Після того як літаки стали літати з Москви до Кабула прямим рейсом, ми, здається, були першими, хто полетів до Афганістану не у відповідальне відрядження, а просто з цікавості. І якби не наполегливість головного редактора, замітку я б не стала писати. Репортерам в Афганістані вже другий рік зовсім нічого робити: після двадцяти років війни новинами про рідкісні вибухи та перестрілки вже нікого не здивуєш. В першу чергу - самих афганців.
Поки ми їздили до Мазарі-Шарифу, у Кабулі таксист-смертник підірвав автобус з німецькими миротворцями. В Афганістані це навіть не тема для розмови. Незважаючи на виняткову товариськість усіх, кого ми зустрічали, про теракт дізналися випадково по радіо через два дні. Єдиним помітним наслідком була пробка на в'їзді до Кабула, що утворилася біля поста поліції. Між машинами ходили моджахеди з автоматами і в кожну зазирали - сумлінно, але якось без особливого інтересу. Огляд нашого мікроавтобуса Toyota, набитого людьми та речами, зайняв кілька секунд.
На безриб'ї журналісти викручуються, як можуть. Усі статті про «єдину росіянку в Кабулі» пишуться про осетинку Галину Маргоєву, яка народилася в Душанбе. Вона вийшла заміж за афганця і провела в Афганістані півжиття.
- Ми, звичайно, дамо вам адресу Галі, але про неї вже навіть «Учительская газета» писала. Для цього можна було в Кабул не їздити, - чесно попередили в російському посольстві.
Адресу ми брати не стали, але було б недобре не написати, що Галині Маргоєвій дуже потрібно отримати громадянство Росії, на яке вона має законне право як громадянка СРСР, що не стала після його розпаду громадянкою жодної іншої країни. Незважаючи на увагу російської та зарубіжної преси, через якісь формальності російського паспорта в єдиної росіянки в Кабулі як не було, так і немає.
З Кабула відкликані навіть постійні кореспонденти інформаційних агентств. Вони бувають в Афганістані наїздами, і трапляється це все рідше й рідше.
- А ви ще не зрозуміли, що жити тут неможливо? Каналізації немає. Тут узяли мотобур для землі, щоб свердловину пробурити, і сказали мені, що вода - лише технічна. Я лише два місяці тому приїхав і тільки тому такий добрий, що вас до себе додому запросив, - сказав нам один дипломат із посольства.
- Навіщо ж ви в Афганістан поїхали працювати? Не могли відмовитися?
- Для цього треба було в інституті іншу мову вчити.
Про мову правда. Самі афганці визнають, що ця людина розмовляє фарсі краще за будь-кого з них.
Наше посольство в Афганістані знало кращі часи. Після соціалістичної революції 1978 року воно зайняло почесне місце в урядовому районі неподалік від взятого штурмом палацу Аміна і розрослося до цілого кварталу. У Кабулі досі продаються довоєнні карти міста, де посольство СРСР іде першим номером в умовних знаках. Зараз про ті часи нагадують лише древні «Волги», «Москвичі» та «Побєди», які повсюдно їздять містом. Радянських машин у Кабулі, незважаючи на засилля однакових універсалів Toyota Corolla з правими кермами, залишилося відсотків 30, при тому що з точки зору дорожнього руху це дуже жваве місто. Раніше на всіх цих машинах їздили радянські дипломати і розвідники, а з появою талібів увесь посольський автопарк був розпроданий кабульцям.
Цей урядовий район бомбили кілька воєн підряд. Руїни палацу Аміна досі заміновані, а від чотириповерхових будинків, у яких жили радянські аташе, залишилися лише стіни. Цілком незрозуміло, як вони вціліли, - навколо все перетворилося просто на великий пустир. Тепер палац Аміна і колишнє посольство знаходяться далеко за міською межею - до нинішнього Кабула їхати кілька кілометрів.
