Шоста частина населення Сполучених Штатів є одержувачами соціальних допомог
І підсумки такі: шоста частина 307-мільйонного населення є одержувачами соціальних допомог, включаючи пенсію за старістю. Всі категорії пільговиків забезпечуються з федерального бюджету та скарбниці штатів 700 мільярдами доларів на рік, і – увага! – одна ця стаття видатків перекриває всі інші казенні витрати, в тому числі військові.
Тож коли опоненти Барака Обами в полемічному запалі обзивають президента «соціалістом», Америки вони не відкривають, а повторюють давно забуте старе. Діставалося з цього приводу і Франкліну Рузвельту, чий «новий курс» прямо порівнювали зі «сталінським соціалізмом в СРСР», хоча нічого такого вже радянського в його соціальних новаціях не було. Більше того, у промові на церемонії підписання закону 32-й президент, навпаки, говорив про скромність поставлених ним завдань. «Ми ніколи не зможемо застрахувати сто відсотків населення від ста відсотків можливих ризиків та мінливостей долі. Але ми намагалися підготувати закон, який забезпечить пересічному громадянину та його сім'ї деякий захист при втраті роботи і зробить більш прийнятним його життя в старості».
Власне, тільки ці два типи страхування – за старістю та інвалідністю, а також по безробіттю – передбачалися законом 1935 року. Поза сферою його дії були, наприклад, численні тоді сільськогосподарські робітники та мільйони держслужбовців.
Перша виплата пенсії відбулася 31 січня 1940 року – Іді Мей Фуллер, жительці Вермонту. Вона встигла внести в систему соціального забезпечення лише 24 долари 75 центів. При цьому перша американська пенсіонерка дожила до ста років і отримала від держави загалом 22 888 доларів 92 центи.
З роками система стрімко розросталася. До розряду одержувачів соціальних страховок включалися моряки та банківські службовці (у 1939 році), фермери (у 1950-му), залізничники (у 1951-му), військові (у 1956-му), священнослужителі (у 1967-му) і лише у 1983 році всі федеральні службовці, включаючи президента.
У середині 1960-х до звичайних програм страхування за старістю, на випадок смерті годувальника, непрацездатності та безробіття додалися також програми медичного страхування. Це зробило соціальне забезпечення найбільшою статтею урядових видатків у США – понад 40% федерального бюджету.
Тричі пенсіонери
В Америці пенсія не дарма називається страховкою. За неї доводиться платити. Практично кожен працюючий виплачує зі свого річного доходу (або тієї його частини, яка нижче рівня в 106 800 доларів) 6,2%, які йдуть на фінансування гарантованої державою пенсії. Стільки ж вносить і роботодавець. Особи, які не працюють за наймом, платять соціальний податок за повною ставкою – 12,4%.
В результаті держпенсія для самотньої літньої людини в середньому становить тисячу доларів. Для пари, де один з подружжя не має трудового стажу, – понад 1,5 тисячі. При середній зарплаті в 2 тисячі доларів на місяць – цілком пристойно. Особи, які з тих чи інших обставин не брали участі в обов'язковій пенсійній програмі, отримують соціальну допомогу, що становить приблизно 500 доларів на місяць.
Якщо застосувати в Росії американську систему формування обов'язкової пенсії, це по суті означатиме збільшення прибуткового податку на 50%. Американці, втім, за спокійну старість платять справно. За 75 років, за підрахунками історика Ларрі Девітта, до фондів соцстраху було зібрано близько 13 трильйонів доларів, а виплачено на сьогоднішній день лише 10,6 трильйона.
Але це далеко не всі пенсійні доходи більшості американців.
Працюючі громадяни США можуть забезпечити собі аж три пенсії! Щоправда, тут доведеться проявити особисту ініціативу.
Існує два основних типи приватних пенсійних накопичень і безліч їх різновидів. Перший – колективні пенсійні плани за місцем роботи, найпопулярніший з яких – 401(k) – названий за номером статті в Податковому кодексі.
