Дзвенячи тисячами айфонів та автомобільних клаксонів, Гонконг стрімко рухається від задушливого дня, наповненого юрбами людей у дорогих чорних костюмах, що пахне гарячою локшиною та дизельною «задишкою» двоповерхових автобусів, до коротких сутінків, що розливаються над океаном, наче солодкий мус з екзотичних фруктів. А від них – до чорної тропічної ночі, вітряної, загадкової та бажаної, як сама свобода.
По Гонконгу треба ходити. Протискуватися у вузькі провулки, заставлені плетеними кошиками, сміттєвими баками та горщиками з рослинами. Задирати голову вздовж уходячих у небо глухих стін будинків, з яких звисають тонни кондиціонерів та гірлянди водопровідних труб (задля економії місця в квартирах усі комунікації виведені на вулицю). Втрачати напрямок і знову знаходити його, а може й не знаходити – просто обирати новий, незнайомий.
З картою чи без, у Гонконзі вам належить загубитися, причому ця доля не лише гостей міста – так само блукають у ньому і місцеві мешканці.
Саме тому вони надають перевагу рухатися знайомими маршрутами, обираючи метро та наземний транспорт. Не губляться в місті хіба що коти та рідкісні персонажі на кшталт висушених просяклим рибою та водоростями вітром жовтошкірих дідусів. Вони дрімають на допотопних візках біля крамниць за різнокольоровими запорошеними шибками.
У Гонконзі знайдеться місце всім. Люди з усього світу втікають до Гонконгу під тисячею й одним приводом – від «медового місяця» до ділових переговорів, від купівлі дизайнерського одягу до придбання дорогої нерухомості.
Я ж вирішив не хитрувати й вирушив до Гонконгу за враженнями. Вирушив експромтом, без жодної попередньої підготовки. У географічному плані я ще уявляв, куди їду – кудись на берег Південно-Китайського моря. Але в усіх інших відношеннях не уявляв нічого. Саме цього мені й хотілося – вирушити кудись далеко-далеко і так, щоб зовсім нічого не знати. Tabula rasa, так би мовити, чистий аркуш. Опинившись у Гонконзі, я швидко зрозумів, що, мабуть, дав маху, хоча б побіжно не ознайомившись із якимось найзапліснявішим путівником.
Вражень було стільки, що я серйозно побоювався, що мене з ними не пустять у літак, коли настане час повертатися додому. Щоб цього не сталося, я вирішив записати найяскравіші враження у свій щоденник, щоб після повернення до Москви оформити їх у барвисту розповідь. І треба ж було такому трапитися, що в останній день перебування в Гонконзі вітер вирвав з моїх рук щоденник. Вирвав і поніс у протоку Вікторії. На мить я вийшов із себе, а коли повернувся, виявив, що відчуваю приємну легкість – щоденник більше не тяжів наді мною, і мені не лишалося нічого іншого, як розповідати про Гонконг по пам'яті. Якщо ви запитаєте мене, чому я розповів саме про те, про що розповів, я буду змушений відповісти: «Не знаю. Усі питання до моєї примхливої пам'яті».
Враження перше: вуличний рух
Надземні тротуари (footbridges) пронизують всю центральну частину острова Гонконг і половину материкового Коулуна. Сенс у них простий – позбавити місто від заторів, а людей від необхідності зайвий раз перетинатися з потоками транспорту на світлофорах та перехрестях. Автомобілі їдуть дорогами, а над ними, посміюючись, крокують люди.
На острові Гонконг пішохідні мости беруть у полон, щойно ви сходите з порома. Спрямувавшись услід за багатоликим натовпом, ви незабаром помічаєте, що перебуваєте вище рівня землі. Ви опиняєтеся в торговельному центрі біля білої, футуристичної вітрини, або над багатосмуговим автобаном, або над жвавою вулицею, якою пропливає море голів, скупчуючись острівцями біля лотків з вуличною їжею. Пішохідний міст можна покинути будь-якої миті, спустившись «у місто» звичайними сходами, які трапляються тут і там, і... негайно застрягти на світлофорі разом з натовпом таких самих «тих, що спустилися з неба». Сходити з моста має сенс лише в тому разі, якщо пункт вашого призначення за його допомогою недосяжний.
