Мені дуже подобається фраза письменника Джека Керуака: «...неважливо, як ти подорожуєш, чи вдалою була твоя поїздка, чи її довелося скоротити. Ти завжди чогось навчаєшся. Навчаєшся зміни своїх думок». Східний світ, наївний і мудрий, у чомусь загадковий, а десь примітивний - суперечливий і завжди не такий, як ти очікуєш. Він руйнує будь-які штампи і змушує поглянути на себе збоку. Відкриваючи Схід, ти щось нове відкриваєш у собі й повертаєшся додому вже зовсім іншою людиною. Хіба цього мало для поїздки в Афганістан?
Таджицький кордон охороняють російські прикордонники. Перед проходженням митниці необхідно купити квиток на катер у конторі з гучною назвою «Нижньопяндзьке пароплавство». У «пароплавстві» цей катерок єдиний, плаває метрів 500 туди-сюди через каламутну стихію Пянджа і коштує $10 з пасажира.
Пішки до причалу спускатися заборонено. Разом із бригадою афганців, які радісно тягнуть на батьківщину кілька дизельних генераторів та якісь мішки, проїжджаємо повз кілька рядів колючого дроту в пошарпаному скрипучому ПАЗику. Цікавий військовий з добродушною слов'янською фізіономією сів на носі кораблика і сумно дивився, як ми влаштовуємось.
- Сережа, з нами попливеш? - капітан і бухгалтер катера «Душанбе», перерахувавши пасажирів, підморгує прикордоннику.
- Та що ти! Мене ж там заріжуть!
І вже зійшовши на берег, крикнув нам:
- Хлопці, бережіть себе! Повертайтеся...
Йолки-палки, ніколи ще так сильно не хотілося повернути назад...
Порт-Шерхан тільки тому й «порт», що в прибережну глину врита дерев'яшка, за яку кріпиться швартовий канат єдиного судна, що плаває до Афганістану. Прямо з борту з речами треба вистрибнути на ґрунт, що обсипається, прабатьківщини аріїв і по щиколотку в пилюці видертися на пагорб, де знаходяться ворота цієї дикої стародавньої країни. У найбільш запорошеному місці накидали трохи сіна, натягнули вицвілий тент і посадили вусатого митника. Такі ворота. Для порядку представник влади злегка, трошки, обмацує рюкзаки.
У розгубленості оглядаємося навколо: намет митниці, будка прикордонників і пісок, усюди пісок. Як їздити, якщо не видно машин? За кілометр тремтять хистким міражем якісь споруди, прямуємо туди, але нас окрикує англомовний афганець - попутник на таксі до Нижнього Пянджа.
- Ви куди? Там страшно. Багато кілометрів пустелі. Треба чекати тут.
- Чого чекати?
Хвилин через 20 міраж селища породив три світлі точки, які невдовзі виросли у роздовбані тойотовські мікроавтобуси. Проїзд Порт-Шерхан - Кундуз коштує $2, або 100 афгані.
У те, що відбувається за вікном, відмовляєшся вірити. Зовні яскраві, пожвавілі полотна орієнталістів Беллі та Кунстгалле: безкраї піски, глиняні периметри зайнятих і покинутих жител, каравани навантажених мулів і верблюдів, презирливо поглядаючі з-під хустки на бензиновий транспорт бедуїни-погоничі, замурзані діти на віслюках, а іноді жінки в чадрі чи старі із сивою бородищею та чалмою. Дивно, що цей зустрічний - просто араб на статному скакуні, а не сам Магомет верхи на кобилі-жінці на ім'я Бурак... Здається, що грань часів стерлася або занесена білими пісками азійських пустель.
Пам'ятник бурхливого XX століття - асфальтована дорога зі слідами гусениць 15-річної давнини. Радянські танки колись мали вказати шлях братньому афганському народу з ісламського середньовіччя у світле соціалістичне майбутнє. Тепер ці танки подекуди валяються понівечені, пристосовані під комори або просто так, а світле майбутнє ми й самі проміняли на кока-колу та гамбургери. Але в далекій країні
Афганістан люди живуть так само, як і тисячу років тому, лише потягують мінеральну воду - гуманітарну допомогу від Nestle - і водять каравани по старій радянській дорозі.
У центрі Кундуза не поспішаю віддавати водієві $10 - той хоче на 100 афгані кинути нас із рештою. Намагаюся жестами йому щось довести. Тут же навколо нас збирається натовп, усі усміхаються, усім цікаво. Серед них знайшовся й англомовний хлопець.
- Усе зрозуміло! Зараз розберемося. Давай гроші! - і тут же передає мої кровні жадібному водієві.
