Сейчас вона стала ріднішою. І своїм розгульним характером південноамериканці нам ближчі, і такі ж сентиментальні, та й в економіці справи у нас приблизно однакові. Є ще один немаловажний аспект: Північна Америка в особі США, Канади, а тепер уже й Мексики не дуже жалує нашого брата. Для них наш турист становить потенційний головний біль: а раптом залишиться? На Далекому Сході - атипова пневмонія, «маски-шоу», на Близькому Сході - злі тітки в чорних хустках, що погрожують джихадом. А тут - мулатки, що танцюють самбу.
Є, звичайно, країни або окремі мегаполіси з підмоченою репутацією. Підмоченою кров'ю... Наприклад, Колумбія або Сан-Паулу в Бразилії, які за кількістю вбивств - абсолютні рекордсмени у світі. Але, по правді сказати, туристи потрапляють «під роздачу» рідко. Мафії це невигідно. Найспокійніші та найбезпечніші країни - Чилі, Уругвай та Аргентина, тобто південь Південної Америки. Море, дивовижна природа, екзотичні фрукти - коротше, всі 33 задоволення.
Після патетичної оди Південній Америці перейду до конкретики, а саме - нашій подорожі двома країнами - Уругваєм і Парагваєм. Був ще заїзд у Бразилію майже на добу, але здійснений нелегально, без пред'явлення паспортів на кордоні. Але про все по порядку.
Віза в Уругвай відкривається в консульстві в Москві протягом чотирьох-п'яти днів. Для цього треба здати закордонний паспорт, ксерокопію внутрішнього паспорта (перший розворот і сторінка з пропискою), дві фотографії. Запрошення з Уругваю формально не потрібне, але консульство перевіряє дані про того, хто запрошує до країни, які вказуються в анкеті. З візою Парагваю все трохи складніше. Найближче до нас посольство Парагваю - у Москві - було закрите у 2000 році «з економічних міркувань». Є певний «представник Парагваю з питань туризму», але він ніяк себе не проявляє й ознак активної громадської діяльності не подає.
Формально для оформлення візи треба надати дві кольорові фотографії, закордонний паспорт, авіаквитки, кредитну картку (або інше підтвердження платоспроможності) і дивний документ, який називається police record. Наскільки я розумію, йдеться про довідку з міліції, що ти не притягувався і не перебував на обліку, при цьому її треба легалізувати в МЗС. Коротше, повне марення. Я вчинив так: відсканував паспорти і з бронею квитків відіслав в Асунсьйон старому-німцю, який погодився показати нам Парагвай за божеською ціною, той переслав це все в консульство країни в Монтевідео (Уругвай), домовившись з консулом, що троє людей прийдуть до них вранці 17 червня. Так і сталося. У нас, правда, несміливо запитали про кредитки, але за наявністю відсутності таких питання зам'яли. Через день віза була готова. Коштує вона $45 з носа, тобто на $3 дорожче, ніж уругвайська.
Добиралися ми до Америки з пересадками: на Air France до Сан-Паулу, потім на «Плуні» (уругвайська авіакомпанія) до Монтевідео, звідти через Буенос-Айрес в Асунсьйон на «TAM»; поверталися ним же до Буенос-Айреса і «Аліталією» через Рим. Цей маршрут я не рекомендую, оскільки він невиправдано дорогий, але якщо користуватися бразильським «Варигом», то до Монтевідео можна долетіти за $1.300-1.350. При бронюванні кругового маршруту разом з Асунсьйоном виходило $1.480. Можна просто долетіти до Буенос-Айреса і потім скористатися поромом «Букебус» до Монтевідео або Колонії-дель-Сакраменто. Дві з половиною години плавання через Ла-Плату (до Колонії - 45 хв.). $110 в обидва кінці, тричі на день. Автомобільне сполучення з Аргентиною здійснюється по мосту через річку Уругвай у Фрай-Ментос і Пайсанду, але тоді до Монтевідео доведеться їхати весь день - Уругвай маленький тільки за американськими стандартами. З Бразилії через Ріверу можна в'їхати в Уругвай з півночі, тоді по дорозі в Монтевідео з'явиться можливість відвідати будинок Карлоса Гарделя (найвідоміший співак танго всіх часів родом з Уругваю) в Такуарембо. Залізницею ні в Уругвай, ні в Парагвай в'їхати вже не вдасться - вокзали в Монтевідео і Асунсьйоні закриті, поїзди не ходять. Тут скінчилася епоха паровозів, а до тепловозів справа не дійшла...
