Золотий вік Аргентини
Незадовго до Першої світової війни Аргентина вважалася однією з найуспішніших і найбагатших країн світу. У знаменитій роботі економіста Ангуса Меддісона «Світова економіка: історична статистика» вказується, що на 1913 рік лише сім країн світу мали вищий дохід на душу населення. Достатньо сказати, що Аргентина за цим показником перебувала на одному рівні з Францією та Німеччиною і значно випереджала такі країни, як Італія та Іспанія. Сусідня Бразилія відставала від Аргентини в п'ять разів, а Японія, один зі світових лідерів кінця XX століття, – майже втричі.
Щоб зрозуміти, наскільки суттєвими були економічні успіхи Аргентини, достатньо сказати, що метро в Буенос-Айресі було запущено ще в 1913 році, а саме місто експерти порівнювали з Чикаго.
Причини тодішнього успіху Аргентини прості. По-перше, в її розпорядженні були практично необмежені простори вільної родючої землі (тільки в Пампі площа територій, придатних для розорювання, становила близько 500 тис. кв. км). По-друге, відносно високий рівень освіти населення відкрив можливості для застосування у сільському господарстві провідних на той час технологій. У результаті мігранти, які заселили латиноамериканську країну, швидко зробили її експортером зерна, вина та м'яса практично в усі регіони світу.
Перспективи Аргентини з середини XIX століття приваблювали в країну мільйони іммігрантів, яким стало тісно в індустріалізованій Європі, що стрімко розвивалася. Іспанці, італійці, ірландці, німці, французи, шотландці і навіть араби-християни – всі зробили посильний внесок у розвиток Аргентини. Приплив дешевої, але порівняно кваліфікованої робочої сили разом із високим попитом на неї дав додатковий поштовх економіці, яка в 1890–1910-х роках зростала приблизно на 6% на рік, що втричі перевищувало середньосвітовий рівень.
Десятиліття кризи
Зміни на гірше почалися в Аргентині під час глобальної кризи 1929 року. Крах американських бірж і подальша Велика депресія в США та Європі вдарили насамперед по виробниках сировини, зокрема сільськогосподарської. При цьому Аргентину спочатку зачепило не так сильно, як сусідні держави: вже до середини 1930-х років вона ненадовго змогла повернутися до стійкого економічного зростання.
Звиклі до певного рівня життя (а головне, до його стабільного зростання) аргентинці виявилися не готові до кількох років «затягування пасків». У підсумку владу в країні захопила військова хунта, яка захищала переважно інтереси великого капіталу, особливо британського. Зміна влади супроводжувалася масовими заворушеннями, загострила суперечності в суспільстві і зростанню економіки ніяк не сприяла.
У 1943 році в Аргентині стався новий військовий переворот. Він відіграв ключову роль в історії країни тому, що дав шлях у велику політику одній із найсуперечливіших постатей у Латинській Америці XX століття – Хуану Перону, офіцеру, який у новому уряді обійняв посаду міністра праці. Перон сприяв прийняттю нового законодавства в інтересах робітничого класу, і воно стало одним із найпрогресивніших на той час у світі. Після перемоги Перона на президентських виборах у 1946 році Аргентина пішла соціал-демократичним шляхом розвитку.
Незважаючи на те, що діяльність Перона сприяла подоланню розшарування та відновленню соціального миру в суспільстві, на довгій дистанції економіці було завдано чималої шкоди. У разі найменших труднощів його уряд раз у раз вмикав друкарський верстат, дедалі більше розганяючи інфляцію. Крім того, Перону не вдалося знайти заміну британському капіталу, який домінував у країні в першій половині XX століття. Проєкт розвитку імпортозамінної промисловості також провалився, а величезні інвестиції в нього з боку держави призвели до того, що традиційний аграрний сектор опинився наданий сам собі, і його розвиток призупинився.
Після Перона (його партію було повалено в результаті військового перевороту 1955 року) все стало ще гірше: не маючи особистої харизми та колосального політичного впливу генерала, влада була змушена застосовувати силу для вирішення суперечностей. Політичне протистояння загострилося до краю, у країні розгорнулася міська партизанська війна. Економіка практично перестала зростати, і виникла ситуація, яку назвали «соціалізм без плану, капіталізм без ринку», тобто в одній країні поєднувалися найгірші риси обох соціально-економічних систем.
Остаточний крах цієї політики стався у 1982 році, коли Аргентина зазнала чутливої поразки у війні за Фолклендські острови. З'ясувалося, що військова хунта не вміє робити навіть того, чого вчилася все життя, – воювати. Генерали були змушені здати владу і провести вибори, які виграв пероніст Рауль Альфонсін. Але перемога демократії в країні нічого не змінила в економічних практиках: верхівка залишалася надзвичайно корумпованою, тільки тепер не залякувала, а підкуповувала населення, не думаючи про завтрашній день.
