Нові європейські сепаратисти хочуть грошей, а не національного самовизначення
А у вересні поразки зазнали шотландські борці за незалежність, які не змогли переконати жителів регіону проголосувати за розлучення з Лондоном. Однак це не означає, що тему сепаратизму в Європі закрито. У ЄС вистачає регіонів, які претендують на статус окремої держави. Причому на відміну від минулих часів, аргументи сепаратистів мають не націоналістичний, а переважно економічний характер.
Принаймні, з часів Другої світової війни вважалося, що проблема кордонів та державного самовизначення в Західній Європі більш-менш вирішена. Кілька вогнищ напруженості продовжувало тліти – Північна Ірландія, Країна Басків та Корсика. Але ці конфлікти на початок XXI століття якщо й не були остаточно вирішені, то явно втратили гостроту.
Показово, що жодна з територій, де наприкінці минулого століття діяли збройні націоналістичні рухи, сьогодні не фігурує у списку вогнищ європейського сепаратизму. Групи, які довгі роки вели збройну боротьбу в ім'я визволення національних меншин, одна за одною відмовилися від терористичної діяльності, віддавши перевагу легальній роботі. Ірландські республіканці успішно засідають у парламенті Ольстера і майже не згадують про вимогу незалежності. У Країні Басків та на Корсиці бойові загони націоналістів оголосили про припинення вогню. Втім, обидва рухи в основному розгромлені і, по суті, визнали свою поразку.
Тим часом на передній план виходить сепаратизм зовсім іншого роду. Жодним чином не пов'язані з радикальним протестом, його представники висувають, насамперед, економічні аргументи і знаходять прихильників не серед пригноблених національних меншин, а серед середнього класу.
Лідери нових сепаратистських організацій зовсім не схожі на повстанців-підпільників, що ховаються від поліції в лісах та підвалах. Навпаки, вони очолюють регіональні адміністрації, керують багатомільйонними бюджетами, засідають у парламентах і проводять з «капітанами бізнесу» зустрічі, присвячені інвестиційній привабливості підвладної їм території. Ці рухи в принципі не є національними, навіть якщо іноді використовують націоналістичну риторику. Їхня головна ідея – захист регіональних інтересів, причому, в першу чергу, інтересів фінансових.
Вогнища нового сепаратизму – Шотландія, Каталонія, Північна Італія та Фландрія. Якщо колишні націоналістичні рухи представляли території відносно бідні та відсталі (пояснюючи ці проблеми національним гнобленням), то сьогодні йдеться якраз про найбільш розвинені та багаті регіони, які прагнуть відокремитися від менш успішних сусідів.
Зрозуміло, у кожному випадку є свої особливості. Наприклад, шотландські націоналісти ностальгують за незалежним королівством, яке існувало двісті років тому, і згадують про його конфлікти з Англією. Однак ці справи давно минулих днів мають мало спільного з вимогами сучасних сепаратистів, які помітно посилили свої позиції лише після того, як на півночі Великої Британії почали видобувати нафту.
Шотландія у складі Британської Імперії не тільки не була пригнобленою або відсталою територією, а навпаки, перебувала у привілейованому становищі. Шотландці займали непропорційно багато місць у бюрократії та армії Сполученого Королівства, а Глазго, ділова столиця регіону, розквітнув у XIX столітті, ставши другим за значенням містом імперії. Сьогодні Шотландія має не лише значні запаси вуглеводнів, але й більш розвинену промисловість, ніж Англія.
З іншого боку, Фландрія протягом більшої частини минулого століття поступалася за рівнем життя та розвитку промисловості франкомовним територіям Бельгії. Протягом усього цього часу про поділ країни не йшлося. Але до кінця ХХ століття соціально-економічний баланс почав стрімко змінюватися. Металургія та інші галузі, що становили славу бельгійської індустрії минулого, почали занепадати. Навпаки, у Фландрії розвивалися нові виробництва, які не постраждали від перебудови світової економіки та наступних криз. У підсумку, якщо раніше Фландрія отримувала підтримку з центрального бюджету, то тепер вона сама змушена вносити до спільної скарбниці більше, ніж отримує від неї.
Ще більш показовою є історія Північної Італії. Адже саме ці території відіграли вирішальну роль в об'єднанні країни, тут формувалася і звідси поширювалася нова загальноіталійська ідентичність (до речі, ідея «британської спільності» – Britishness – народилася теж не в Англії, а в Шотландії). Першою столицею єдиної Італії був Турин – нині, поряд із Венецією, один із центрів північного сепаратизму. Протягом усієї історії Італії регіони півночі економічно, культурно, ідеологічно домінували над півднем, причому такий стан речей зберігся до наших днів.
Дещо складніша картина виходить при погляді на історію Каталонії. З одного боку, ця частина Іспанії завжди була найбагатшою та найрозвиненішою. З іншого боку, жителі Каталонії регулярно скаржилися на утиски з боку Мадрида, неодноразово повставали і ставали жертвами репресій.
Втім, треба зробити важливе застереження. В рамках сучасного націоналістичного дискурсу будь-які конфлікти між регіональними елітами та центром, так само як і будь-які соціальні протести, що мали місце на даній території, автоматично зараховуються до категорії національно-визвольної боротьби, хоча самі учасники подій напевно дуже здивувалися б, дізнавшись про таку інтерпретацію.
Так чи інакше, але конфлікт між Барселоною та Мадридом існував протягом майже всієї історії Іспанії, загострюючись у моменти політичних криз, революцій та громадянських воєн. У XVII столітті барселонська знать і частина буржуазії орієнтувалися на Францію, сподіваючись відстояти свої вольності та привілеї від правлячих у Мадриді Габсбургів. Під час війни за іспанську спадщину Барселона навпаки підтримала Габсбургів проти французьких Бурбонів. Зазнаючи в цих конфліктах раз у раз поразок, Каталонія поступово втрачала свій особливий статус в іспанській монархії, поки не деградувала до статусу пересічної провінції.
У роки громадянської війни індустріально розвинена Барселона стала опорою республіканців – з причин скоріше соціальних, ніж національних: саме тут була зосереджена значна частина робітничого класу, який орієнтувався на соціалістів, анархістів і навіть троцькістів. Зі свого боку, переможний режим генералісимуса Франко покарав нелояльну територію новою хвилею репресій, вдаривши не тільки по місцевому самоврядуванню, але й по місцевих культурних інститутах. Каталанська мова (саме мова, а не діалект, і саме каталанська, а не каталонська) фактично опинилася під забороною. І хоча до кінця франкістської епохи ці обмеження були спочатку пом'якшені, а потім скасовані, каталонська інтелігенція добре запам'ятала, як з нею обійшовся федеральний центр.
Таким чином можна було б назвати претензії Каталонії до Мадрида цілком обґрунтованими, якби не одне «але». Всі ці позбавлення були з лихвою компенсовані після відновлення в Іспанії монархії. Каталонія отримала найширшу автономію, якою зазвичай користуються регіони у складі найвільнішої федерації. Каталанська мова, освіта та культура не тільки отримали рівні з іспанськими права, але й набули пріоритету.
Зараз у Барселоні без знання «національної мови» в державній установі навряд чи вдасться влаштуватися навіть сторожем. Фінансові ресурси спрямовуються на стимулювання книговидання та культурних проєктів каталанською. Причому значна частина коштів йде безпосередньо з центрального бюджету.
Читайте продовження статті:
СЕПАРАТИЗМ ПО-ЄВРОПЕЙСЬКИ (частина 2)
Борис КАГАРЛИЦЬКИЙ,
директор Інституту глобалізації та соціальних рухів.