У будь-яку країну треба їхати без упереджень. До чужих думок прислухатися, але орієнтуватися на свої особисті враження. Відкинути стереотипи, інакше постійно будете намагатися порівнювати одну країну з іншою, що, загалом, марне заняття. Особисто я віддаю перевагу взагалі все осягати емпіричним шляхом; перед поїздкою, звичайно, читаю про країну, але мало. По-перше, сама «технічна» підготовка забирає багато часу й сил, а по-друге, завжди приємні сюрпризи. Порівнювати Уругвай та його столицю з чимось я припинив на другий день. Америка взагалі ні з чим не порівнянна. Тому що вона - сама еклектика.
Взагалі, за щільністю російського населення Аргентина, Уругвай і Парагвай займають перше місце в Південній Америці. Так повелося споконвіку. У Буенос-Айресі видається газета «Наша Страна», її ще Іван Солоневич (дуже цікавий емігрант-публіцист) почав видавати, більш антирадянської газети важко було знайти в усьому Новому Світі. Тепер газета є рупором російської діаспори всіх трьох країн. Ще радіо хочуть російськомовне зробити - Voce de Rusia, сайт придумали, але назва домену звучить загрозливо - VOR. Тобто розумій, як хочеш. Шкода, що домен рф у Латинській Америці ще не такий популярний.
Уругвай називають Південно-Американською Швейцарією, але це стосується не стільки природи та рівня життя (не такого вже й високого, особливо після нещодавньої економічної кризи), скільки загальної атмосфери тихого, ситого благополуччя, яку жодна криза зруйнувати не може. За екологічною чистотою Уругвай посідає шосте місце у світі (одразу після Швейцарії), хоча природою нагадує радше південь Росії чи Україну. Корови тільки огрядніші... За «етнічною чистотою» Уругвай, мабуть, перебуває на першому місці в Південній Америці. Індіанців-чарруа витіснили або знищили, а негрів з Африки майже не завозили, бо плантацій тут ніколи не було. Країну заселили галісійці з північного заходу Іспанії, завдяки чому в розмовній мові прослизають діалектні особливості. Та й бразильський вплив завжди був сильним.
В аеропорту Монтевідео нас зустрічав яскравий представник російської діаспори - утікач з російського теплохода в 1992 році і натуралізований в Уругваї колишній моряк Микола Голубей. Його ангажувало уругвайське Міністерство туризму як перекладача. Так, про всяк випадок. Він нас одразу приголомшив розповіддю про те, як ще пару років тому сюди літали чартери з Москви з шопниками, які закуповували тут дешеву шкіру і шуби. Зізнатися, ніколи й нічого про чартери з Москви до Монтевідео я не чув. Може, просто плутанина в термінології? Не чартер, а блок місць на регулярному рейсі? Все одно дивно. Одна справа - окупити авіаквиток до Туреччини чи Греції за $180, інша - квиток за $1.000...
Ще при заході на посадку стало ясно, що Монтевідео місто велике. Ще б пак - половина Уругваю в ньому живе. Поки їхали з аеропорту Карраско до готелю, ще раз переконалися в його значних розмірах. Що ж нагадує місто? Скажімо так: це трохи Лісабон, трохи Париж, трохи Неаполь, трохи Мадрид. Причому всі ці міста в Монтевідео чергуються через будинок.
