Знаєте, як за допомогою опитування чи перепису отримати потрібний результат? Потрібно лише задати правильний критерій відбору. Скажімо, довести, що ірландці — найбагатолюдніша спільнота на планеті, простіше пареної ріпи. Для цього будемо рахувати тільки... рудих. І тому, відволікаючись від другорядних деталей, насмілюся стверджувати: ірландці — це ті самі росіяни, тільки розмовляють по-чудернацьки. Ця схожість принаймні в трьох іпостасях. Надмірна завзятість під час спілкування з веселящими напоями. Вихід накопиченим стресам у сплесках гумору та самоіронії, що рятують майже завжди, коли «темні сили нас злобно гнітять». Черпання внутрішніх сил у фаталістичному сприйнятті всього, що трапляється, оскільки щоразу це співвідноситься з досвідом попередників і вміщується в контекст Історії. Тієї самої Історії, якої і в кількісному, і в якісному відношенні було так багато в обох народів.
Джордж, водій виділеного нашій журналістській групі мікроавтобуса, що одягав, сідаючи за кермо, рукавички з таким виглядом, ніби він прямує до опери, вранці перш за все поцікавився: як провели вчорашній вечір? Оскільки ми прилетіли напередодні до Дубліна вже в темряві, а до готелю дісталися після дев’ятої вечора, легко було припустити найнудніший фінал дня. Але не зникла цікавість усе ж заманила нас близько пів на одинадцяту в район Темпл-Бар — осередок питних закладів із вигадливим родоводом та постійною клієнтурою, не рахуючи таких самих, як і ми, приїжджих. Джордж схвалив наш вибір. Але потім жваво спитав, коли ми, покуштувавши «Гіннеса» і послухавши ірландські фольклорні пісні, повернулися до готелю. Моя лукава відповідь «Точно не пам’ятаємо» влучила в яблучко. Старий Джордж задоволено розсміявся і повчальним тоном старожила додав: «Отож-бо. Тільки так і має бути». І далі продовжив виконувати узурповані ним функції добровільного гіда, пояснюючи по ходу руху: ось це — будівля колишнього парламенту, а це — Трініті-коледж, куди раніше англійці на гарматний постріл не допускали ірландців, праворуч бачите пивоварню «Гіннес», а їдемо ми набережною річки Ліффі...
Наприкінці сталася накладка: кілька наших журналістів опинилися відрізаними охороною в прес-центрі Дублінського замку, де проходили зустрічі міністрів закордонних справ. Тим часом треба було витримувати графік, щоб не спізнитися до вильоту літака. Джордж помітно нервував. Але раптом, отримавши якесь повідомлення по мобільному (ми тільки потім дізналися, що колег підбере інший автомобіль), він рішуче завів мотор і ринувся в потік. І при цьому вдавано суворим тоном кинув нам через плече: «Решті, вже вибачте, доведеться добиратися вплав...»
Почуття гумору вважається в Ірландії мірилом гідності. Достатньо побіжно пробігти очима по анонсах у розділі «Знайомства» в місцевій газеті, щоб переконатися: саме ця властивість особливо цінується самотніми представниками обох статей. Мартін, 37 років, шукає «симпатичну дівчину з хорошим почуттям гумору». Джеймс, 29 років, також шукає «феміну з хорошим почуттям гумору». На іншій сторінці: «Розлучена леді, 51 рік, хотіла б познайомитися з чесним, працьовитим, некурящим джентльменом, з хорошим почуттям гумору для тривалих взаємин». А ось 30-річна Патрісія серед своїх достоїнств згадує не лише те, що вона «блондинка з блакитними очима», а також і такі свої чесноти, як «доброта, чесність, щирість і почуття гумору».
Ще однією відмінною рисою ірландців, за загальним повір’ям і за їхньою власною думкою, треба назвати «дружелюбність і гостинність» (це цитата). Винятком виявився квапливий і перевантажений зобов’язаннями столичний житель, який навіть перейшов на інший бік вулиці, аби тільки не розтлумачувати заблукалому подорожньому, як дістатися до місця призначення. Мислячі голови віднесли цей епізод до наслідків настання в Ірландії «ери матеріалізму», маючи на увазі привалені їм за останні десять років достаток і заможність, — стало дуже ніколи, треба думати про кар’єру та самоствердження, а витрачати час на дивакуватих, за визначенням, іноземців вже шкода.
І все ж це виняток, а не правило: як і раніше, типовий ірландець не втратить нагоди розговорити чужинця, виявивши при цьому споконвічну привітність і простодушність.
Із серіалу «Отець Тед» багато хто дізнався, що коли ірландець вас питає «Чи не хочете чашечку чаю?», ви негайно потрапляєте в пастку: відмовитися нечемно, але погодитися — означає смиренну готовність стати предметом перехресного розпитування аж до хобі вашої внучатої племінниці та читацьких уподобань двоюрідної сестри тещі. Що вдієш, якщо серед особливостей їхнього національного характеру — гранична цікавість і товариськість.