Всі великі корпорації, більшість середніх компаній і навіть багато малих підприємств включають пенсійний план у контракт із працівником – пенсійні внески не оподатковуються, і працюючим і наймачам вигідно спрямовувати на пенсії частину фонду оплати праці. Справа ця суто добровільна. Людина сама вирішує, яку частину зарплати спрямовувати на формування пенсії. У свою чергу компанії пропонують різні умови співфінансування – від 10 до 100% внеску працівника. При зміні роботи укладається новий пенсійний контракт, при цьому старий продовжує діяти, тільки нові внески до нього не надходять. Тому американець часом є учасником цілого десятка пенсійних програм. Щоб «корпоративна» частина майбутньої пенсії відповідала розміру державної, а також виплатам за медичною страховкою в рамках програми Medicare, необхідно за трудову біографію накопичити десь 200-300 тисяч доларів.
Другий варіант приватної пенсії в Америці – особистий пенсійний рахунок. Його можна відкрити в недержавному пенсійному фонді, фінансовій компанії, що керує ПІФами, банку або страховій компанії. В принципі особиста пенсія нічим не відрізняється від колективної, за винятком того, що формується вона виключно за рахунок самого майбутнього пенсіонера.
Закон обмежує розмір щорічних внесків у різні пенсійні програми – залежно від виду страхування вносити на рахунок можна від 2 тисяч до трохи більше ніж 10 тис. доларів на рік. Це зроблено для того, щоб пенсійна схема не використовувалася для ухилення від податків. Тому пенсія в мільйони доларів на місяць не світить навіть мільярдеру. Копити на старість йому доведеться, використовуючи звичайні фінансові інструменти, за якими не передбачені податкові пільги. Однак забезпечити собі пенсію в розмірі 100% зарплати (якщо мова не йде про топ-менеджерів з їх бонусами) американець може.
Вік, після досягнення якого можна отримувати держпенсію в повному обсязі, залишається незмінним і однаковим для чоловіків та жінок – 65 років. Але якщо когось влаштовує 75-відсотковий розмір належної пенсії, то її можна отримувати з 62 років. Бажання попрацювати після 65 збільшує держпенсію на 7-8% щорічно, і так до 70 років.
Для учасників приватних програм пенсія настає раніше і залежить від умов контракту. Як такого встановленого законом єдиного пенсійного віку в Америці немає. По суті, людина може сама планувати строк свого відходу на спокій, розрахувавши, до якого моменту вона накопичить на безбідну старість. При цьому варто пам'ятати, що при отриманні пенсійних виплат настає й година розплати. Від податків звільнені пенсійні внески працюючого американця, роботодавця та інвестиційний дохід за пенсійним рахунком. А от з накопичень у момент їх отримання прибутковий податок платити доведеться. В середньому він становить 28%.
З номером по життю
Необхідність ретельного обліку осіб, які претендують на отримання соціальних страховок, перетворила Управління соціального страхування (SSA), що входить до міністерства охорони здоров'я, на бюрократичного монстра, який повністю контролює життя американців. Зокрема, відпала необхідність у внутрішніх паспортах, як, втім, і у всіх інших документах, що посвідчують особу, – їх замінив номер соціального страхування, відомий тільки власнику та SSA.
Вперше він з'явився у 1936 році, коли почали оформлювати документи на соціальне страхування. Потім став видаватися всім громадянам після досягнення 14 років. Зараз він присвоюється кожному американцю в момент народження і йде з ним по життю від початку до кінця. Номер присвоюється також і негромадянам США, які отримують дозвіл на роботу в цій країні.
Дев'ятизначний код є унікальним і не повторюється навіть після відходу його власника з життя. Три перші цифри вказують на географічний регіон у широкому сенсі, дві другі – від 01 до 99 – уточнюють, яким відділенням SSA видана картка, а решта чотири йдуть у послідовному порядку всередині групи. Всього було видано 420 мільйонів номерів.
Державний контроль – це суть американської пенсійної системи. Незважаючи на її здаваний лібералізм, кілька держструктур ретельно стежать за тим, щоб у сфері пенсійного забезпечення все відповідало закону. По суті, влада в Америці гарантує громадянам збереження їхніх пенсійних накопичень. Аж до того, що за корпоративними пенсіями діє система страхування вкладів.
