Лікарня «Кфар Шауль» найбільше нагадує радянський будинок відпочинку середньої руки
15 травня 1988 року поліція доставила мене після спроби самогубства в єрусалимську психлікарню «Кфар Шауль». Я пішов вішатися в підвал, а сусіди, серед яких я мав міцну репутацію психопата, викликали поліцію. Поліцейські вибили двері й застали мене на стільчику з петлею на шиї.
Цьому передувало багато цікавих подій – звільнення без виплати зарплати за три місяці, розлучення, вигнання дружиною з квартири, невиплачена банківська позика, арешт рахунків, повна незатребуваність як письменника... Так я, колишній автор Хазанова, опинився пацієнтом психлікарні – без дому, роботи, сім'ї та друзів.
Лікарня «Кфар Шауль» найбільше нагадує радянський будинок відпочинку середньої руки. Розташована вона на території колишнього арабського села, де хлопці з єврейської підпільної організації ЛЕХІ в 1948-му вирізали все населення разом із дітьми, жінками та старими, що стало причиною панічної втечі арабів з країни. Корпуси – колишні арабські будинки – розташовані серед парку, де гуляють хворі та пробігає у справах персонал. Відрізнити пацієнтів від психіатрів можна не завжди. У закритому відділенні я не був – бог милував, а про відкрите розповім.
Хворим відкритого відділення надана максимальна свобода – на КПП ніхто нікого ніколи не питає, куди й до кого ви йдете. Тобто пацієнт може безперешкодно виходити в місто і, взагалі, куди йому заманеться. Лікарі тільки просять сказати, куди ти йдеш і коли збираєшся повернутися. На суботу та свята можна йти до родичів або знайомих.
Після сніданку хворі йдуть на роботу. Працюють на кухні, в столярці (до верстатів не допускають), у крамницях і місцевому кафе, магазинчику з продажу сувенірів, виготовлених хворими, у бібліотеці, пральні. За роботу пацієнти отримують символічну зарплату – шекель на годину (мінімальна погодинна зарплата в Ізраїлі – 18 шекелів). Хто здатен – працює поза лікарнею, у друкарні через дорогу.
Після обіду – вільний час: пацієнти дивляться телевізор, читають книжки, газети (хто в змозі), спілкуються, приймають гостей. У телевізорі тут, правда, тільки два канали, а по кабелях у нас – близько сотні, хто ж їх рахував.
Є категорія прихідних пацієнтів – тобто вони живуть вдома, а сюди приходять лікуватися. Є й хроніки, які живуть тут постійно.
Більшість пацієнтів отримує держпенсію з психоінвалідності – половину мінімальної зарплати. Сьогодні це $370. А ті, хто в змозі знімати квартиру й жити самостійно, отримують гроші ще й на це. Обзавестися таким гарантованим життєвим мінімумом нескладно, і це може зробити будь-хто бажаючий.
У російській пресі публікувалися статті про знущання над хворими та побиття їх персоналом, завдяки чому я страшенно боявся потрапити на стаціонар. Виявилося – все це плоди дозвільної журналістики. Нічого подібного у відкритому відділенні бути не може – лікар або медбрат, який ударив хворого, назавжди позбавляється права роботи в медзакладах.
Потрапивши до лікарні, перший час я тікав від лікаря – просто не вірив, що мені взагалі хтось зможе допомогти. Лікар ганялася за мною по території, розмовляла, умовляла, вправляла мізки. Найцікавіше, що доктор Полякова з Москви – психіатр милістю божою, дай їй бог здоров'я, – мене дійсно вилікувала: таблетками та психотерапією.
Нікому з персоналу й на думку не спадає, що їжу можна красти, тому в холодильнику завжди залишаються продукти, зокрема м'ясо, риба, яйця, фрукти, і кожен бере, що хоче. Кухонні робітники приходять з крихітними сумочками – щоб не подумали, що вони можуть щось винести.
Люди, які побували тут одного разу, можуть у будь-який час прийти в особливий відділ лікарні, де пробути кілька днів, а то й тижнів, поки їхній стан не покращиться. Годування та проживання – безкоштовно.
Через три місяці перебування в «Кфар Шаулі» мене направили в так званий реабілітаційний центр «Маон Ірушалаїм» – типу гуртожитку для людей, які потрапили у важку життєву ситуацію. Кімнати на трьох осіб, ортопедичні матраци, хол із телевізором, садок, різноманітні щоденні культурні заходи, жодного контролю – приходь коли хочеш. За кожним закріплені години прийому психолога та психіатра, холодильник з їжею – готуй сам на кухні, а обід варять чергові. Обов'язків жодних – просто якийсь дитячий садок для дорослих. Перебування тут і відіграло вирішальну роль у відновленні моїх соціальних, трудових та творчих здібностей.
Цікаво, що нікому з пацієнтів (крім автора цього опусу) не спало на думку сунути в кишеню банку тріскової печінки або шматок ковбаси – проблем з їжею в Ізраїлі немає з 1951 року, коли скасували картки.
У цьому закладі я прожив два з половиною роки, і тут було написано більшість текстів, які ви можете прочитати на моєму сайті та в моїх книгах. Живучи в «Маон Іерушалаїм», я вже ходив на роботу – доглядав за літніми, друкувався в газетах і робив авторські концерти. А потім директор закладу сказав: «Досить – ми тебе й так тримаємо тут більше, ніж належить», – і випустив мене у велике життя.
Одного разу за порушення правил кашруту на кухні – приніс пельмені з російського магазину – мене покарали: видалили на три дні з Маону, довелося жити в приятеля.
Мар'ян БЕЛЕНЬКИЙ,
Єрусалим, Ізраїль.
Спеціально для «Заграниці».