«Політичних та економічних потрясінь тут практично не буває, медичне обслуговування дешеве, освіта – одна з найкращих у світі, екологія відмінна, проблем із роботою майже немає. – Жора загнув усі пальці на одній руці і, подумавши, підбив підсумок: – І взагалі, за даними ООН, Канада посідає перше місце за рівнем життя та доходів на душу населення».
Дійсно, позитивних моментів для людей, які бажають змінити місце проживання, у Канаді багато. До того ж Канада – одна з небагатьох країн, які заохочують в'їзд іммігрантів з усього світу. Минулого року міністерство імміграції та натуралізації Канади навіть нарікало, що країна недобрала близько 15 тисяч іммігрантів із країн Азійсько-Тихоокеанського регіону.
Річна імміграційна квота не була повністю вибрана через кризу, що вибухнула в Азії. Банківські вклади жителів Гонконгу, Індонезії, Філіппін, Таїланду виявилися замороженими або зовсім зникли, і потенційні іммігранти залишилися без коштів, необхідних для переїзду та початкового облаштування в Канаді.
Зате кількість наших співвітчизників, які бажають оселитися в цій країні, після подій піврічної давності зросла в кілька разів. Як відомо, криза найболючіше вдарила по середньому класу. Тобто саме по професіоналах, у яких зацікавлена Канада. А імміграційна політика Канади побудована на залученні або заможних людей, готових інвестувати гроші в економіку країни, або висококваліфікованих спеціалістів, здатних принести велику користь своїй новій батьківщині.
Що стосується першої категорії переселенців (бізнес-імміграція), то таких у нас практично немає, оскільки канадці вимагають документального підтвердження легальності доходів. Зате перспектива швидко отримати в Канаді високооплачувану роботу за профілем зацікавила багатьох людей, які втратили престижні місця у себе на батьківщині.
Без роботи в Канаді залишитися дійсно складно. Якщо людина володіє професією, яка котирується на канадському ринку, то проблем із працевлаштуванням у неї, як правило, не виникає. Більше того, потрібна професія значно збільшує шанси отримати імміграційну візу. Найбільшу перевагу на сьогоднішній момент мають люди з вищою технічною освітою. Але часто затребуваними виявляються і спеціалісти без вищої освіти. При необхідності можна змінити професію, закінчивши в Канаді спеціальні курси перекваліфікації.
Можливість отримати візу без проблем, а потім і влаштуватися на хорошу роботу залежить також від знання однієї з офіційних мов Канади – англійської або французької. Втім, мовні курси, у тому числі безкоштовні, є і в Канаді.
Якщо з роботою все ж виникли проблеми, то через три місяці після в'їзду в країну можна почати отримувати грошову допомогу. Перед цим перевіряються ощадні вклади в банку. І якщо раніше іммігрант не повинен був мати жодних заощаджень, то зараз допомогу видадуть, якщо сума вкладу не перевищує $2000.
Допомога забезпечує досить стерпне існування. Але якщо ви довгий час не працювали, а жили на допомогу, то цю обставину врахують, коли ви захочете отримати вид на проживання.
Малозабезпеченим іммігрантам держава допомагає орендувати квартиру, даючи їм спеціальні допомоги та пільгові кредити. Діти можуть розраховувати на безкоштовне навчання в школі, а люди похилого віку – на допомогу громадських домогосподарок, які сходять за покупками, приберуть квартиру, випрають, приготують обід. Дійсно, жителі Канади – одні з найбільш соціально захищених людей у світі.
Більша частина російськомовних емігрантів осідає в Торонто – найбільшому місті Канади, яке до того ж є її культурною столицею. Наша еміграція в Канаді ділиться на кілька поколінь: післяреволюційне, якого практично вже не залишилося в живих і чиї діти часто не мають уявлення про своє коріння; післявоєнне – в основному, це «темні конячки»; часів холодної війни – як правило, жахливі антирадянщики, які стверджують, що життя у нас неможливе, і зустрічають в багнети будь-кого, хто стверджує зворотне. Серед цього покоління є, однак, чимало чудових людей, які щиро вболівають за залишену батьківщину. Найостанніша хвиля еміграції – економічна, представлена тими, хто приїхав до Канади в 90-х роках у пошуках кращого, більш спокійного життя. Серед них багато прекрасно освічених, працездатних людей, хоча трапляються і нувориші, і рядові бандити. Останні, як і у нас, їздять на «мерседесах» та «БМВ», ходять у золотих ланцюгах та перснях, малинові піджаки та спортивні костюми замінені більш стильним одягом. «Розборок» між «братками» в Канаді немає, як майже немає вуличних хуліганів. Тому більшістю вулиць канадських міст можна безбоязно ходити вночі.
Російська громада в Торонто з 1990 року зросла в 3 рази. З'явилися російські недільні школи, збільшилася кількість російських магазинів та відеосалонів, клубів тощо.
Щоправда, під словом «російський» тут мають на увазі всіх російськомовних емігрантів. Насправді, в Торонто осіла найбільша українська громада в Канаді. Місцеві українці бережно зберігають традиції, широко відзначають національні свята, на які з'їжджаються емігранти з усієї країни. Канадські українці намагаються допомогти своїй колишній батьківщині. Наприклад, саме тут друкували українську валюту – гривню. У Торонто відкрито музей Тараса Шевченка, а в одному з міських парків стоїть пам'ятник Лесі Українці.
Чи живуть у Торонто відомі співвітчизники? Великих імен, мабуть, тут немає. Хіба що литовський єврей Ед Мервіш, більш відомий у Торонто як «Чесний Едік».
