Буенос-Айрес - місто контрастів
Фраза з гайдаївської «Брильянтової руки» цілком застосовна і до столиці Аргентини. Її повна назва звучить так: Сьюдад-де-ла-Сантисима-Тринідад-і-Пуерто-де-Нуестра-Сеньйора-де-Санта-Марія-і-де-Буенос-Айрес. На загальну радість, до нашого часу збереглася лише остання частина, яка в перекладі означає «свіже повітря».
Буенос-Айрес засновувався двічі. Вперше у 1535 році, але тоді іспанцям довелося покинути місто під натиском войовничих індіанців, а вдруге, і вже більш вдало, у 1580-му. Спочатку це було звичайне колоніальне містечко, але коли Буенос-Айрес отримав право вільної торгівлі спочатку з Іспанією, а потім і з іншими країнами, він почав з неймовірною швидкістю розростатися.
Тепер Буенос-Айрес називають одним із найкосмополітичніших і багатонаціональних міст світу. Найбільше тут вихідців з Іспанії та Італії, хоча всіх національностей, що населяють Аргентину, не перелічиш. В Аргентині жартують: «Коли іспанець говорить як італієць, одягається як француз, а сам себе вважає англійцем - це і є аргентинець».
Спочатку, опинившись у коловороті снуючих, як здається, без діла перехожих і машин, при оглушливому шумі думаєш, що потрапив у дешевий балаган. На користь такого припущення можуть виступити й численні нетрі, до яких потрапляєш, ледь від'їхавши від центру. Але потім, трохи звикнувши й освоївшись, уже можна помітити й неабиякі краси. Але величезна кількість кафе та ресторанчиків, у кожному з яких практично в будь-який час доби є відвідувачі, не дає зосередитися на огляді архітектурних ансамблів. І це недивно - їжа в Аргентині зведена в культ. Але про це нижче.
Якщо ви були в Аргентині, але не побували в Буенос-Айресі, вважайте, що з'їздили даремно. Місто, розташоване біля річки Ла-Плата, недарма називають «Парижем Південної Америки». Мешканці столиці докорінно відрізняються від провінціалів, у них навіть є власна назва - «портеньос» (жителі порту). І хоча самі портеньос кажуть, що їхня самобутність полягає у відсутності такої, це не зовсім так. Найчастіше жителі столиці (зазвичай іммігранти у другому та третьому поколіннях) розмовляють своєрідним «суржиком», що коливається між іспано-італійським діалектом та іспанською мовою, і проводять своє дозвілля в різних кафе, де розважаються, граючи в кості або на більярді.
Самі себе портеньос дражнять національністю своїх предків: іспанців називають тут «гальєго», італійців - «тано», а євреїв - «русо». Найчастіше вони працюють крамарями, дрібними промисловцями та клерками. Хоча останнім часом усе більше й більше серед них і безробітних. Але все ж основними пристрастями портеньос залишаються танго, мате (латиноамериканський чай), асадо (засмажене м'ясо) і футбол. Увечері місцеві жителі люблять прогулюватися вулицями міста, влаштовуючи своєрідний показ мод, і відвідувати театри.
На вулицях Буенос-Айреса ви ніколи не побачите когось із портеньос, що гуляє в шортах, а якщо й побачите, то ця людина може бути тільки туристом. І жінки, і чоловіки тут надзвичайно вимогливі до свого зовнішнього вигляду, велика увага приділяється зачісці, а жінки дуже ретельно підбирають косметику і, до речі, вміло нею користуються. А вже наявність волосся на відкритих ділянках тіла вважається тут не просто найвищим ступенем непристойності, а мало не злочином.
Для більшості аргентинців головним у житті є сім'я. При цьому ролі чоловіків і жінок суворо розділені. Чоловік відіграє вирішальну роль у політичних та економічних питаннях, а всі внутрішні, сімейні справи перебувають у віданні жінки. Хоча останнім часом усе більше й більше жительок столиці вважають за краще не займатися домашнім господарством, а обідати та вечеряти в кафе чи ресторанах і мати домробітницю. Основна ж мета чоловіка - бути хорошим чоловіком (buen macho, де macho буквально перекладається як «самець»), а це передбачає не лише силу та мужність, а й непомірний сексуальний апетит.