Столиця Уругваю - місто епохи модерну. Навіть хмарочоси в припортовій частині (Ciudad Vieja) збудовані в 20-30-ті роки минулого століття. Це місто танго і перших «фордів», що зійшли з конвеєра. Не вважайте мене надто сентиментальним, але це місто в стилі nostalgie, у якому будинки ніби діляться одне з одним спогадами про давно минулий золотий вік. У ньому немає широких авенід із безкінечними, цілодобовими потоками машин. Немає бурхливого нічного життя, проте свій масляний карнавал тут також є, хоч і не такого масштабу, як у Бразилії. Мешканці лягають спати рано, о дев'ятій годині вулиці порожніють, магазини зачиняються.
З пам'яток перша за хронологією фортеця (Fortaleza Gral. Artigas) на горі Монтевідео, що дала назву місту, яке видніється через затоку приблизно за півтори милі від її стін. У фортеці знаходиться невеликий військовий музей. Від міських мурів лишилися ворота XVIII століття, що виводять на площу Незалежності з незмінною кінною статуєю генерала Артигаса в центрі. Цей бравий генерал став для Уругваю його Боліваром. З 1811-го по 1814 рік він очолював боротьбу за незалежність країни від Іспанії. Ще дуже гарний Palacio Salvo, мабуть, найкрасивіша споруда Монтевідео.
Біля порту знаходиться будівля вокзалу, який після своєї побудови вокзалом так і не став, але був пристосований для інших нагальних потреб суспільства, а саме - для масового прийому їжі. У Mercado del Puerto влаштовано щось на кшталт м'ясної феєрії: закусочні, які навперебій пропонують скуштувати м'ясо-гриль (чурраско). Ми були там двічі, так уже нам це місце сподобалося. Наїстися до відвалу тут можна доларів за 5, і хоч це вважається дорогим туристичним місцем (у звичайному барі обід обійдеться вдвічі дешевше), але за таку трапезу цих грошей не шкода. У Швейцарії за таку суму можна тільки кухоль пива випити. Надвечір біля Mercado розставляють свої лотки антиквари та мольберти художники.
Ще в Монтевідео є стадіон Estadio Centenario, на полі якого проводився перший чемпіонат світу з футболу в 1930-му. Уругвайці тоді обіграли аргентинців. Із класичних культурних установ у місті є кілька художніх музеїв (із відомих живописців присутній Франсіско Гойя), зокрема музей Торреса Гарсії - уругвайського абстракціоніста, чиї художні роботи прикрашають купюри місцевих песо ($1 дорівнює 26 песо). Деякі музейні експонати жваво бігають вулицями - такої кількості старих автомобілів 20-30-х років, причому на ходу, ми не бачили ніде. Район Карраско - теж своєрідний музей просто неба. У 20-ті роки минулого століття іммігранти з Німеччини набудували тут особняків, так що тепер і не розбереш, де знаходишся - у Південній Америці чи Баварії. Треба сказати, що німці знали, де селитися: просто тут починається смуга широких біло- або золотопіщаних пляжів, що тягнуться на схід до Мальдонадо та Пунта-дель-Есте. Це так званий Золотий берег, який зробив Уругвай одним із найкращих південноамериканських курортів. Улітку (у нас у цей час зима) сюди з'їжджається пів-Аргентини: Уругвай північніший, а отже тут тепліше, і від Буенос-Айреса рукою подати.
Звичайно, безглуздо їздити на морські курорти взимку, але загальне враження отримати можна, хоч народ і ходить у в'язаних шапках та зимових куртках. Коли оселилися в Пунта-дель-Есте, то якось у готелі по телевізору дивився конкурс уругвайських фотомоделей, який проходив на курорті минулого літа. Вразило. І фотомоделі, і Пунта-дель-Есте. Жваво так, людно - яблуку ніде впасти. Від Уругваю особисто я цього не очікував. Думав, тут тільки корови та пастухи...