Правда, це стосується тільки програм з встановленими пенсійними виплатами, тобто коли працівник і роботодавець укладають контракт, згідно з яким при виході на пенсію людина буде отримувати певну суму на місяць. Легко вирахувати розмір активів того чи іншого пенсійного фонду, необхідний для покриття його зобов'язань перед вкладниками. У разі нестачі влада зобов'язує корпорації поповнювати свої пенсійні скарбнички.
Більш поширена, втім, інша схема приватних пенсійних накопичень – з встановленими внесками. Розмір майбутньої надбавки до держпенсії розрахувати неможливо, він залежить виключно від кон'юнктури фондового ринку, де крутяться пенсійні гроші. Але й тут пильнує око государеве. Адміністрація пенсійних та соціальних пільг і Корпорація гарантії пенсійних пільг щорічно заводять сотні, а то й тисячі адміністративних та кримінальних справ за фактами шахрайства керуючих компаній з пенсійними рахунками громадян.
Тож чи немає в американських пенсіонерів жодних проблем? Є, і вельми схожі на наші. Річ у тім, що середня тривалість життя в 1950 році була 68 років, у середині 2000-х – 77 років, а до 2050-го може досягти 80 років. У перекладі на бухгалтерську мову ці чудові цифри означають, що все більша кількість людей користуються соціальними виплатами протягом все більш тривалих строків.
При цьому кількість працюючих людей рухається в протилежному напрямку. Якщо в 1945 році на одного отримувача соціальних благ припадало 42 працюючих, то сьогодні лише три. До 2030 року ця кількість зменшиться до двох.
Поєднання всіх цих факторів свідчить про те, що в наступні 75 років існування державних соціальних програм їхні зобов'язання можуть досягти 50 трильйонів доларів. Соціальне страхування, за розрахунками економіста Браяна Рідла з вашингтонського Heritage Foundation, потребуватиме до 6% ВВП, а Medicare ще більше – до 11%. «Саме це являє собою найбільший і найсерйозніший економічний виклик нашої епохи», – підкреслює Рідл.
Кілька років тому в період активного зростання ринків республіканці зробили в Конгресі спробу приватизації соцстраху. Ключовим положенням реформи була ідея перетворити держпенсію на приватну – дозволити людям самим контролювати їхні соціальні рахунки, витрачаючи накопичені на них гроші на інвестиції в широкий спектр цінних паперів, як це відбувається у випадку добровільного пенсійного страхування. Але пропозиція не знайшла підтримки. Подальші фінансова криза та колапс ринків стали аргументом для противників реформ.
Тож у плані пенсійної системи Новий Світ слідує за Старим. Правда, без надто серйозних витрат. Про підвищення пенсійного віку в США і не думають. А ось до ідеї повної приватизації пенсійної системи цілком можуть повернутися.
Йдеться про ще більше заохочення з боку держави добровільних накопичень на старість. Цей же шлях, судячи з усього, доведеться обрати і Росії. Для початку належить зробити держпенсію на ділі страховою. Поки що у нас вона такою не є. Так звана страхова частина тільки формально вважається персональною. На ділі з цих відрахувань підприємств виплачуються допомоги нинішнім пенсіонерам. І цих грошей, як уже було сказано, не вистачає. Пенсії у нас, по суті, платяться безпосередньо з бюджету.
Однак процес приватизації допомоги по старості в Росії вже пішов: діє накопичувальна система та реалізується програма співфінансування державою добровільних пенсійних внесків громадян. Наступний логічний крок – зараховувати, як в Америці, обов'язкові страхові виплати на персональні рахунки майбутніх пенсіонерів, а не зливати їх у спільний казан. Після цього все буде майже як в Америці.
Справа за малим – довести громадянам ефективність приватної пенсійної системи. Наприклад, запровадити страхування пенсійних накопичень, щоб мінімізувати інвестиційні ризики. У США цей процес зайняв десятиліття, і навіть зараз лише половина американців має корпоративні та особисті пенсійні рахунки. Тож у майбутніх російських пенсіонерів все ще попереду.
Николай ЗИМИН.
