Втім, як зазначає «Время новостей», про таке можна говорити умовно: адже Бельгії за часів героїв роману й близько не було. Їй лише 170 років. Хто ж такі бельгійці, чия країна з 1 липня заступила на посаду голови Євросоюзу і до кінця року формуватиме його політику?
Судячи з даних статистики, вони працюють у середньому менше, ніж решта європейців, їх важко застати на службі, що чомусь не позначається на рівні життя. Вони багато палять і частіше за інших гинуть на дорогах, але живуть так само довго, як і середньостатистичний європеєць. Можливо, тому що в них лікарів на душу населення більше, ніж будь-де на Старому континенті. Бельгійців 10 мільйонів, і за щільністю населення Бельгія поступається в Європі лише сусіднім Нідерландам.
Оточуючі знають про неї небагато. Її доля – бути в тіні Європейського Союзу та НАТО, штаб-квартири яких знаходяться в Брюсселі. Понад тисячу іноземних журналістів, які населяють цю мекку, майже не пишуть про країну, що їх прихистила. Тільки якщо раптом станеться щось дуже «смажене» або «полуничка». Якось на відпочинку в Іспанії сусіди по інтернаціональному столу, дізнавшись, що я приїхав з Бельгії, змогли згадати лише бельгійський шоколад, пиво та педофілів. Бельгійці ображаються, хоч і не обтяжені комплексом національної гордості (але кому таке сподобається). Так, усі вони усвідомлюють себе громадянами Бельгії, але насамперед – фламандцями чи франкофонами, а в Брюсселі – дедалі частіше просто європейцями. А на першому місці – належність до родини, кола друзів і колег, малої батьківщини.
Якщо судити з місцевої преси, то країна роздирається конфліктом між фламандцями та франкофонами. Вони справді не схожі один на одного. Ніяк не з'ясують, хто в кого на утриманні. В Антверпені чи Левені можуть відвернутися, якщо ви намагаєтеся порозумітися французькою. Але тільки в страшному сні можна уявити, що вони стріляють один в одного. За сім років життя в Бельгії я переконався, що відомості про гостроту конфлікту дещо перебільшені політиками, які ділять свій пиріг. До держави бельгійці ставляться з іронією. Бурчать, заповнюючи податкові декларації (податки тут одні з найвищих у Європі). З державних інституцій найбільше цінують поліцію, яка не мозолить очі на вулиці, але допоможе, коли треба; систему соціального забезпечення, яка дозволяє достойно жити навіть запеклим невдахам, не кажучи вже про старих і хворих; систему освіти, далеко не найгіршу в Європі, але загальнодоступну. На останньому місці – політика. Особливо та, що вершиться на федеральному рівні. Нею мало хто цікавиться. Хіба що черговий скандал про корупцію.
Один раз на моїй пам'яті мільйон бельгійців згадали про державу і вийшли на демонстрацію з білими повітряними кульками. Горезвісні педофіли до смерті закатували п'ятьох дівчаток. «Де люди, яким ми платимо за управління державою? – питали демонстранти. – Чому вони не можуть захистити наших дітей? Нехай ідуть». І міністри пішли. Самі, не чекаючи виборів. Бельгійські міста звикли не залежати від королів, герцогів і кардиналів. На центральній площі – не палац, не собор, а ратуша з дзвіницею в оточенні будинків гільдій і цехів. Найвеличніша будівля в Бельгії – не королівський замок, не парламент і тим більше не резиденція уряду, а Палац юстиції. Бельгійцям вдалося засудити чинного генерального секретаря НАТО Віллі Класа за минулі фінансові гріхи на посаді в бельгійському уряді. Бельгія вважає, що винних у злочинах проти людяності можна і потрібно судити в будь-якій країні незалежно від їхнього громадянства та місця злочину. Брюссель до кінця опирався від'їзду до Чилі заарештованого в Англії Піночета. У Брюсселі до тривалих строків засуджено четверо громадян Руанди, винних в організації геноциду. Прецедент потягнув за собою позови проти ізраїльського прем'єра Аріеля Шарона та інших підозрюваних. Права людини не мають державних кордонів.
Якщо вірити опитуванням і статистиці, бельгійський характер складається з парадоксів. Бельгійці славляться найзапеклішими расистами в Європі, у другому за величиною місті країни – Антверпені – на торішніх виборах профашистський Фламандський блок отримав найбільше голосів і зайняв третину місць у міській раді. Але це одна з найбільш мусульманських країн Західної Європи: чверть населення Брюсселя молиться Аллаху. З нинішнього року в національне свято скасовано службу Te Deum за участю королівської родини в католицькому соборі: бельгійський монарх – король не лише католиків. Більш ніж половина опитаних бельгійців за те, щоб випровадити геть навіть законно осілих у країні іммігрантів, якщо ті не знайшли роботи. Тим не менше, у Бельгії одне з найліберальніших законодавств у галузі прийому біженців. Членами рад багатьох брюссельських громад обрані вихідці з бідних країн Африки та Азії, але тут не дуже люблять наших співвітчизників, які приїхали з грошима шукати кращого життя. Травневий демарш з відмовою видавати візи всім росіянам був незграбним жестом навіть за визнанням самих бельгійців. Але немає диму без вогню.
Національний характер з десятиліттями змінюється, і останнім часом у Бельгії все частіше звучить слово «толерантність». Не лише щодо іммігрантів, а й щодо права людини розпоряджатися своїм тілом, будувати особисте життя. У католицькій країні узаконені аборти, співжиття практично прирівняне до шлюбу, найімовірніше парламент ухвалить законопроєкт, який дозволяє одностатеві шлюби гомосексуалістів, на стадії розгляду законопроєкти про легалізацію легких наркотиків, проституції.
У будівництві Євросоюзу кожна країна шукає свій інтерес. Франція, якій наодинці не під силу амбіції великої держави, прагне реалізувати їх через міць Єдиної Європи, але не розчиняючись у європейському казані. Вона бачить себе інтелектуальним і духовним лідером Старого континенту. У Німеччині через історичні причини про великодержавність непристойно говорити вголос. Але німці бачать себе економічним центром Європи без державних кордонів. Англійці вступили до союзу, щоб не опинитися на політичному узбіччі та зберегти вплив на континент. Вони хотіли б зробити з ЄС щось на кшталт зони вільної торгівлі і не більше.
Бельгії важко претендувати на роль лідера, і вона не боїться поступитися частиною своєї державності союзному центру. Їй випала доля організувати останні приготування до запровадження готівкової валюти євро. На боці уряду, судячи з опитувань, – повна підтримка громадян, які виступають і за євро, і за спільну зовнішню політику, і за створення європейської армії, і за перетворення Єврокомісії на уряд ЄС, і навіть за загальні вибори «президента Європи». Бельгія, що потріпала нерви французам на торішньому саміті в Ніцці та проявила себе лідером малих країн ЄС, постарається продовжити свій «проєвропейський» прорив. Бельгійське головування обіцяє бути яскравішим за шведське – коректне, але мінімалістське. Доведеться мати справу з нащадками Уленшпігеля та Ламме Гудзака.