У зв'язку зі своєю норовливістю портеньос досить часто страждають на різні психічні розлади (тут психіатрів на душу населення навіть більше, ніж на Манхеттені) - то влаштовують ні з чого істерики, то впадають у меланхолію і годинами сидять у затишних кафе, спостерігаючи за перехожими та мріючи про далекі країни.
Головне задоволення для туристів тут полягає не у відвідуванні музеїв, а саме в прогулянках містом, усе в якому говорить про колишню славу. Найбільш придатні для цього вулиці: Флорида, Лавальє (обидві - пішохідні), авеніда Санта-Фе, а також площі Пласа Сан-Мартін і Пласа де Майо, на якій розташований Каса-Росада - президентський палац. Поруч будівля Ратуші - одна з небагатьох збережених колоніальних споруд. Також цікавий артистичний квартал Сан-Тельмо.
У місті велика кількість громадського транспорту - електрички, метро, автобуси. Як і всі портеньос, водії автобусів вельми експресивні, тому намагайтеся триматися за поручні міцніше, бо схопитися за них при гальмуванні просто не встигнете, хоча місцевим жителям такі передряги ніпочем - вони можуть спокійно стояти й попивати мате, у той час як ви з усіх сил намагаєтеся втриматися на ногах.
Пийте мате - і ви перетворитеся на аргентинця
І на вулицях, і в транспорті, та й взагалі скрізь можна побачити портеньос із стаканчиками незвичайної форми в руках. Усі вони попивають свій улюблений напій - мате. За смаком найбільше він схожий на зелений чай, ця гіркувата й терпкувата на смак рідина діє освіжаюче та бадьоро. Мате можна пити з цукром або медом і без, у теплому та холодному вигляді.
Ще з давніх часів мате почали готувати індіанці гуарані, які перетворили пиття мате на ритуальну церемонію. Потім до напою пристрастилися гаучо (пастухи), причому спочатку в Парагваї, а лише потім цей напій перекочував до Аргентини. Мате виявився незамінним засобом для втамування спраги та зняття втоми. За тонкістю та обов'язковістю дотримання цілого зводу правил приготування та повільне потягування мате могло б змагатися з відомою японською церемонією чаювання. І досі мате в Аргентині вважають напоєм плебеїв, але п'ють його всі, незалежно від статі, віку та соціального статусу. Хоча люди, які стоять на верхніх сходинках ієрархії, роблять це таємно. При тій їжі, яку віддають перевагу аргентинці, мате ще необхідний і для покращення травлення.
Асадо як гастрономічний ритуал
Як ми вже зазначали, їжа в Аргентині також є культом. Улюблена їжа аргентинців, звісно ж, смажене м'ясо, і рідкісний портеньо може уявити собі день без м'яса. Не дивуйтеся, коли вам перед поїздкою до Буенос-Айреса скажуть, що це справжній рай для м'ясоїдів і пекло – для вегетаріанців.
І хоча Аргентина експортує м'ясо до багатьох держав світу, найкращі його сорти все ж залишаються в країні та споживаються чи не з релігійним поклонінням. Основна частина обіду портеньос – асадо або чурраско і червоне вино. Готувати асадо можуть виключно чоловіки, вони й нанизують шматки м'ясного філе на металеві хрести, і стежать за його приготуванням на вугіллі – це і є асадо. Чурраско – це яловичина, смажена на рожні.
В Аргентині існує навіть свято асадо. Урочистий обід складається з точно встановленої черговості страв. Спочатку на святково сервірований стіл подають ковбасу та сосиски (чоризос), кров'янку, телячі кишки та нирки, які є делікатесом. Потім подають різні частини приготованого м'яса, як гарнір до яких йдуть салат і хліб, з напоїв – червоне вино.
Цікаво, що, на відміну від нас, аргентинці вважають делікатесом телячі кишки та бичачі яйця, але практично зовсім не їдять, наприклад, яловичу печінку. А м'ясо, яке продається в місцевих магазинах, завжди високої якості та дуже свіже (ні про яке заморожування не йдеться), та й коштує не дуже дорого.
