Діячі культури Іспанії проти продовження будівництва собору Саграда Фамілія
Будівництво Спокутувального собору Святого Сімейства (Temple Expiatori de la Sagrada Familia — така повна назва споруди) розпочалося 1882 року під керівництвом Франсіско дель Вільяра. 1891 року посаду головного архітектора собору зайняв Антоніо Гауді, на той час уже відомий своєю роботою над палацом Гуеля та будинком Вінсенса (обидва об'єкти включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО).
Будівництво собору стало для Гауді справою всього життя — він вірив, що зможе через символізм будівлі висловити квінтесенцію християнства. До плану будівництва постійно вносилися зміни. Архітектор провів складні розрахунки для рівномірного розподілу ваги конструкцій будівлі, що мають вигнуті форми. Будівництво затягнулося на багато років, оскільки велося на пожертви.
Антоніо Гауді загинув, потрапивши під трамвай неподалік від Сагради Фамілії, у 1926 році і був похований у крипті собору. До цього часу він встиг завершити близько чверті споруди. Під час громадянської війни в Іспанії в 1930-х роках модель будівлі та креслення Гауді були знищені. До теперішнього часу роботи з завершення будівництва то відновлювалися, то переривалися. У 1980-ті роки для розрахунку конструкцій собору почали застосовувати комп'ютерні моделі, а в 1990-ті було вирішено закінчити будівництво до 2026 року — століття з дня смерті Гауді. І з цього ж часу почалися дискусії про доцільність завершення проекту.
Основним аргументом противників будівництва є недбале, на їхню думку, ставлення реставраторів і архітекторів до творіння Антоніо Гауді. Директор мадридського музею Reina Sofia Мануель Борджа-Віллель заявив, що зараз собор являє собою лише «карикатуру на творіння Гауді». Більше того, на думку протестуючих, Саграду Фамілію слід було залишити в тому вигляді, в якому будівлю застала смерть її творця.
І, треба визнати, у цьому є частка здорового глузду: Спокутувальний собор Святого Сімейства перестав бути просто архітектурною спорудою, коли за нього взявся Гауді. Процес його спорудження з постійним вигадуванням і втіленням нових ідей ріднить його, найбільше, з літературною творчістю. Адже не намагається ж ніхто всерйоз дописати другу частину «Братів Карамазових» Достоєвського чи завершити «Замок» Кафки. Хоча постмодерністи, звичайно, люблять погратися з популярними образами культури – досить згадати «Смерть Вронського» Неделко Фабріо.
Так само не сприймаються серйозно ідеї щодо відновлення римського Колізею або Стоунхенджа. Тому подібні проекти обмежуються аматорськими відтвореннями поза місцезнаходженнями історичного оригіналу, як той же Стоунхендж, або комп'ютерними реконструкціями в програмах ВВС.
Хоча, як зазначає Lenta.ru, можливі варіанти, коли оригінал замінюється копією, щоб уникнути повного зникнення. Так, уряд Греції, стурбований поступовим руйнуванням Парфенона, прийняв рішення про транспортування багатьох оригінальних частин споруди, що залишилися, до музею, а замість них з 1975 року встановлюються копії з сучасних матеріалів.
Однак на шляху відстоювання «чистоти оригіналу» можливі й курйозні для пуристів моменти. Як, наприклад, для багатьох стало чи не шокуючим відкриттям те, що суворі мармурово-білі давньогрецькі статуї, чиї образи багато століть уособлювали еталони краси і були символами класицизму, насправді були розфарбовані в яскраві кольори. Та й з іншого боку – а хто ж не намагався дізнатися, чим все-таки має закінчуватися за задумом Кафки «Замок», з досадою читаючи пропущену раніше передмову? Хто не вигадував у дитинстві продовжень улюблених книжок?
Відчуття незавершеності, відсутності логічної точки не дає спокою багатьом, і, звичайно, завжди буде бажання цю точку поставити.