– Скажіть, сьогодні, напевно, більша частина розшукової роботи пов'язана з долями дітей війни?
- Так, час іде, і літні фронтовики звертаються до нас усе рідше. А от ті, кого війна в дитячі роки розкидала по різних містах і країнах, наполегливо продовжують шукати своїх близьких. Ось, наприклад, довга історія, на щастя, що закінчилася щасливо. У 1966 році до ЦК Товариства Червоного Хреста РФ звертався із запитом житель Чернівецької області: у німецькому таборі, куди їх вигнали всією сім'єю разом з матір'ю, їх усіх розлучили. Він втратив і матір, і двох сестер. Але, на жаль, тоді пошук закінчився невдало. Жінок взагалі дуже важко шукати, адже, виходячи заміж, більшість змінюють прізвище.
І ось, через багато років, у 2001 році, до Центру розшуку та інформації російського Червоного Хреста звертається жінка з Калінінградської області - розшукує брата, з яким її... розлучили в німецькому таборі! Збігаються деякі вихідні дані, час, місце. І приблизно в цей же час до Товариства Червоного Хреста України звертається ще одна жінка - з Білорусі. І з тим самим запитом! Ось так вони і знайшли один одного. А старша сестра на той час уже знайшла їхню маму (вона ще була жива). Головне - не втрачати надії!
Ось зараз у нас теж ведеться пошук. Війна розлучила двох братів. Одному з них було трохи більше п'яти років, а другий був однорічним малюком. І ось усе життя старший брат шукає молодшого. Усе, що він пам'ятає, - це як вони з мамою тікали від наступу німців. Голод, бомбардування, батько загинув у перші ж дні війни... Десь на Донбасі вони зупинилися на кілька днів у місцевих жителів, але мати захворіла й померла. І тоді старший брат приймає дивовижне для дитини рішення: поїхати потягом куди очі дивляться, щоб молодший залишився в родині, що їх прихистила, адже обох людей не зможуть прогодувати... З поїзда його зняли і визначили до дитбудинку в Кіровоградській області. Скільки горя він пережив - це окрема історія. Але все своє життя він не залишав надії розшукати брата. І ось зараз у нас намітилася дуже тонка ниточка - нібито є така людина в Павлограді.
А зовсім нещодавно сталася ще одна історія, коли рідним людям допомогли зустрітися... документи.
- Розкажіть, будь ласка, докладніше.
- Одна жінка, уродженка Сумщини, під час війни була вигнана на роботу до Німеччини. А брат її в цей час партизанив у лісах. Коли вона повернулася після війни, їхнє рідне село було спалене вщент. І - жодних відомостей про брата... Минуло багато років, і вона звернулася з приводу компенсаційних виплат остарбайтерам. І треба ж було такому статися - приблизно в той же час звернувся і її брат! Виявляється, він потрапив у полон, був відправлений до Німеччини, працював там, а після закінчення війни повернувся на батьківщину. Теж приїхав на згарище, погорював... У документах обоє вони зазначили, що втратили рідну людину під час війни. І ось обидва запити «зустрічаються» в архіві Міжнародної Служби розшуку німецького міста Бад-Арользен. Ми отримуємо звідти інформацію, перевіряємо і - справді! - це брат і сестра. Вона живе зараз у Полтаві, він - як і раніше на Сумщині. Він самотній, дуже хворий, і знайдена сестра - єдина близька йому людина. Ось так документна цепочка допомогла їм знайти один одного.
- А, до речі, про цей німецький архів - там містяться дані про всіх остарбайтерів?
- Так, у Бад-Арользені зібрано колосальний архів, і там зберігаються відомості про всіх остарбайтерів. І із запитами ми звертаємося саме туди. Річ у тім, що раніше наші остарбайтери, що поверталися, часто приховували факт роботи в Німеччині - час був такий, не прихильний до відвертості. Люди боялися репресій. Тому ми шукаємо дані саме в Німеччині, у цьому архіві.
До речі, ще за часів Радянського Союзу, у 1991 році, у Москві існувало товариство «Меморіал», яке займалося справами репресованих. Так от, вони просто послали туди списки всіх літніх людей приблизно тих років, які відповідали віку вигнаних. І отримали дуже багато цінної інформації. Ми досі отримуємо від них відомості про громадян уже нашої держави.
- А чи є у вас справи з розшуку, не пов'язані з воєнними роками?
- Так, ось зовсім нещодавно був такий, дуже сумний, випадок. До нас звернувся 33-річний чоловік, громадянин Грузії. У 1984 році одна грузинська родина усиновила дітей із Бучанського дитячого будинку, і він був одним із цих діток. І ось зараз він хоче знайти свою справжню матір. А історія її - непроста і дуже сумна.
Вона уродженка Макарівського району. Коли закінчувала школу, померла її мати, і від переживань у дівчини стався нервовий зрив. Але потім вона одужала, вступила до інституту, зустріла молодого чоловіка, покохала його... Коли його батьки дізналися про те, що вона хворіла на нервовий розлад, вони наполягли на їхньому розриві. А на той час вона вже була вагітна. Після пологів хвороба нагадала про себе. Її батько віддав малюка до Будинку маляти, хоча його сестра просила залишити хлопчика в їхній родині. І через кілька місяців він теж помер... Цього вже бідна жінка не витримала - її психічний розлад перейшов у серйозну стадію, і її було поміщено до психіатричної лікарні в Києві. Її синочок потрапив до Бучанського дитбудинку, а її після Чорнобиля з іншими хворими відправили кудись у Кіровоградську область. І там її сліди загубилися... І ось тепер її дорослий син, дізнавшись свою історію, хоче розшукати матір. Нам вдалося знайти тітку цієї жінки та її дочку - вони, як і раніше, живуть у Макарівському районі. Чи знайдеться вона, важко сказати - з психіатричними лікарнями дуже важко працювати. Чи впізнає вона сина, чи згадає все? Але він шукає матір - хвору чи здорову...
Подібних історій безліч, і кожна з них по-своєму трагічна. Невідомість про долю близьких - це вічно жива, незабутня біль у серцях матерів, батьків, сестер, братів, дітей. У приміщеннях на Пушкінській, 30, тісно від полиць і стелажів, на яких зберігаються справи розшукуваних людей. Жодна справа не здається до архіву доти, поки на всі 100% співробітники служби розшуку Товариства Червоного Хреста України не переконаються в тому, що всі можливості, всі ресурси випробувані й вичерпані. І кожному, хто звернувся по допомогу, вони не втомлюються повторювати: «Розшук триває - наберіться терпіння...»