Сучасні швейцарські шале стали притулком для багатих
Як зазначає Swissinfo.ch, у швейцарському шале Одрі Гепберн, найкрасивіша жінка XX століття, рятувалася від депресій та папараці. Роман Поланскі сидів у своєму райському куточку, шале «Milky Way» на гірському курорті Гштаад, під домашнім арештом. Йому одягли електронний браслет і конфіскували посвідчення особи, зате дозволяли вільно ходити по альпійській дачі і навіть дихати свіжим повітрям на балконі та в саду.
Французька королева Марія-Антуанетта через шале навіть втратила голову, спочатку в переносному, а потім у прямому сенсі. Її швейцарський хутір, хай навіть зовсім не в Альпах, а в паризькій літній резиденції Бурбонів, був для неї іграшковою улюбленою державою, її притулком, де вона ховалася від інтриг та нудьги Версаля.
До речі, нинішнє шале, яким ми його всі знаємо, є, скоріше, втіленим образом, якимсь ідеальним типом, результатом злиття багатьох регіональних культурно-історичних традицій Швейцарії та Європи. По-перше, словом «шале» називали альпійські хатини, в які пастухи йшли на літо, щоб пасти худобу. Кажуть, такі ж, один в один, стоять на схилах Гімалаїв та в долинах Кашміру.
По-друге, свій «генний матеріал» у виникнення нинішнього шале привнесло і традиційне житло селянина Бернського Нагір'я (Berner Oberland). Перші туристи-вчені, відвідуючи у 18-му столітті німецьку Швейцарію та ведучи дорожні нотатки, називали такі будинки то шале, а то й просто «швайцерхауз» – «швейцарський дім».
Все це, по-третє, наклалося на проповіді «громадянина Женеви» Жан-Жака Руссо з його закликами повернутися до природного стану та з мріями про чудове злиття людини і «натури». У культовому романі «Нова Елоїза» він не раз згадує про шале.
Герцог Фрідріх фон Вюртемберзький (1732-1797), який листувався з Руссо, жваво сприйняв його філософію, насамперед у тому, що стосувалося садово-паркової архітектури. Альтанки, оповиті трояндами, острівці на річці з перекинутими між ними китайськими містками, повні сталактитів гроти, тріумфальна арка стали стандартним «джентльменським набором» у рамках тодішньої архітектурної моди.
Невід'ємним елементом тут була і молочна ферма у швейцарському стилі – принаймні, так виглядало герцогське помістя Етюп. Створювати в регулярних парках з чітким геометричним візерунком швейцарські хутори стало тоді не просто модою, а чи не справою честі. Шале вже не було схоже ні на бернські селянські будинки, ні на альпійську хатину десь над Монтре, але вже й не важливо! Народився міф – і це було куди значніше.
Дочка герцога, Софію-Доротею-Августу-Луїзу принцесу Вюртемберг-Монбельярську, у православ'ї назвали Марією Федорівною. Вона стала другою дружиною Павла I. На народження її первістка Олександра її свекруха Катерина Друга піднесла молодим батькам презент – лісові угіддя, ріллі та два села, і все це добро назвали Павловським селом.
Марія Федорівна з німецькою педантичністю і, як вона сама казала, «розумною ощадливістю», перевіряючи кожен кошторис, кожен рахунок підрядників, взялася за справу – почала облаштовувати парк. Такий, щоб був схожий на рідний Етюп, але тільки з російським розмахом.
«Старе Шале» в Павловську – кругла кам'яна споруда на краю лугу – ідеально вписувався в стилістику парку. Ззовні він схожий на будиночок поселянина: солом'яний дах у формі конуса, збиті з дощок віконниці, фруктовий садок та овочеві грядки навколо. Всередині – різьблені позолочені меблі, дзеркала, кришталеві люстри, кабінет з бібліотекою зі ста книг, картини, шовкові драпірування з розписом та набірний паркет. До речі, судити про будиночок можна тільки по картинках та мемуарах: він згорів під час Другої світової війни.
Іноді, щоб побавитися, Марія Федорівна та діти (а серед них було два майбутніх імператори – Олександр та Микола) у костюмчиках селян самі пригощали придворних та гостей, які фланірували парком, чорним хлібом та свіжим молоком, наливаючи його з вази. З претензією на альпійський стиль павільйон був складений з валунів та бруківки, а перед входом висів дзвін. Корів виписували з Англії, Голландії та Курляндії, а доглядати за ними Марія Федорівна запросила фермерів зі Швейцарії. Хотілося, щоб все було натурально і не гірше, ніж у іншої Марії – Антуанетти.
А в цей же час у парку Антуанетти Малий Тріанон, подарованому їй Людовіком XVI, будується ферма – декоративний хутір з голубником, млином, селянськими спорудами. Для правдоподібності запрошуються статисти, корівниці з коровами, мисливці, пастухи, сировари. На березі дзюркотливого струмка (воду ведуть по трубах) сидять прачки, залишаються гнойові купи, тріщинами на стінах та шматками штукатурки, що відвалюється, створюється ефект природного старіння.
У Версалі чопорно і нудно, замучили кніксенами та реверансами, але, мабуть, найобразливіше, молода королева відчуває, що її не люблять, що вона чужа. І вона вигадує свій штучний світ, ховається в ньому і проситься пожити панночкою-селянкою. Саме за Тріанон, за його жахливий абсурд, їй доведеться відповідати перед народом, у який вона грала, і зійти на ешафот як державна злочинниця.