Пунта-дель-Есте на сході замикає ряд уругвайських курортів (Атлантида, Піриаполіс та ін.), який можна проїхати машиною за пару годин. Далі лежить Кабо-Полонія, але це більше для любителів екотуризму: морські птахи, леви, кити. Наталія Орейро любить сюди приїжджати. Поніжитися, так би мовити, на лежбищі. Далі на північ, до бразильського кордону, - національні парки Санта-Тереза та Сан-Мігель (олені, копібари, фламінго, страуси ньянду), однойменні португальські фортеці, які довгий час стерегли ці нічийні землі.
Неподалік від Пунта-дель-Есте, на високому стрімчаку над морем, стоїть незвичайний будинок цікавого художника - Casapueblo. Ще здалеку помічаєш, що його архітектура якась дивна, фантастична, немісцева. Живе тут Карлос Паес Віларо. У 50-60-ті роки об'їздив майже всю Центральну і Західну Африку, закохався в неї, підніс африканську народну творчість, звівши її до рівня вершини світового мистецтва. Зізнатися, у такій ідеалізації африканської цивілізації є певний перебір; ми неминуче надто різні, і, попри присутність у наших містах маленьких купок растаманів, усе одно виглядають вони безглуздо (ну хочеш марихуани покурити - це зрозуміло, але навіщо з себе, з європеоїдною фізіономією, негра будувати?).
Творчість Віларо - симбіоз африканського і наївного креольського мистецтва, такий етнонаївізм. Найсмішніше те, що я вирішив, що художник уже помер, бо фільм показали про нього ніби в минулому часі. Поки ходив залами музею, помітив, що деякі картини написані 2002 року. То чого ж я його поховав? А якщо живий, то він десь тут, бо одна частина будинку - музей, інша - майстерня й особисті покої, а третя віддана під готель. Весь будинок збудований у стилі глинобитних палаців і мечетей Малі та Камеруну, щоправда, побілений по-андалузьки. Господар виявився вдома, у себе в майстерні, і нас до нього препровадили. Він люб'язно попозував, показав роботи, дав інтерв'ю. Цікаво ж - живий уругвайський класик, та ще й мандрівник, напевно найвідоміший в Уругваї. Потім запросив до себе в дім, заставлений, завалений, обвішаний предметами мистецтва - «трофеями», привезеними з Африки, Океанії, Азії. Дружина художника, Анетта, вийшла полюбопитствувати, чим це гості тут займаються. У дідуся губа не дурна: як і попередні дружини, Анетта - справжня красуня, витончена синьоока блондинка, років 30-35-ти. Коротше, дивовижний будинок і дивовижні його мешканці!
Добру половину цього, загалом, немаленького будинку займає стильний готель, який орендують аргентинці. Тут є і апартаменти, і стандартні готельні номери. У нелітній час можна зняти номер доларів за 50, але в грудні-січні ціни злітають удвічі, що цілком зрозуміло - розпал купального сезону. Ми були в гостях ще у двох місцях - клубі кінного поло Медельїн і естансії Ла-Пас. Звісно, тваринництво грошей Уругваю приносить більше, ніж туризм, але багато естансій усе-таки відкривають гостьові будинки для любителів побути на природі, вдихнути забуті запахи сільського господарства, помріяти, дивлячись, як гаучо женуть біле вгодоване стадо корів на світанку. При цьому багато естансій, що мають часом півторастолітню історію, зберігають вигляд старовинного маєтку, тож ностальгуючим шлях сюди.