Прийнятий у місті лівосторонній рух та двоповерхові автобуси, що роз'їжджають вулицями на високій швидкості, – британська спадщина. Особистий автотранспорт є далеко не в кожного. По-перше, тут дуже дорогий бензин. По-друге, недешеве паркування. Ну, а по-третє, у Гонконзі настільки добре розвинена система громадського транспорту, що у власному автомобілі просто немає потреби. Гонконг – це вам не Китай. Територію особливого адміністративного району КНР можна перетнути автобусом за годину-півтори. Ну й навіщо тут потрібен автомобіль? На роботу гонконгець їде метро, до клубу бере таксі, ну а на відпочинок летить літаком.
Ні, звісно, за бажання обзавестися особистим авто не проблема. У Гонконзі їх купують або європейці, або заможні місцеві мешканці. Авто як на підбір: «Мазераті», «Порше» та «Мерседеси» останніх моделей. І якщо вже гонконгець обзавівся власним автомобілем, він намагатиметься повісити на нього «іменний» номер: «La Bomba», «J Lo», «Son of the Bitch» – кому що ближче.
Так, до речі, таксі. Їх тут безліч, фактично це автомобіль «номер один» на міських вулицях. По острову Гонконг і Коулуну їздять таксі червоного кольору, по Лантау – блакитного, а по Нових Територіях – зеленого. Чим пояснюється подібне кольорове ділення, я так і не зрозумів. Можливо, це пережиток часів, коли місто було поділене між злочинними угрупованнями на «різнокольорові» зони впливу.
Що цікаво, залежно від кольору таксі вартість проїзду відрізнятиметься. Найдорожче таксі – червоне, або «міське», від 20 гонконгських доларів (HKD) за кілометр. Поїздка на ньому із Централ (Central) до Чим Са Чуй (Tsim Sha Tsui) обійдеться у 80 HKD, що еквівалентно приблизно 320 російським рублям. «Провінційні» зелені та блакитні таксі коштують дешевше. Треба зауважити, що таксисти дотримуються правила кольорового ділення і на територію один до одного заїжджають вкрай рідко. Якщо раптом вдасться зловити в центрі Гонконгу блакитне таксі – вважайте, що це до удачі.
Враження друге: пік Вікторії
Подорож до піку Вікторії на peak tram (трамваї-фунікулері) дарує рідкісну можливість поглянути на місто під нахилом у 45 градусів. Саме стільки, а часом і більше, становить кут, на який нахиляється тендітна скрипуча коробочка з потертого дерева, скла та металевого обрамлення. У ній на вершину гори підіймалися ще англійці.
Найкращий час для поїздки на пік – ранній вечір. Ви сідаєте у фунікулер, коли яскраві фарби тропічного дня починають танути у голубуватих сутінках. Ви виходите з фунікулера на вершині гори, коли на світ навколо швидко і невідворотно опускається ніч... Серце прискорено б'ється, коли фунікулер зависає над містом, як рибка, зловлена на гачок і підносяна вудкою вгору, до поверхні води. Голова peak tram націлена вгору, повз хмарочоси та транспортні розв'язки – туди, де пухнасті хмари з прохолодною ніжністю обіймають вершину гори, а між дерев ховаються шикарні вілли перших багатіїв Гонконгу.
У проміжках між листям миготить місто – збиті докупи будинки та магазини, розчахнені сяючими вітринами на жваві вулиці, двоповерхові автобуси та вервечки таксі. Перехожі з буденним виглядом йдуть повз огорожу, не звертаючи уваги на фунікулер. Ймовірно, вони бачать його день у день і давно вже не помічають. На мить місто ховається за деревами – по вікну шелестять блискучі шкірясті листки якогось фікуса. Попереду – темрява, лише йде вгору, плавно згинаючись, самотня срібляста рейка. Фунікулер розгойдується і подзвонює. Пасажири міцно тримаються за поручні і крутять головами.
Сьогодні ввечері пік у хмарах. Я гуляю по пустельному оглядовому майданчику, гублячись у них, як їжачок у радянському мультфільмі губився у тумані.