Зараз російське посольство орендує кілька вілл у спокійному районі на іншому кінці міста. Але це тимчасово - у квітні на старому місці почалося нове будівництво. З Москви прилетіли приблизно двадцять людей, у яких на батьківщині буде накопичуватися зарплата - приблизно від $1.500 до $3.000 на місяць, залежно від посади. На основні роботи вони наймають більш-менш тямущих афганців за $3 на день, а ті - інших афганців за $1,5. У наших будівельників є свій лікар, безкоштовна їжа, знімні вілли, «Уазик», щоб їздити за продуктами, і дипломатичні перепустки на американські військові бази, де в супермаркетах можна купувати заборонену Кораном горілку по $7 за пляшку. Це тільки в Афганістані може бути, щоб росіяни ходили за горілкою на американські військові бази.
У нашому готелі ми застали знімальну групу з Ірану, яка за зеленим чаєм вирішувала, чи варто їхати до Мазарі-Шарифу закінчувати рекламний фільм. Іранським журналістам довелося важко: зняти Афганістан треба було так, щоб потенційний інвестор захотів дати їхньому замовнику $6 млн. Рекламувати Мазарі-Шариф набагато простіше, ніж Кабул. Це повністю вціліле місто, побудоване навколо знаменитої Блакитної мечеті з гробницею халіфа Алі.
Правда, за іншою версією, Алі похований в Ен-Наджафі на території Іраку, але на фасаді мечеті в Мазарі-Шарифі філософськи зауважено, що справжнього місця все одно ніхто точно не знає. Жінкам заходити всередину не можна. Зазвичай афганці возять своїх дружин у багажниках старих «Тойот», а тут вони, як привиди, прогулюються навколо святині в білосніжних чадрах.
Про дорогу, якою іранцям належало їхати до Мазарі-Шарифа чотириста кілометрів, людині з шістьма мільйонами доларів краще б взагалі не знати. Перевал Саланг стільки разів бомбили, підривали і мінували, що за роки війни його там майже не залишилося. Востаннє російські сапери розміновували трикілометровий тунель крізь Гіндукуш минулого року і знімали бомби, які залишили після себе таліби, навіть зі стелі. Зараз Саланг ремонтують турки, тому тунель відкритий лише вночі. З іранських журналістів найбільше не хотів їхати в Мазарі-Шариф оператор. Він сказав іншим, що в цій країні порадувати інвестора все одно нічим не вдасться, а по дорозі моджахеди можуть відібрати у нього дорогу камеру.
Теоретично в Мазар можна було полетіти й літаком. Оскільки ми збиралися туди ж, наш знайомий Наїм подзвонив другові в афганське Міністерство оборони запитати, чи не летять до Мазарі-Шарифа військові. У відповідь він почув, що, на жаль, один їхній літак давно стоїть десь в Ірані, а інший саме полетів у прикордонне узбецьке місто Термез. Це була вся авіація афганської армії.
У результаті іранці вирішили залишитися в Кабулі, а ми купили по 200 афгані ($4) квитки на автобус, який їхав до Мазарі-Шарифа. Дорога зайняла 14 годин. Уздовж дороги, яка перетинає кілька колишніх ліній фронту, постійно траплялися іржаві рештки танків і бронетранспортерів. Більша частина броньованого металобрухту знадобилася афганцям у господарстві. З танків роблять землянки, підставки для дорожніх знаків та опори для мостів. Хоча в Афганістані немає правил дорожнього руху, а у всьому Кабулі ми нарахували три робочі світлофори, на в'їзді в кожне село машини гальмують перед лежачими поліцейськими. Це гусениці від старих танків, у яких не було нестачі. Гірська дорога звивається навколо покинутих бронеавтомобілів, а в бурхливій річці з-під води визирають іржаві танкові люки. Кажуть, раз на рік тут усе змінюється, коли по обидва боки від шосе зацвітають поля опіумного маку. Іранський оператор мав рацію. Дуже специфічний інвестиційний клімат.
З Мазарі-Шарифа ми повернулися живими, чому в нашому посольстві, здається, трохи здивувалися. В останній день перебування в Афганістані в моїх друзів остаточно визріло рішення полоскотати нерви охороні «Шереметьєво-2» і потішити тих, хто зустрічає, зійшовши з літака з ніг до голови одягненими в національний афганський одяг.