Ностальгія ж змусила уругвайців перетворити на місто-музей Колонію-дель-Сакраменто, засновану португальцями 1680 року і яка неодноразово переходила з рук у руки. Тому тут стоять поруч португальські та іспанські будинки. Старовинні вулички, вимощені бруківкою, зберегли майже недоторканим свій вигляд із часів запеклого протистояння іспанців і португальців. Уругвайці Колонією дуже пишаються; це єдине колоніальне місто, визнане пам'яткою світового значення, хоча, по правді сказати, особливого враження воно не справляє. Можна піднятися на маяк і оглянути місцевість зверху, але краще цього не робити, бо вид на дахи відкривається потворний. Містечко невелике, обійти його можна за годину. Є маленькі музейчики - португальський та іспанський, кілька ресторанчиків, біля собору - кафе, у якому столики накривають у салонах старих автомобілів. Є сувенірні крамниці, але самі по собі уругвайські сувеніри якісь невиразні. Коротше, вирішили масові закупівлі сувенірів відкласти до Парагваю, де їх більше і де вони дешевші рази в півтора.
Наш маршрут по Уругваю був досить простим: Монтевідео, Пунта-дель-Есте, назад через Монтевідео до Колонії, далі до естансії Ла-Пас на межі департаментів Ріо-Негро і Пайсанду, звідти поїздка до Сан-Хав'єра і повернення до Монтевідео. Від Монтевідео до Колонії майже три години їзди, від Колонії до Хав'єра - ще три. Глибинні райони Уругваю не такі цікаві, як прибережні. Містечка маленькі, бідненькі, зачеплені крилом дефолту, що пронісся, та й до нього вони, схоже, не процвітали. Тож щоб не зіпсувати враження від Уругваю, раджу далеко від узбережжя не від'їжджати. Ми тримали свій шлях до річки Уругвай, щоб познайомитися з російськими поселенцями, які вже три покоління живуть на її берегах.
Вони прибули сюди рівно 90 років тому, теж узимку, на річковому пароплаві з Буенос-Айреса. Кілька десятків людей з усім своїм рухомим майном, маленькими дітьми (з яких понад 20 померло першої ж зими від холоду) з півдня Росії та Малоросії. По суті, вони - протестанти по-російськи, які заперечують священство, обряди, ікони, святих тощо. Назвали переселенці свою громаду Новим Ізраїлем. У 1913 році глава протестантів Василь Лубков вивіз частину громади в Уругвай, оскільки місцевий уряд сприяв новим іммігрантам, якщо вони готові були займатися сільським господарством на пустуючих землях. Їм виділили територію біля річки Сан-Хав'єр, і общинники заснували поселення, яке переросло у невелике містечко.
Зараз тут російською говорять небагато, але багато хто носить російські імена та прізвища, хоч і говорять тільки іспанською. На вулиці нам трапився колоритний персонаж: нащадок першопоселенців, затрапезного вигляду, майже без зубів, явно під мухою. З російських висловів згадав тільки «Эй, тетка, иди сюда!». Багато російських слів перероблені на іспанський лад. Будинок, де проводяться релігійні зібрання і де до нашого приїзду літні общинники з тих небагатьох, хто говорить російською, влаштували нам невелику експозицію старих фотографій, називається сабранья, а хмільна бражка - ла бражка, тобто вживання з артиклем. Усе це чути було забавно й досить зворушливо, як і бачити нові партії бабусь, що прибувають до сабраньї, щоб привітати першу телевізійну групу з історичної батьківщини, яка приїхала їх знімати.
Вони нам і пісні свої релігійні виконали. Стали півколом, розкрили замусолений зошитик і заспівали. Мелодія здалася мені дуже знайомою... Та це ж «Крейсер „Варяг”»! Потім повели нас до Будинку російської культури імені Максима Горького, але бабусі попередили нас, що завідувач цим закладом, Михайло Рослик, дуже ненадійна людина... Взагалі, у них тут давнє протистояння: під час війни частина російських санхав'єрців вирішили допомогти своїй першій Батьківщині, збирали гроші на зброю Перемоги. Потім захотіли трохи «позагравати» з Радянським Союзом; з цією метою і клуб назвали не на честь Пушкіна, а на честь автора «Матері». Кон'юнктурників у громаді незлюбили, але потім залишилася лише деяка взаємна неприязнь між кількома старими, які доживають у Сан-Хав'єрі свій цілком благополучний вік.