Хмари теплі й водночас пронизливо-вологі. Туристи, які їхали разом зі мною на фунікулері, кудись зникли. Можливо, ховаються у закритому приміщенні й не хочуть виходити надвір, раз все одно нічого не видно. Гонконг прихований від моїх очей: не видно ні кораблів у протоці Вікторії, ні самої протоки, ні освітлених вікнами житлових масивів півострова Коулун. Навіть хмарочоси, ліс яких розкинувся біля підніжжя гори, ледь помітні у молочно-білій пелені. Місто, цей дивовижний живий організм, пульсує, живе та світиться там, внизу. Подекуди крізь осяяні міським підсвічуванням хмари блідо й нечітко пробивається якась особливо настирлива реклама. Nikon, наприклад, дуже хоче, щоб про нього знали навіть тут, за хмарами.
Вогні на піку Вікторії раптом втрачають чіткість: це велика хмара напливла на оглядовий майданчик, поглинувши його як білосніжна рибина. Я кидаю прощальний погляд на невидиме місто та прямую до ліфтів.
Враження третє: дим-сам
Дим-сам – збірна назва для легких китайських закусок, яку можна перекласти як «сердечний дотик». Дим-сам традиційно їдять на сніданок. Буває, що й на обід – але в будь-який час доби він збирає за круглим столом гучну компанію гонконгців. Їсти в повній тиші – принаймні дивно, а то й взагалі підозріло. Так чинять хіба що європейці – прибульці з іншої планети. Гонконгці не мислять застілля без дружньої бесіди. Дим-сам – чудова нагода зібратися й побалакати.
Дим-сам готують на пару в круглих плетених бамбукових корзинках. Корзинки приносять до столу у вигляді високої піраміди, а потім розставляють одну поряд з іншою, займаючи ними весь простір столу. Корзинки однакові, але ось вміст їх різний. І цей вміст – коштовність! У кожній корзинці маленька порція їжі – три або чотири пельмешки (дамплінги), кілька смажених млинців з м'ясною або овочевою начинкою, булочки з солодким яєчним жовтком, устриці в паніровці, креветки.
Окремо приносять два порцелянові чайнички – один із зеленим чаєм, інший з окропом, щоб перед їжею ополоснути ним миску й палички. Дим-сам їдять не з широких тарілок, а з мініатюрних мисочок. Коли чайник порожній, кришку його зсувають трохи вбік – знак офіціантові, що водички можна й додати.
З усього кулінарного розмаїття Гонконгу дим-сам – мабуть, найвишуканіше та найодухотвореніше частування, наче вам дарують не букет із п'ятнадцяти троянд, а одну-єдину квітку.
Дим-сам – це дар, а не спосіб набити живіт. Воістину, синтез їжі та філософії! Але якщо комусь хочеться отримати великий букет або просто добре попоїсти, у Гонконзі предостатньо інших закладів.
Дим-сам можна скуштувати в будь-якому куточку Гонконгу, при цьому «куточки» такі, як правило, схожі між собою. В інтер'єрі панує, що називається, «китайський стиль» – розкішно до несмаку! Вестибюль багато прикрашений дзеркалами та фальшивою позолотою, під стелею погойдуються китайські ліхтарики, стіни розписані драконами, і в них (у стінах) на радість публіці плавають в акваріумах величезні рибини та лангусти. Перед входом на високих стільцях сидять гарні дівчата. Вони стежать за наявністю вільних столиків і розподіляють гостей по залу.
Підлога в «їдальному» залі вкрита товстим строкатим килимом, по якому безшумно й стрімко пробігають офіціанти, навантажені пірамідами бамбукових корзин. На столах лежать довгі скатертини, а зі стель, наче казкові квіти, звисають неймовірних розмірів люстри. Саме приміщення немаленьке, і цьому є пояснення. «Наплювати на красу та хитромудре вирішення простору, – розсудили творці куточка дим-сам, – Люди ходять до нас смакувати та спілкуватися, тож буде у нас величезна зала та безліч столів!»
Офіціанти в дим-сам закладах рідко говорять англійською. Навіть у знаменитий на весь Гонконг ресторан на Мон Коку, вхідні двері якого прикрашає мішленівська зірка (що, втім, зовсім не означає, що в усьому іншому місті дим-сам готують гірше), краще приходити в компанії гонконгця. Вийде швидше та смачніше.