Ед Мервіш починав з того, що продавав усі необхідні товари за 5 центів. У його крамниці відоварювалися малозабезпечені емігранти. Коли Едді розбагатів, він не зазнався, а продовжував підтримувати старих товаришів, за що здобув всенародну любов. Сьогодні Ед володіє двома театрами, мережею ресторанів та магазинів. У нього найбільша у світі приватна колекція порцеляни, відкрита для огляду. Дні народження «Чесного Едіка» відзначаються в Торонто як національне свято з народними гуляннями та щедрими застіллями.
І ще одне прізвище в Торонто у всіх на слуху. Рік тому сім'я Іщенко з «нових українців» вирішила прикупити собі кілька садових фонтанів. Коли їх завозили на віллу, трейлери перегородили дорогу і утворився багатогодинний затор, який потрапив у всі зведення місцевих новин.
Живуть наші колишні співвітчизники в різних кварталах міста. Але існує в Торонто і так званий «російський район», де в основному селиться знову прибулий або вже вперто не бажаючий змішуватися з тубільцями народ з території колишнього СРСР. Молоде покоління емігрантів у більшості своїй прагне асимілюватися якомога швидше. Віддаючи належне канадцям, треба сказати, що вони в основному дуже доброзичливі до будь-кого, хто проявляє щирий інтерес до місцевої культури та англійської мови. Розслабленість та миролюбність аборигенів (американці висміюють ці типові риси, називаючи канадців «нацією притримувачів дверей») з часом пом'якшують агресивність колишніх українців та росіян. Наприклад, Вадим Самойлов, який прожив у Канаді 10 років, приїхавши після цього до Москви, зловив себе на постійному бажанні притримати двері в метро та інших публічних місцях. Вадима дуже дивувало, що ця його звичка викликала у москвичів здивування, а іноді й роздратування.
А вже знайомий вам Жора Гершвін зі сміхом згадує історію, що трапилася з ним на третій день його перебування на канадській землі. Жора вирішив проїхатися на канадському метро. У вагоні він ненароком наступив на ногу дужому бородатому хлопцю в повному обмундируванні байкера (так називають мотоциклістів, які об'єднуються в групи і як одержимі ганяють по хайвеях). Жора подумав, що зараз його битимуть, але власник ноги вскинув татуйовані руки і несподівано промовив: «Вибачте, сер». З тих пір Жора в Канаді нічого не боїться.
Засмучення у багатьох наших емігрантів викликає повна відсутність флірту та грайливості на вулицях міст Канади (приємним винятком є франкомовна провінція Квебек, особливо місто Монреаль). Доброзичливість жінок несподівано обертається параноїдальною підозрілістю при найменшій спробі протилежної статі зав'язати знайомство. Якщо бажаючий познайомитися проявляє наполегливість, то одразу слідує погроза покликати поліцейського. Цей факт місцевого життя особливо засмучує чоловічу частину нашої еміграції, яка мстить тубільним дамам, повністю їх ігноруючи і приділяючи увагу лише слов'янським жінкам. Втім, не останню роль у такій поведінці відіграє і мовний бар'єр.
Чоловіче населення Канади значно більш схильне до сексуального авантюризму, але часто досить пасивне і чекає ініціативи з боку дам.
У Монреалі більш вільні звичаї, і місцеві представниці слабкої статі цінують залицяння, компліменти та рішучі дії. Тому наші хлопці в Монреалі користуються у дівчат великою популярністю. Їх тут люблять і приймають навіть більше, ніж американців. «Чому?» – поцікавився я у народженої в Монреалі дівчини Сюзанни. «Ваші чоловіки, як і американці, – високі, сильні, красиві, багаті та сексуальні. Але на додаток вони ще й розумні», – відповіла 20-річна красуня.
Канада поступово чинить свій вплив на емігрантів з будь-якої країни. Тому поведінка, погляди та життєві цінності наших колишніх земляків, які прожили в Канаді більше п'яти років, стають більш близькими до канадських, ніж до вітчизняних. Цікаво, що в перші роки еміграції наші на вулицях та в присутніх місцях намагаються вдавати, що не розуміють рідної мови і не мають нічого спільного з колишніми співвітчизниками. Цей феномен зникає на десятому році життя в еміграції, і ставлення до колишніх одноплемінників стає більш людяним і співчутливим. Десять років в еміграції взагалі є поворотним пунктом у житті будь-якої людини. Ймовірно, з плином часу з'являється відчуття приналежності до країни проживання і очищується від образ та злоби пам'ять про історичну батьківщину. В основній своїй масі наші емігранти надзвичайно швидко стають на ноги і за рівнем доходів та добробуту через 5 – 10 років наздоганяють і навіть випереджають своїх канадських ровесників. Очевидно, життя у нас дуже добре готує людей до боротьби з труднощами та позбавленнями.
Але, незважаючи на матеріальне благополуччя, багато хто з тих, хто поїхав, все ж сумують за своєю історичною батьківщиною, хоча часто приховують це, заявляючи, що ніякої ностальгії вони не відчувають.
Мені здається, що загальний настрій емігрантів добре висловила Алла Бондаренко, яка прожила в Канаді близько 12 років: «Є в нас і ностальгія, і біль за місце, де народилися ми і наші батьки, за місце, про яке діти наші знають лише з переказів. Живучи в Канаді, починаєш вірити в те, що майбутнє людства в інтернаціоналізмі, але свою справжню батьківщину забути неможливо».