Якщо ж ви будете їсти в якомусь із численних ресторанчиків Буенос-Айреса, то вам слід запам'ятати кілька слів: «югосо» – якщо ви хочете, щоб вам подали м'ясо з кров'ю, «пунто» – помірного просмаження, і «бьен ечо» – добре просмажене. Відвідавши будь-який із місцевих закладів з метою поїсти м'яса та випити вина, ви точно залишитеся задоволеними, адже що-що, а традиції національної кухні аргентинці бережуть як зіницю ока. У найбільш екстравагантних гриль-барах м'ясо готується просто на вітринах, в інших же біля дверей стоять опудала корів, а на обідніх столах лежать плакати із зображеннями тварин і точним зазначенням, звідки береться кожен шматок яловичини.
Якщо ж ви ласун, то вам слід спробувати дульче-де-лечче – дуже солодкий карамельний крем, за смаком схожий на знайому всім нам з дитинства варену згущівку. Цим кремом також наповнюють солодкі палички – фактурас. Ще один десерт – куесо-кон-дульче – це сир під «шубою» з айвового або гарбузового желе.
Візитна картка Аргентини
Музика аргентинського танго, на відміну, наприклад, від бразильської самби, може бути якою завгодно, але тільки не веселою. Теми танго – самотність і ностальгія, відчай і ревнощі. Знаменитий танець, який виконується під цю музику, є яскравою демонстрацією чоловічої енергії латиноамериканців, у ньому основоположними моментами є пристрасть, еротика та темперамент.
Версій походження цього танцю багато, але найбільш вірогідним вважається припущення, що танго зародилося наприкінці XIX століття в нетрях Буенос-Айреса. У цей час сюди хлинув потік іммігрантів з різних частин світу, здебільшого чоловіків, які свій вільний час проводили в барах і публічних будинках. Національні мелодії змішувалися, створюючи самобутні звуки танго. Танець був винайдений раніше, ніж написані вірші до музики, зазвичай його виконували двоє чоловіків, щоб скрасити очікування в черзі до борделю.
Потім танго почало потроху завойовувати все більшу й більшу популярність серед інших верств населення. Найдовше мелодію та танець не хотіли визнавати у вищих колах, вважаючи танго символом провінційного декадансу і продовжуючи танцювати європейські вальс і польку. Але після того, як танго стало захопленням чи не всього вищого світу Європи, його всім серцем прийняло і вище суспільство Аргентини, погодившись з парижанами в тому, що в танго криється суть латиноамериканського стилю.
А винахід звукозапису дозволив танго завоювати ще більшу аудиторію. Досі вся Аргентина обожнює «Хлопця з Абасто» – співака Карлоса Гарделя, який виконував танго і загинув у розквіті своєї кар'єри в авіакатастрофі. Записавши ще в 1917 році на платівку танго Mi noche triste, наступного ранку він прокинувся популярним не лише в Аргентині, а й у всьому світі.
Інші береги
Туристи завжди із задоволенням їдуть на острів Вогняна Земля. У першу чергу, через його моторошну назву, але не тільки. Там розташоване найпівденніше місто Землі – Ушуая, і один із найвіддаленіших у світі заповідників дикої природи. Минуле міста досить багате – спочатку воно слугувало притулком для китобійних суден, потім перетворилося на каторжну колонію, де відбували покарання російські анархісти. Зараз же Ушуая перетворилася на сучасний туристичний центр, найбільш схожий на Клондайк часів «золотої лихоманки».
На півночі країни ви зможете познайомитися з її колоніальним минулим – там найбільші в Аргентині поселення індіанців. Міста, розташовані тут, мають європейські назви, та й у їхніх мешканців часто європейське коріння.
Вирішивши відвідати Аргентину, ви не прогадаєте. Тут ви зможете побачити абсолютно протилежні ландшафти, культури та міста. Кожен зможе обрати те, що йому до смаку, - трансформовану європейську культуру, іскрометний аргентинський футбол, пристрасне танго або дикий світ заповідника на Вогняній Землі.