Нова спроба різко розвернути курс відбулася на початку 1990-х. За нею стояли президент Карлос Менем та економіст Домінго Кавальо. Менем, який ішов до влади під ультрапопулістськими гаслами, після перемоги несподівано перетворився на найвірнішого адепта вільного ринку та «друга бізнесу». Ідеологом реформ, розпочатих урядом, став Кавальо, який бачив корінь зла в пероністському соціалізмі та вважав, що Аргентина може розвиватися лише за допомогою суворої фінансової політики та програми сприяння іноземному капіталу.
Кавальо ввів у країні так званий currency board – жорстку прив'язку песо до долара США, таким чином задушивши інфляцію (у 1989 році ціни в Аргентині зросли більш ніж на 2000%) і забезпечивши фінансову стабільність. У результаті економіка знову почала інтенсивно зростати, і у світі заговорили про «аргентинське економічне диво» – доходи населення безперервно збільшувалися майже 10 років.
Новою «Великою депресією» для Аргентини стала фінансова криза 1998 року в Азії, яка вкотре вдарила по цінах на сировину. Капітал втікав з нестабільної економіки, і банківська активність фактично завмерла. Трохи пізніше було зачеплено і всю національну економіку, яка переживала приблизно ті ж проблеми, що зараз стоять перед Грецією. Кавальо миттєво перетворився з героя на вигнанця. Йому одразу пригадали нарощування державного боргу, яке назвали головним рецептом «чуда», що закономірно призвело до краху. Масове безробіття викликало до життя «марші порожніх каструль» і повернення до силового протистояння між владою та громадянами. Зрештою уряд країни був змушений оголосити дефолт, на той час найбільший у світовій історії.
Відтоді аргентинська економіка розвивається ні кроку, ні ходу. У середині 2000-х років, правда, вдалося повернутися до зростання за рахунок чергового витка цін на сировину, але нова глобальна криза знову перервала цей рух. Уряд, якому зараз ніхто не бажає давати в борг, вдався до «неортодоксальних» практик, як-от націоналізація нафтової промисловості та фактичне вилучення приватних пенсійних заощаджень, але ліва політика президента Крістіни Кіршнер виявляється настільки ж спірною, як і права Карлоса Менема.
У підсумку на 2013 рік Аргентина за ВВП на душу населення у два з половиною рази програє Італії та Японії. Відставання від таких розвинених сировинних країн, як Австралія та Канада, збільшується з кожним десятиліттям. Навіть порівняно з сусідами (яких з тих пір теж добряче потріпало) Аргентина виглядає слабко. У 1913 році її ВВП становив $3,8 тис. (1990 року) на душу населення, тоді як Чилі – менше $3 тис., а Бразилії – і зовсім $800. Через сто років Аргентина і Бразилія знаходяться на одному рівні ($11,5 тис. та $11,3 тис.), а ось Чилі далеко попереду: дохід на душу населення в державі по інший бік Анд перевищує $15 тис.
Економіка Аргентини досі залишається значною мірою аграрною. Частка сільського господарства становить близько 10%, що в рази вище, ніж у більшості країн Європи. 60% припадає на сферу послуг і близько 30% – на промисловість. У минулому році економічне зростання в країні сповільнилося до 1,9%. Дефіцит бюджету становить близько $12 млрд, або майже 3% ВВП. Варто зазначити, що доходи бюджету в країні становлять лише 25% ВВП, тоді як у сусідній Бразилії – близько 35%.
Чому модернізація Аргентини у XX столітті виявилася провальною? Здається, помилки полягали не у виборі конкретних економічних рецептів. Так, соціал-демократична орієнтація Перона та пероністів через півстоліття здається невірним рішенням, але ж за таким курсом у той самий час йшла і більшість держав Західної Європи, де нічого подібного до аргентинських потрясінь не було. Те саме можна сказати і про реформи 1990-х років: неолібералізм суттєво допоміг США або азійським країнам, а в Аргентині зазнав краху.
Швидше за все, деградація Аргентини пов'язана не з економікою, а з політикою. Відсутність демократії та превалювання олігархічних інтересів, з одного боку, і бездумний популізм – з іншого, метання з крайності в крайність, управління економікою некомпетентними військовими – все це в сумі й дало сумний результат. У Європі держави могли дозволити собі соціалістичні практики, оскільки мали за спиною потужні традиції місцевого самоврядування. В Аргентині ж влада була надто централізована, достатніх стримувань і противаг їй не було. У підсумку зараз немає жодних підстав говорити, що Аргентина колись поверне собі економічну могутність початку XX століття і знову стане якщо не глобальним, то хоча б регіональним лідером.
Дмитро МІГУНОВ,
«Лента.Ru».