Як виявилося, щоб у пристойному, за місцевими мірками, вигляді пройтися по Кабулу, вистачить двох російських мінімальних зарплат. Найголовніший предмет туалету звичайного моджахеда на фарсі називається «перану тумбан» і означає довгу сорочку та шаровари. Разом це коштує близько 700-800 афгані, хоча візьмуть і доларами (приблизно $15). Хоча афганські штани широкі так, ніби пошиті для борця сумо, вони якимось дивовижним чином не застрягають у ланцюгах велосипедів - головного засобу пересування тих моджахедів, у яких немає «Тойот-Королл». Щоб шаровари не спадали, обов'язково потрібен спеціальний шнурок, який коштує копійки.
Повстяні шапки «паколі», як в Ахмад-шаха Масуда, продаються за 200 афгані, а хустки «дасмалі», більш відомі як арафатки, - за 100 або за 150 залежно від розміру. Із жіночим одягом ще простіше: на виду одна паранджа, що коштує близько $10. У Кабулі носять блакитні чадри, у Мазарі-Шарифі - білі, у Кандагарі - мода на яскраво-оранжеві та червоні.
На наш подив, шереметьєвська митниця поставилася до появи на паспортному контролі двох моджахедів з російськими обличчями абсолютно байдуже. Мабуть, зустрічаючи рейс «Москва-Кабул», бачила й не таке.
Ось, наприклад, колишній таліб Хаджі-Мохаммад з Кандагара скоро теж сяде в літак і вирушить до Москви, щоб зайнятися бізнесом. Він жив у сусідньому номері, щоночі хропів за стінкою, а коли прокидався, заходив до нас у гості бажати доброго ранку і давав безкоштовно дзвонити додому зі свого телефону. Загалом, стільниковий зв'язок Афганістану - велика загадка, оскільки там не працює роумінг жодної закордонної телефонної компанії, але при цьому самі афганці можуть дзвонити по всьому світу.
Добрими очима та довгою бородою Хаджі-Мохаммад нагадував літнього блюзмена, але насправді раніше був генералом. Він попросив поради, куди в Москві краще вкласти $200 тис. Гроші в Хаджі-Мохаммада лежали просто в кишені білої хламіди. Якось він заплутався у складках свого перану тумбана і випадково дістав долари, зв'язані в товсту пачку, хоча хотів дістати візитку. Талібів перекуповували американці, тож війна принесла їм набагато більше таких пачок, ніж переможцям із Північного альянсу, яких кілька місяців тому покликали служити в міліцію, але досі не заплатили жодної зарплати.
Багато моджахедів так і залишилися в горах лагодити старі радянські танки та чекати нової війни. Нещодавно американські солдати на джипі хотіли проїхати в Панджшерську ущелину, де поруч із рідним селом похований убитий терористами Ахмад-шах Масуд, який воював з талібами, а до того і з обмеженим контингентом радянських військ. Американці доїхали до КПП, яким досі керує місцевий польовий командир, і здали йому свої автомати: адже Масуд не хотів, щоб по його землі ходили іноземці зі зброєю. Якби воля польового командира, він би вигнав озброєних американців не лише з Панджшерської ущелини. Ми бачили, що в нього в горах для цього стоять десятки старих, але цілком справних танків. Але польовий командир і його моджахеди розуміють, що одних танків мало, і кажуть, що почнуть війну, щойно американці зроблять їм щось погане.
А в Мазарі-Шарифі на наших очах одна вже доросла його мешканка вперше в житті сфотографувалася. Досі з усієї її родини це пробував робити лише чоловік, якого зняли якісь іноземці, а потім прислали фотографію. Побачивши в моїх руках фотоапарат, жінка зраділа, з-під чадри пояснила, що їй дуже хочеться сфотографуватися, і почала позувати, не відкриваючи обличчя.
Фотографія готова, тільки незрозуміло, як жінка зрозуміє, чи добре вона вийшла. Головне, щоб за адресою «Мазарі-Шаріф, Растай Ангарі Надіршах, М. Шафе» доходили листи.