Тож наприкінці XVIII століття шале, популярне в Європі, не має нічого спільного зі швейцарським будиночком. Воно було символом простого життя, спогадом про ніколи не існуючу пастушу ідилію, що передає, скоріше, певне світовідчуття, аніж будучи точним поєднанням деталей відповідного стилю. Що це, як не перша віртуальна реальність?
Якщо ви ще ніколи не були в швейцарських Альпах, наприклад, у регіоні Бернського Нагір'я або в Граубюндені, то обов'язково побувайте там! Ви поринете в запах свіжоскошеної трави, монотонний передзвін дзвіночків на шиї щасливих корівок, у шум водоспадів та реальну ідилію розкиданих по тісних долинах та по схилах дерев'яних будиночків.
У Бернському Нагір'ї, наприклад, Байрон складав «Манфреда», Толкін знайшов пейзаж для країни ельфів із «Володаря перснів», Карамзін услід за Руссо тужив за первісним станом: «Для чого не народилися ми в ті часи, коли всі люди були пастухами й братами!». А зверху нависають кам'яні велетні, вершини Айгер, Менх та Юнгфрау, з вічним снігом на цьому швейцарському даху світу. У Граубюндені, у містечку Зільс-Марія, оспіваному нещодавно у фільмі з незрівнянною Жюльєтт Бінош, жив великий Ніцше. Ми в Альпах – і саме тут і потрібно шукати справжні шале.
Тільки тут можна натрапити на цілі села, що складаються з будинків-шале. Цим будинкам по двісті й триста років, бувають і старші, стіни в них темні, випалені сонцем. Не піраміди, звісно, але конструкція, перевірена і часом, і стихією. Гори та весь цей приголомшливий ландшафт, за який, до речі, заплачено щоденною важкою працею звичайних селян і фермерів, уся ця природа – вони не просто створюють антураж, вони формують архітектуру, створюючи суворий будиночок-шале для себе й у гармонії з собою.
Але зате дім виходить міцний, стійкий, і ти почуваєшся в ньому як за кам'яною стіною. Хоча стіни якраз робили з хвойних порід дерев, а кам'яними були тільки фундамент, підвал і цокольний поверх. Дуже схожі будинки, до речі, будували й на півночі Росії, наприклад у Кижах, і це зрозуміло – сувора природа диктує скрізь одні й ті самі рішення. В Альпах же дерево брали поблизу, неодмінно залишаючи ділянку лісу навколо будинку, адже він зупиняє лавини. Колоди сушили, іноді років по десять. Покрівлю робили двосхилою й під дуже великим нахилом, так що збоку в шале майже немає вікон, зате на фасаді вікна тісняться, як туристи на терасі гірського ресторану. Невід'ємний атрибут – кольорові віконниці та яскрава герань.
Дах виступає над стінами довгим козирком, утворюючи навіс, що захищає дрова, складені біля стін, а також балкон-галерею на різьблених колонах, велику й простору, що охоплює будинок з двох, а іноді й з трьох боків. У шале багато різьблення по дереву: лиштви вікон, карнизи та стінки балконів схожі на мереживо комірців, манжет і оборок на сукнях Марії-Антуанетти.
Будуючи собі такий дім, ґрунтовний і працьовитий житель Бернського нагір'я й не підозрював, що його сільський побут став реквізитом для палацових парків. Однак Карл Фрідріх Шінкель (1781 – 1841), архітектор, художник, лідер «романтичного історизму» в німецькому зодчестві, людина, що практично заново збудував Берлін, подорожуючи Альпами, активно робив замальовки селянських будівель. Повернувшись, він збудував шале на «Острові павичів» (Pfaueninsel) на південному заході Берліна.
У 1837 році опублікував у Німеччині та Англії книгу з ілюстраціями – і в швейцарців раптом відкрилися очі. Вони раптово усвідомили всю красу стилю шале. І почалося. Швейцарські лісопилки масово перетворюються на фабрики з виробництва збірних «шале». У Женеві та Лозанні, Курі та Інтерлакені вони виготовляють свого роду набори-конструктори, експортуючи їх по всьому світу.
Дім збирається в цеху, деталі нумеруються, потім будівля розбирається, упаковується в ящики й відчалює, зазвичай морем, до далеких берегів. Так «швайцерхауз» потрапляє наприкінці XIX століття на Всесвітні виставки в Париж, усім своїм виглядом рекламуючи швейцарський туризм і перетворюючись на один із символів Швейцарії.
Шале може бути чим завгодно: швейцарським банком, вокзалом або торговельним центром! Адже воно – це всього лише футляр, у який можна вкласти будь-який сенс і будь-яку історію. У другій половині XX століття у Швейцарії масово будують типові шале, всі на одне обличчя, – вони стають синонімом такої собі швейцарської «дачі». Але шале може ще служити в армії.
Поки був живий Радянський Союз і швейцарці щодня чекали вторгнення «червоних орд» через Боденське озеро, по всій країні будували так звані «фальшиві шале». Відчиняєш двері комори, а там – артилерійська зброя, поколупаєш темне дерево фасаду, а під ним триметрова бетонна стіна. Наскільки такі оборонні споруди ефективні? Ніхто не знає, адже їм так і не довелося жодного разу побувати «в ділі».
У будь-якому разі для тендітної та комплексуючої Одрі Гепберн її орендоване на десять років шале «Бетанія» на горі Бюргеншток – це і фортеця, і рідний дім. Та й уся Швейцарія для неї – притулок, вона й обрала цю країну тільки тому, що тут, казала вона, «ніколи не буде війни».