- Гей! Ти чого! Він два бакси решти недодав! - кричу я усміхненому хаму, поки шофер і машина вибираються з натовпу.
- Як це неважливо? Я містер з України! Для мене два долари - це дуже важливо!
Але поступово заспокоююся. Містер я чи ні?
Пробираємося по заповнених вуличках на південну околицю міста без певних цілей. Усюди щось продають, кишать мотоциклісти, велорикші, перехожі, розмальовані всілякими рюшечками кінні вози, віслюки та машини. Наближаються сутінки, і на Кундуз опускається хмара смогу, від чого те, що відбувається, здається ще ірреальнішим. Ближче до околиці людей менше, але за нами біжить юрба малечі, щось кричачи, сміючись і хапаючи за штани. Цикнеш на них - зупиняться на кілька секунд, потім знову біжать. Слава аллаху, знайшовся один мужик-душман, добра душа, гримнув на дрібних, надавав потиличників - здається, відстали.
Установлення намету у дворі якоїсь майстерні мало не стало гвоздем програми. Стараннями одного нав'язливого англомовного провідника зібрався просто неймовірний натовп: подивитися на «хоріджі» - іноземців. Виручив Насир, просто схопив за руки та поволок до себе додому. Невдоволений натовп прихильників ще хвилин 20 голосив під вікнами.
- Багато хто з них теж хотів би запросити вас у гості. Просто не здогадалися. Іноземці зазвичай зупиняються в готелі, - пояснив молодший брат Насира - Софіулла. Дивно, скільки людей тут знають англійську, причому досить пристойно! Ось вам і відстала країна...
Коли розстелявся дастархан, до кімнати, завішаної килимами та викладеної квітчастими подушками, зайшов глава родини - високий сивий Мухаммад. За їжею, з'ясувавши через Софіуллу, що ми мандрівники, Мухаммад поцікавився, скільки ж на батьківщині заробляє «білий містер».
- 210 доларів на місяць, - «білий містер» навіть трохи перебільшив.
Афганці здивовано перезираються. Тут ще один син Муххамада Салтан вимовляє якусь фразу, і вся сімейка заливається дружним сміхом.
- Він каже, - переклав, стримуючи регіт, Софіулла, - переїжджай жити в Афганістан, тут будеш заробляти набагато більше. В Україні, що, комп'ютерників не поважають?
Щось зовсім не сподобався мені афганський гумор...
Доївши суп, беремося за друге - маленькі шашлики, скоріше за все з баранини. Софіулла як наймолодший бігає за двері і виносить кожному штук по 20 шампурів і тарілку з безліччю спецій. За дверима жіночі голоси, пару раз хтось із жінок крадькома намагається зазирнути в кімнату - ще б пак, у домі живі «хориджи», без автоматів, не кричать, не розпоряджаються, просто гості... Але до достархану ніхто з них не сідає, виняток тільки для Свєтки - ми ж «подарунок Аллаха». Ставлення до гостей у будь-якій ісламській країні просто чудове.
Хоча не зовсім... Так і не зрозумів, хто нас здав, чи то сам хазяїн дому, чи то хтось із розчарованих «фанів» з вулиці, але стурбований Софіулла запропонував вийти у двір, сказавши, що там на нас чекає один чоловік.
- Government policeman... - уточнив він.
Уява тут же намалювала дощову ніч, воронок і людей у шкіряних плащах. Трохи зажурившись, ідемо здаватися на вулицю...
- Салам-салам... - ввічливий інквізитор, одягнений у цивільне (жилетку з кишенями поверх чогось схожого на піжаму), вітається і показує посвідчення. У жахливих місцевих каракулях нам не розібратися, віримо на слово. Поліцейський хвилюється, тремтячими руками гортає наші паспорти. Справді боїться? Чи йому важко виконувати службовий обов'язок замість природної мусульманської потреби в наданні гостинності? Переконавшись у наявності візи (отриманої в місті Бішкек за $30 і півдня), довго і проникливо вибачається. Це зрозуміло і без перекладу.
- Він пропонує провести вас до місії ООН і пригостити вечерею, щоб не ображалися. Якщо хочете... - додав Софіулла.
Ми не хотіли. Тому повернулися в дім. Поговоривши ще пару хвилин із поліцейським, до кімнати зайшов сяючий голова сімейства - страшенно задоволений, що «хориджи» віддали перевагу залишитися його гостями.
Все-таки візит чекіста мав не дуже хороші наслідки. Наступного дня сім'я Мухаммада не дала нам поїхати до Кабула стопом - привели агента з автостанції і разом із ним умовляли скористатися мікроавтобусом. Нічний гість закликав захистити українців від будь-якої небезпеки, а автостоп, на думку афганців (справедливості заради додам, що також на думку наших батьків і більшості знайомих), - якраз дуже небезпечне заняття.
