних бункерів, лікарень та укриттів під час Другої світової війни (багато з яких досі відкриті для туристів). Що стосується сучасних збройних сил, велика ймовірність того, що ви не раз зіткнетеся з їхніми представниками, подорожуючи країною. Мені траплялося їхати автобусом міським маршрутом у Курі разом із життєрадісними призовниками, і на одній із площ Цюриха я спостерігала за урочистою церемонією передачі прапора випускниками військового училища новобранцям.
Щоб скласти більш повне уявлення про те, як працює нейтралітет сучасної Швейцарії та що він їй приносить, ви можете вирушити на екскурсію будівлею парламенту в Берні, відвідати міжнародний дослідницький центр ЦЕРН (він наполовину у Швейцарії, наполовину у Франції) та женевську штаб-квартиру ООН. Цікаво, що Швейцарія стала членом ООН лише в 2002 році. Ще цікавіше те, що вона досі не член Євросоюзу.
А можете під час подорожі Швейцарією просто тримати широко розплющеними очі, вуха та… рот, щоб не пропустити нічого з того, що робить цю державу такою унікальною сумішшю культур, мов та кухонь, що прийшли сюди з країн, з якими швейцарці стикалися у своїй історії, зокрема й на полях битв. І, до речі, обов'язково спробуйте різотто.
Біллі КОЕН.
Оглядач Бі-бі-сі.