Живе Валентина Михайлівна на Залізничній вулиці станції Успенської, що на межі Ростовської та Донецької областей. Поки Україна і Росія були братніми республіками єдиного і неподільного Радянського Союзу, такою ж єдиною була і Успенка. Тепер вона перетворилася на два суміжних іноземних селища, причому кордон пройшов, як то кажуть, по живому. Найбільше не пощастило родині Доброногових: їхнє подвір'я колишня адміністративна межа між Ростовською та Донецькою областями розрізала навпіл. Втім, і сусідів Доброногових по українському закутку Успенки щасливцями аж ніяк не назвеш. Україні відійшла крихітна частина селища, всього 14 дворів, основна ж частина Успенки залишилася в Росії. Організований спеціально для українських мешканців селища магазин - планово збитковий: яка може бути комерція, якщо коло покупців обмежене лише чотирнадцятьма дворами? Тому магазинчик працює абияк: скажімо, хліб сюди завозять лише раз на тиждень.
Ось і доводиться мешканцям української Успенки ходити по хліб до більш благополучних російських односельців. Тільки от внука, наприклад, Валентина Михайлівна по хліб послати не зможе. Щоб перейти з України в Росію, потрібен паспорт. До того ж дитину має супроводжувати дорослий. Якщо це не батько чи мати, а дідусь чи бабуся, то з них на кордоні, окрім свідоцтва про народження внука, найімовірніше, вимагатимуть ще й нотаріально завірений дозвіл на візит до іноземної держави від мами й тата дитини. Щоправда, іноді замість нотаріально завіреного документа, який коштує хоч і невеликі, але гроші, ліберальні щодо радянських співвітчизників російські та українські прикордонники ще приймають папери з печатками ЖЕКів, товариств власників житла або підприємств, де працюють батьки.
Доросла донька Валентини Михайлівни живе окремо від батьків, у російській частині Успенки, і ходити в гості до літніх батьків змушена через кордон з усіма наслідками, що звідси випливають, процедурами й незручностями.
Прикордонні підземелля
«Таких населених пунктів, як Успенка, на російсько-українському кордоні кілька, - каже начальник Ростовської митниці генерал-майор Юрій Міхеєв. - Наприклад, селище Черткове кордон взагалі ділить навпіл. З одного боку залізничного полотна Росія, з іншого - Україна. Парний бік вулиці - в одній державі, непарний - в іншій».
Ще гірше, коли кордон розрізає навпіл підприємства та колгоспи, які тепер живуть в дивовижному правовому режимі. Директори деяких господарств змушені, об'їжджаючи свої поля, постійно порушувати кордон. Ми з нашими українськими колегами на такого роду «порушників» дивимося спокійно. Адже в Радянському Союзі ніхто адміністративного кордону між Ростовською, Донецькою та Луганською областями не позначав, а тепер це 660 км сухопутного і 150 миль морського державного кордону. І цей кордон часом так химерно перетинає наші спільні комунікації, що забезпечити повноцінний митний і прикордонний контроль на всіх його ділянках неможливо. Є навіть відрізок залізничної колії, що йде здебільшого по Росії, який тягнеться вздовж кордону і лише в одному місці захоплює 10 км української території. По ідеї, ми з українцями цю десятикілометрову ділянку залізничної гілки повинні з обох боків обладнати пунктами пропуску. Однак це дорого і по великому рахунку безглуздо, оскільки поїзди там слідують без зупинки.
Ще більш заплутана ситуація з шахтами Донбасу, якими усіяні надра прикордонних районів Донецької, Луганської та Ростовської областей. Причому луганські шахти і терикони знаходяться на відстані прямої видимості від ростовських. А під землею десятки кілометрів гірничих виробок. Подекуди шахтарі, спускаючись у забій, по дві години на спеціальних електропоїздах добираються до свого робочого місця довжелезними підземними коридорами, які раз у раз завертають на територію сусідньої держави. У цьому немає нічого дивного, адже шахти створювалися ще за часів СРСР. Втім, на думку генерал-майора митної служби Юрія Міхеєва, влаштовувати кордон на глибині нереально. Пан Міхеєв сподівається, що в нас з Україною незабаром буде єдиний економічний простір, і російська митниця стане працювати на українському кордоні в тому ж режимі, що й на білоруському, де громадяни Білорусі та України позбавлені багатьох митних процедур.
Пляшкове горлечко
Якщо облетіти російсько-український кордон на вертольоті, то можна побачити, що він з кожним роком стає все капітальнішим. Процедура проїзду з Росії в Україну і назад дедалі більше стає схожою на подорож у далеке зарубіжжя. До віз справа ще не дійшла, проте з недавніх пір на кордоні громадянам обох держав доводиться заповнювати міграційні картки. Поступово вздовж кордону зростають і повноцінні пункти пропуску, які нічим не поступаються тим, що Росія має на кордоні з Фінляндією чи Китаєм. Тільки цього року на рубежах з Україною буде здано в експлуатацію три нових російських пункти пропуску: «Новошахтинський», «Гуковський» та «Куйбишево-2». Будівництва настільки масштабні, що необізнаним людям може здатися, ніби в степу будуються невеликі заводи. Кожен новий пункт обходиться федеральному бюджету приблизно в 6-9 млн. рублів.