Натрапив в Інтернеті на цікаві одкровення якогось Макдоналда Лені: «Пливеш на поромі з Лондона. П’яний дублінець із незмінною пінтою пива нав’язливо розповідає своє життя. Цікавиться твоїм. Може, теж замовити «Гіннеса»? На землю Дубліна ви сходите вже друзями: «Bye Patrick, see you tonight!» А ввечері під звуки скрипки, стукіт каблуків і шум голосів ти розумієш, що кожна мить прекрасна, і ця особливо. І скільки б не минуло часу, і де б ти не був, Дублін усередині тебе. Ледь зачепиш струнку, і ось уже звучить: «In Dub-in’s fair city, Where gir-s are so pretty...»»
Зачепити струни співочої душі вразливої і водночас стоїчної нації нескладно, треба тільки зрозуміти ноу-хау. Наприклад, найкоротшим шляхом до завоювання довіри та початкової симпатії сусіда по стійці в пабі може стати знайомство з ужитковим місцевим висловом «Circ-ing over Sha-on» - «Кружляти над Шенноном». Ця фраза увійшла в ужиток після епізоду з Борисом Єльциним, який по дорозі додому з Америки мав зробити транзитну зупинку в цьому аеропорту для зустрічі з прем'єр-міністром Ірландії. Його літак вчасно не приземлився, натомість почав «нарізати коло за колом» - поки президента намагалися привести в робочий стан. Не вдалося. І добродушні ірландці, які називають банкомат drink-ink - «стикувальний вузол на шляху до випивки», перетворили цей курйоз на невід'ємну частину свого алкогольно-масового фольклору.
Але перейдемо від безтурботної легковажності до їхнього загостреного чуття історизму, усвідомлення своєї належності до роду-племені, що зазнавало екстремальних випробувань упродовж століть. Щоправда, Горас Планкетт (судячи з його писань, мислитель вдумливий) виніс за цю властивість і склад розуму аж ніяк не піднесений вирок своїм співвітчизникам: «Наш звичай жити в минулому, схоже, позбавляє наше теперішнє будь-яких досягнень, а наше майбутнє - надії». А корінь зла, що зумовлює ірландську «неефективність» (його слова), - у самому характері нації.
Це й стало предметом пильного вивчення Шона О’Фаолейна, який у 1947 році випустив книжку під назвою «Ірландці: дослідження характеру». Один пасаж на 139 сторінці заслуговує, на мою думку, дослівного перекладу: «...найбільшим прокляттям Ірландії було не вторгнення англійців чи їхнє погане правління. Це було перебільшення ірландських чеснот - нашої впертості, консерватизму, неймовірної самовпевненості, нашої здатності протидіяти й зносити покарання, нашого сміху, витривалості, фаталізму, відданості минулому, усе, що, взяте в чималій кількості, перетворює чесноту на ваду».
Повертаючись до роздумів Гораса Планкетта про необхідність того, що я назвав би «ірландизацією» нащадків гелів, хочу навести виявлену мною переконливу апологію дбайливого збереження національної самобутності з посиланням на досвід сусідньої країни, колишньої метрополії - Великобританії. «Не можна заперечувати, що гордість за свою країну, яку цілком обґрунтовано відчувають англійці, гордість, що є похідною від освіти й знання власної історії, безпосередньо зумовлює промислову перевагу Англії; першовідкривачі торгівлі дуже часто були мотивовані не лише погонею за прибутком, а й патріотичними сентиментами». При цьому колоніальна політика Лондона, пише Планкетт, була спрямована на прищеплення ірландцям відчуття своєї одвічної ущербності й неповноцінності, для чого в них «знищували почуття здорової самоповаги, що походить з усвідомлення достойної родовідної своєї нації й традицій».
Письменник Гарольд Фредерик, який захопився розбором «загадкової душі» ірландського кельта, дозволив мені дійти висновку про те, що в складеному ним узагальненому портретному замальовці мешканців «острова святих і поетів» багато що проєціюється і на росіян, мешканців крайнього сходу європейського континенту. «Там, в Ірландії, утворилася дивовижна суміш примітивних давніх племен, відгороджених від решти світу чотирма морями, яким було надано можливість створити власну расову амальгаму. Одні принесли з собою як велику спадщину східний містицизм. Інші розгубили цю спадщину, але ірландці, будучи надані самі собі на своєму острові, її зберігали й плекали, спорудивши на цьому фундаменті свою духовність...»
Вгадується ще одна схожість менталітету ірландців і росіян: самокопання, породжене зокрема й іманентно притаманними їхньому характеру суперечностями. «Серед усіх народів вони найвеселіші й найсумніші, найнеспокійніші й найслухняніші, найталановитіші й найнепродуктивніші, найпрактичніші й наймрійливіші, найпобожніші й найзапекліші язичники. Ці неймовірні суперечності вічно воюють у їхній крові». А тепер скажіть на милість, кого вам нагадує намальований широкими мазками рукою проникливого Гарольда Фредерика цей психологічний портрет? Невипадково, і це я чув з уст багатьох ірландців, які долучилися до російської дійсності, є чимало точок дотику. А це дозволяє надійніше, ніж просте знання англійської як мови міжнародного спілкування, знаходити контакт. Тобто входити в психологічний резонанс, що допомагає економити мовленнєві ресурси під час пошуків порозуміння. У якомусь сенсі росіяни самі такі ж «руді», як і ірландці.
Володимир МИХЄЄВ,
журнал Європа.