Південніше Кундуза вже не настільки пустельно-екзотично. Тут менше верблюдів і більше вологи. Долина вздовж якоїсь річечки розкреслена артеріями рисових каналів. Світло-коричневу гаму пейзажу все частіше розбавляють вкраплення буйних південних оазисів, а іноді - зворушлива зелень таких рідних і дивних тут березових гаїв, їй-богу!
Від нахлинулої туги за домом відволікали перевірки на численних КПП - танкова гусениця впоперек дороги, а поруч квола будочка. Військові гроші у водіїв не випрошують, лише діловито зазирають в автобус, іноді виводять чоловіків на обшук, а потім виписують папірець-перепустку до наступного КПП. Всупереч усталеним уявленням, автомат Калашникова аж ніяк не частина національного костюма будь-якого афганця - озброєні, принаймні з виду, тільки поліцейські та армія. Зате узбіччя та придорожні канави усіяні досить габаритною зброєю, що вийшла з ладу. Через деякий час усі пасажири маленької, але місткої «тойоти» нам для фото шукають залізяку пристойнішу.
- Танк, містере! Акс! Акс? (Фото?)
Безумне відлуння вибухів ще дерється по стінах гірських велетнів в околицях перевалу Саланг. Іноді прокидаються привиди сорокарічної війни. Під'їжджаючи до тунелю, що сполучає північ і південь Афганістану - диву радянської інженерної думки, - мимоволі звертаєш увагу на дивне, розфарбоване червоним каміння на узбіччях. Іноді там стоять покажчики з написами LM або MF. Шосейна розмітка країні без правил дорожнього руху не особливо потрібна. Це попередження мінних полів. Кажуть, в афганській землі закопано близько 20 млн. мін, тобто по одній на кожного мешканця. Місцеві навряд чи відпустять вас гуляти незнайомою, хай і дуже мальовничою стежкою.
Розлучатися з пасажирами «тойоти» було дуже сумно. Вибиратися із уже такого звичного мікроавтобуса довелося в пустельному вечірньому Кабулі, у центрі найнепередбачуванішої столиці світу.
У ніч із 23-го на 24-е число місяця шабан 1424 року від Хіджри під зоряним куполом стародавнього Кабула снився втомленому мандрівникові дивний сон. Снилася далека незрозуміла країна Україна, де в цей час ішли дощі й вітер зривав з дерев пожовкле листя. У містах жили дивні люди. Жили начебто добре, в теплі й затишку, милися гарячою водою, а щасливі не були. Тому що кожен прагнув вирішувати все сам, не прислухаючись до порад старших і більш мудрих. Важко повірити, але мало хто запросив би там мандрівника до дому. Поліцейські не стали б допомагати заблукалим уночі «хориджи», навіть не запропонували б ліхтарик, а радше вимагали б у нещасних бакшиш... О, Аллах, ти великий! Допоможи Україні!
«Брррр... Присниться ж таке! Довгенько ми вже на Сході», - думав я, вибираючись із намету. Вибрався - і очманів...
Вчора о 11 вечора, блукаючи по вимерлому центру Кабула і зустрічаючи лише сміття, що приречено носиться по порожньому асфальту вулиць, ми раптом натрапили на молоденького поліцейського. Він швидко вник у ситуацію, провів у парк і допоміг перелізти через огорожу. Намет ставити нам допомагав уже інший полісмен - з вусами, ліхтариком і АК-47. Роздивляючись околиці, я не міг не порадіти, що для ночівлі ми обрали якесь підвищення з недобудованим кафе. Вранці навколишні вулиці перетворилися на багатолюдний базар, торговці давно вже примітили яскраво-синій намет на пагорбі і чекали розвитку подій. І коли ми почали вибиратися назовні, деякі навіть видерлися на огорожу, щоб нічого не пропустити. Трохи осторонь стояв наш нічний знайомий і пильно стежив за «фанами». Гастролі запорізьких мандрівників у Кабулі пройшли з аншлагами, популярний номер - збирання намету і пакування рюкзаків - зібрав до шестисот глядачів, але на біс зірки вийти чомусь відмовилися...
Центр міста лежить у долині, оточеній сіро-коричневими скелястими пагорбами. Основні споруди - дво-триповерхові будинки, що зрослися вздовж вузьких вуличок. На околиці ми бачили до болю знайомі п'ятиповерхівки-хрущовки - радянський подарунок. А найвища в Кабулі будівля - дев'ятиповерховий телецентр, поруч з яким і розмістився парк, що прихистив нас.