Втім, як каже начальник Південного митного управління генерал-лейтенант Сергій Курдюмов, нові пропускні пункти мають максимально спростити для громадян та учасників зовнішньоекономічної діяльності обох держав перетин кордону. Це, на його думку, допоможе «подолати роздратування, яке відчувають люди, які чудово пам'ятають, як ще 11 років тому вони вільно проїжджали з Донецької чи Луганської області в Ростовську без жодних постів, по будь-якій з доріг, що сполучають Росію з Україною».
Дійсно, нові пункти пропуску обладнуються за останнім словом техніки і матимуть окремі смуги руху для автобусів, вантажівок та легкового транспорту. Однак навряд чи після того, як вони будуть здані в експлуатацію, на російсько-українському кордоні зникнуть затори, в яких іноді доводиться стояти по півтори години. Скажімо, у доприкордонний період доводилося з українського міста Комсомольське доїжджати до Ростова-на-Дону за 2 години 10 хвилин. Тепер у свята чи вихідні, коли прикордонний транспортний потік багаторазово зростає, лише на митному посту в районі Успенки доводиться втрачати дві години.
Уся справа в тому, що Росія та Україна облаштовують свої пункти пропуску з різною інтенсивністю. Наприклад, навпроти споруджуваного суперсучасного російського пункту пропуску «Куйбишеве-2» в українських митників і прикордонників стоять допотопні вагончики, які за визначенням не в змозі обслужити великий транспортний потік. У результаті виходить ефект пляшкового горлечка.
Начальник відділу розвитку інфраструктури Південного митного управління Олександр Шевцов стверджує: «З російського боку можна без затримки пропускати потужні транзитні потоки вантажів, а з українського утворюються черги. Причому «Куйбишеве-2» далеко не єдиний подібний приклад. Те саме можна спостерігати в Нехотіївці Бєлгородської області, де в російського пункту пропуску 22 смуги руху, а в українського досі лише дві».
Українці гальмують розвиток свого пункту пропуску навпроти «Куйбишеве-2», оскільки він знаходиться на трасі Ростов - Харків, яка ще фактично не існує. Траса стратегічна і могла б стати найкоротшим сухопутним шляхом, що з'єднує Західну Європу та Україну з півднем Росії. Однак дорога проектувалася ще в радянські часи, і тепер велика її частина має добудовуватися українською стороною. Коли завершиться це будівництво, ніхто зараз не береться навіть передбачати. Тому може статися так, що здаваному в грудні суперсучасному «Куйбишеве-2» довгий час нікого буде оформлювати.
Приватна митниця
Взагалі історія, як відомо, повторюється. І нові сторінки в літописі південноросійської митниці часом дивовижним чином нагадують події двох-трьохсотрічної давнини.
У XVIII столітті козаки ставали на об'їзних дорогах навколо Старочеркаська і брали мито з купців, які намагалися зекономити на митних платежах. Через 250 років нащадки тих самих козаків у районі Новошахтинська робили те саме. Коли 1 жовтня 1992 року ростовські митники вперше стали на кордоні Росії з Україною, більшість машин почала їздити через кордон в обхід одиноких державних митних постів. Місцеве населення зорієнтувалося миттєво. Двоє безробітних шахтарів встановили на одній з таких об'їзних доріг самовільний шлагбаум, вирядилися в камуфляж і взялися стягувати мито. З кого грошима, з кого пляшкою і закускою. Народ безмовно платив. Приватна митниця проіснувала майже добу і, можливо, працювала б і далі, якби не заздрісні земляки, які повідомили куди треба.
Небачені раніше на російсько-українському кордоні митники в жовтні 1992-го спочатку ніяк не могли переконати населення, що Україна та Росія віднині суверенні держави з усіма процедурами, що випливають звідси. Спочатку водії автомобілів проїжджали повз митників, навіть не пригальмовуючи. Лише коли на укріплення кордону кинули міліцію, митний контроль поступово почав налагоджуватися. Потім, щоправда, міліція дуже не хотіла йти з прикордонних рубежів. Розповідають, як один міліцейський майор умовляв високопоставленого митника з Москви залишити його підрозділ на митному посту, натомість обіцяючи облаштувати пост навісом і заасфальтувати навколо територію. Як тут не згадати існували на Дону в XVIII столітті відкупні митниці, що утримувалися приватними особами. Платив приватник державі щось на кшталт податку на поставлений дохід - і спокійно керував митницею. Втім, міліцію з кордону все ж прибрали.