До речі, переселилися сюди старообрядці з Бразилії. Спочатку з Маньчжурії до Бразилії, потім, уже в 1960-ті роки, - до Уругваю. Тут їх називають «барбудос», тобто «бородаті». Заснували свою колонію - Офір, хоча новоізраїльтяни стверджують, що це вони Офір придумали, а бородаті скористалися назвою. Їхати до них із Сан-Хав'єра недовго, кілометрів сім-вісім, але дорога розбита, на мікроавтобусі в негоду можна не проїхати. Самі старообрядці їздять на джипах. Однак якщо думаєте, що живуть вони ого-го, помиляєтеся. Єдина вулиця їхнього поселення потопає в рідкій грязюці, обабіч - кістяки розбитої техніки. Коротше, колгосп «Червоний личак».
Поки їдемо до старости, жителі ховаються по домівках. Під'їжджаємо до будинку старости, Івана Лукіна. У кабіні трактора, що стоїть у гаю, ховається дівчинка років дванадцяти небесної краси, у російському сарафані. Хлопчик стоїть, спершись на березу, менш симпатичний. Каже, що на фотоапарат знімати можна, а на камеру не можна. Господар будинку взагалі каже, що не вчасно приїхали. Сьогодні субота, митися пора, а ось завтра, неділя, після служби можна й поговорити. А завтра ми їдемо вже. Наші санхав'єрські бабусі його умовили з нами поспілкуватися хоча б трохи. На терасі будинку посиділи з півгодини, поговорили про те, про се. Його дружина, Васса, пиріжки принесла, почастувала. Смачні пиріжки. Поки частувався пиріжком, господар будинку запитав, звідки про них дізналися. Я візьми й ляпни, що прочитав про них в Інтернеті. Ну справді, не міг же я знати, що вони в Уругваї, мабуть, найбільш інтернетизированій країні Нового Світу, Інтернет зовсім не поважають. Уже коли вийшли з двору, я почув, як господар іспанською пристрасно доводив одній із наших бабусь, що www, насправді, 666. Це мене зацікавило. Уже попрощавшись, я попросив розповісти докладніше про цю арифметику. Особливо мене цікавило, як це все було вирахувано.
- Розумні люди все прорахували. Так воно і є, - сказав Іван. - Жиди вони хитрі. Вони все придумали, - підхопила Васса. - Якщо ви в Інтернет потрапили, то все - вас теж порахували. Ніхто не уникне! - погрозив пальцем Іван. Надавши обличчю благоговійний вираз, я подякував йому за просвітництво в цьому питанні і, немов отримавши повістку в геєну вогненну, зігнувшись, поліз в автобус. - І автобус ваш теж позначений! - додав Іван, вказуючи на веб-адресу на наклейці уругвайського Мінтуризму, приліпленій до заднього скла. Усе, труба...
Але, як не дивно, до Монтевідео ми дісталися цілком благополучно. Перед вильотом з Уругваю Амі попередила нас, що Парагвай - не Уругвай. Це набагато гірше. Там сумки, камери, фотоапарати треба міцно тримати. Поскаржилася, що пробули в Уругваї так мало. Але що поробиш: коли дивишся на карту і читаєш старі репортажі та нариси про країну, то здається, що вона така маленька, що все в ній можна охопити однією рукою, одним духом. Не тут-то було. Ми й на танго не встигли навіть сходити. Уругвай з Аргентиною ніяк не можуть поділити лаври батьківщини танго. Насправді було б оптимально взяти ці лаври й поділити. Навпіл. Щоб нікому не було прикро!