Враження четверте: пором «Star Ferry»
Двопалубний пором «Star Ferry», утробно гудучи дизельним двигуном, форсує жваву протоку Вікторії, прямуючи з острова Гонконг на Коулун. Плавання через протоку триває недовго – всього хвилин 10-12. А от задоволення від споглядання з води одразу обох «половинок» Гонконгу зовсім особливого роду. Воно змушує сідати на пором знову і знову, незважаючи на нижчу порівняно з метро швидкість пересування та сильний бічний вітер.
Найстаріша мережа гонконгських пасажирських поромів «Star Ferry» була запущена англійцями ще в 1888 році. Кумедні, трохи неповороткі, прикрашені зірками біло-зелені пароплавчики курсують через протоку Вікторії, з'єднуючи береги острова Гонконг і Коулуна. У кожного пароплавчика є власне ім'я: «Morning Star», «Solar Star», «Celestial Star» та інші зірки. Всього їх близько десяти.
«Star Ferry» обслуговують чотири термінали: два на острові та два на материку. Острівний Централ та материковий Чим Са Чуй вважаються головними «зірковими» терміналами. Основний обсяг перевезень Star Ferry припадає на них. Обидва є географічними центрами відповідних територій, тому тут завжди багатолюдно і на поромні послуги знаходиться маса охочих. Причал Чим Са Чуй розташований під старовинною Годинниковою вежею.
Від причалу починається променад «Алея Зірок», з якого натовпи туристів щовечора спостерігають світлове «шоу хмарочосів». Навколо тісняться готелі, а поряд фиркає та чадить вихлопними газами автобусний термінал: різнокольорові дабл-декери лихо підлітають до зупинок, позначених номерами маршрутів. З порома люди пересідають на автобус і несуться в кам'яні джунглі Коулуна. Варто пам'ятати, що на Чим Са Чуї всі дороги сходяться в одній точці – біля Годинникової вежі, тобто ведуть до порома.
«Star Ferry» – зручний спосіб потрапити на острів, якщо з якоїсь причини не хочеться (або немає можливості) їхати на метро.
Другий причал «Star Ferry» на Коулуні – Хун Хом (Hung Hom). Він знаходиться на схід від Чим Са Чуя і використовується в основному мешканцями однойменного району – набагато більш житлового і набагато менш туристичного. Правильно говорити – використовувався: у 2011 році причал був закритий на реконструкцію на невизначений термін, і тепер лише зграї чайок та рибалки в широких панамах прикрашають його кам'яний причал. Ще один острівний термінал «Star Ferry» Ван Чай (Wan Chai) розташований на схід від Централ (приблизно на одній лінії з пристанню Хун Хом). Плавання сюди з Чим Са Чуя займе вдвічі більше часу.
Пороми борознять протоку до пізнього вечора – годин до одинадцятої, а то й до пів на дванадцяту – і вважаються одним з найдешевших видів громадського транспорту в Гонконзі. Плавання з Чим Са Чуя в Централ на верхній палубі в будній день обійдеться дорослій людині в 2,5 HKD (10 російських рублів). Дешевше прокататися можна лише на двоповерховому трамваї, ще одному істинно гонконгському раритеті. Палуби у «Star Ferry» дві, верхня і нижня. З верхньої палуби відкриваються кращі види – за це й беруть додаткові півдолара.
Через протоку Вікторії плавають не лише туристи, а й схильні до романтики місцеві жителі. І хоча народу на палубах часом буває чимало, зі швидкісними метро та автобусами старенькому порому, звісно, не змагатися. Та він і не збирається. Як і двоповерховий трамвай, пором нікуди не поспішає, і, рухаючись по заведеному 120 років тому маршруту, служить єдиній лише меті – знову і знову нагадувати нам про те, що сьогодні не буває без вчора.
Закінчивши розповідь і перечитавши написане, я виявив, що пам'ятаю, виявляється, набагато більше.
Білосніжні пляжі Сай Куна. Поїздку в Ocean Park, в гості до гігантських панд. Кам'яні сходи до статуї Будди на острові Лантау. Зелені гори в тумані з висоти канатної дороги Ngong Ping… І тут я сказав собі: вистачить, щоденник із записами лежить на морському дні. І, мабуть, це на краще, адже можна ще раз повернутися в Гонконг, щоб спробувати все вищезгадане ще раз.