Проїзд через російсько-український кордон - абсолютно безкоштовний. Однак часто водії, щоб перетнути невидиму межу, що розділяє Україну та Росію, з незнання платять то за якусь страховку, то за екологічний контроль або просто екологічний збір. У районі Успенки з українського боку, впритул до митного посту, стоїть маленький вагончик, де страховий агент київської страхової компанії продає росіянам поліс обов'язкового страхування «автоцивілки». Технологія продажу приблизно така: український митник киває в бік вагончика і просить дооформити там документ на тимчасове ввезення транспортного засобу. Водій підходить до вагончика, де його попереджають, що без поліса в Україну машину не впустять, а крім того українські даішники штрафуватимуть незастрахованого росіянина на кожному кроці, тож простіше заплатити 180 рублів - і ні в чому собі не відмовляти. За страховку, звісно ж, можна не платити. Розумніше одразу йти розбиратися з митником, який вказав на вагончик. Але він, усміхаючись, скаже, що це ви просто не так його зрозуміли, а насправді треба йти в інший вагончик - екологічної служби. Там людина ставить штампик і, не підводячи очей, каже: «30 рублів». Їх, природно, теж платити не треба, достатньо попросити касовий чек - і всі питання відпадають самі собою. Однак усі ці розбирання займають хвилин 10-20. Крім того, більшість людей не знають своїх прав, і страховку, за спостереженнями кореспондента газети «Время новостей», купують приблизно троє з чотирьох водіїв.
Не можна сказати, що з російського боку немає чогось подібного. У Ростовській області від Росії чергує Військово-страхова компанія. І навряд чи страховикам вдалося б продавати стільки страховок поза пунктом пропуску. Люди часто купують поліси, вважаючи, що це обов'язковий папір, без якого неможливо перетнути кордон.
Фермер - ворог контрабандиста
Дві з половиною тисячі кілометрів російського кордону з Грузією, Азербайджаном, Казахстаном та Україною, що перебувають у віданні Південного митного управління, сьогодні найбільш необлаштовані та неспокійні. Втім, з точки зору безпеки російсько-українська ділянка великого занепокоєння не викликає, незважаючи на те, що між постами митного та прикордонного контролю в середньому 100 км. не прикритого жодними інженерними спорудами кордону.
«Повноцінно облаштованого кордону, як з Фінляндією, у Росії з Україною ніколи не буде, - вважає генерал-майор Міхєєв. - Потреби в цьому немає. Російсько-український кордон порівняно з іншими ділянками кримінальним аж ніяк не назвеш. Щороку потік контрабандних вантажів на цій ділянці російського кордону знижується. Люди звикають їздити через пункти пропуску, цивілізовано оформлювати свої вантажі. За минулі десять років усі усвідомили, що Росія та Україна, хоч і близькі, але все ж різні держави».
Українські та російські контрабандисти промишляють здебільшого пально-мастильними матеріалами, вугіллям, автозапчастинами. Кілька років тому щоночі з Росії в бік України просто полями йшли каравани бензовозів із висунутими машинами спостереження, розвідкою. Тоді в Україні з паливом було особливо важко, і контрабандні ПММ збагатили багатьох мешканців прикордонної зони. Скажімо, в не найбагатшому населеному пункті Матвіїв Курган Ростовської області, який знаходиться за лічені кілометри від України, за кілька років виросло безліч двоповерхових будинків з італійської цегли, хоча жодних великих підприємств тут немає, і великими економічними успіхами Матвіїв Курган на Дону ніколи не славився.
«Ефективно боротися з контрабандистами на російсько-українському кордоні, де степовий ландшафт і понад тисяча доріг, можливо лише взаємодіючи з українськими колегами, - вважає заступник начальника із силового забезпечення Південного митного управління генерал-майор Віктор Коптенко. - З українськими митниками у нас дотримується негласна угода, згідно з якою ми по черзі патрулюємо ті чи інші ділянки кордону. Вони шумлять в одному районі, ми позначаємо присутність в іншому, потім міняємося місцями. Якщо десь з'являється наш СОБР, контрабандне життя в цьому районі надовго завмирає. Аналогічно ми
патрулюємо і 700 км. російсько-казахського кордону. Там нещодавно наш вертоліт переслідував легковик контрабандистів, після чого зверху на них висадився СОБР. Розмов серед місцевих мешканців було місяці на два, приблизно стільки ж вони утримувалися від будь-яких контрабандних вилазок, побоюючись вертолітного митного десанту».
Хоча митники й кажуть, що жодних інженерних споруд на російсько-українському кордоні немає, тим не менш, частина доріг, що йдуть в об'їзд пунктів пропуску, все-таки перекопана. Роблять це, як з'ясовується, місцеві фермери, яким контрабандні бензовози гублять посіви. Вони ж стали і головними оперативними помічниками митників, за що, щоправда, періодично отримують погрози від людей, які промишляють масштабною контрабандою, терміни за яку зараз дають умовні.