Відвідавши чимало східних ринків по дорозі, нам можна було б і не звертати на них уваги. Але базар столиці Афганістану - це щось вражаюче! Власне, півміста і є базар. У цілому кварталі продається тільки зелений чай, сортів 70, а одна з вулиць присвячена тютюну і насваю. Штовханина, розмальовані моторолери, носії тягнуть візок з горою чайників у два людські зрости. Вас зазивають, хапають за руки, просять спробувати, помацати, понюхати свій товар. Цілий квартал міняйл з мішками грошей. «Містер, тест! Пліз, тест!» - просять обов'язково перерахувати пачку афгані, обманювати, судячи з усього, не прийнято, та й не вийде - подивитися на процедуру обміну зібралося ще чоловік 15. Родзинки сорока видів, урюк, курага, смажені боби, мигдаль, арахіс, місцеві та пакистанські маленькі бананчики - і все це тоннами, очі розбігаються! Через 20 хвилин блукань по запорізьких ринках зазвичай у мене починає боліти голова, а тут ми зі Светкою вже півгодини торгуємося за розкішну тюбетейку. 160 - клацає кнопками продавець і віддає калькулятор мені. Ні-і-і, хитаю головою і набираю 70. У підсумку зійшлися на 100 афгані і розсталися дуже задоволені одне одним.
Спілкуватися, до речі, без англомовних помічників виявилося не так уже й важко. Таджицька мова, дарі і фарсі дуже схожі, щось на кшталт української, російської та білоруської мов. Аллах великий - той розмовний мінімум, що ми дізналися в Ірані два роки тому, виявився цілком придатним і в цих місцях.
Проїзд по місту коштує 2 афгані (приблизно 21 копійка нашими). Часто зовні автобуси оснащені поручнями на всю довжину. Якщо салон повний, можна їхати на даху або причепившись десь збоку. Усередині автобус розділений на дві частини - чоловічу та жіночу. До зовнішнього вигляду жінок вимоги не такі суворі, як у сусідньому Ірані. Ми бачили і зовсім запечатаних леді, і з непокритою головою. Тут усе залежить від чоловіка. Власне, і сам пророк Магомет не зобов'язував усіх жінок закутуватися в чадру, ну... окрім своїх дев'яти дружин, звичайно. Светка без проблем ходила у футболці та джинсах. А косинку довелося одягнути тільки тому, що Афганістан - мабуть, найзапиленіша країна у світі.
Піднімаючись глиняними кварталами верхнього Кабула, неможливо позбутися відчуття позачасовості, сюрреалістичності того, що відбувається. Повз двох запорізьких інженерів, що втекли від XXI століття, насуплені афганці тягнуть бурдюки з водою до помешкань, що туляться одне до одного. Тужливо горлаючи в такт вічній колотушці, ходить від дому до дому ганчірник у чалмі та з віслюком. Жінки, закривши частину обличчя хустками, виблискують на іноземців цікавими поглядами. Але варто дістати фотоапарат - тут же зникають, розчинившись у середньовічній напівтемряві дверних отворів. З однієї перської казки в іншу дівчинка зі східною грацією несе на голові піднос з коржами, а друга - вологу чарівного джерела Зам-Зам у високому глечику. Зверху видно весь Кабул, але ми вже запрошені на чай до Салтана в його убогий, як сама священна Кааба, будиночок.
- Шураві - дуже хороші люди, - каже Салтан, підсипаючи у блюдце сушену шовковицю. - Американці набагато гірші...
Шура мовою дарі означає «рада», шураві, отже, «порадники». Назвіть країну Україну, і будь-який афганець безпомилково визначить вас як шураві. Салтан, як ми зрозуміли, воював з «порадниками», але зла не тримає, пригощає нас чаєм і збирає в дорогу пакет із солодощами. Так прийнято.
Американських окупантів уперше ми побачили лише біля посольства США. Шатаючись по місту, забрели в дипломатичний район. Американці відгородилися від захопленого ними Афганістану та представництв решти світу потрійним периметром колючого дроту та горами темно-зелених мішків з піском. З хижих пащ бійниць дивляться на довірливий Кабул дула великокаліберних кулеметів. І над усією цією пишнотою майорить величезний зоряно-смугастий стяг. Розвівається у будь-яку погоду, бо висить на хитрій системі дротинок. Голлівуд... Під прапором у повному обмундируванні по стійці смирно стоять чоловік і жінка, дивлячись з-під касок кудись за горизонт зовсім запливлим від сорокаградусної спеки поглядом. Уособлюють світову перемогу демократії. Хвилин десять ми безуспішно намагалися привернути увагу такої собі Джесіки Лінч, щоб нам дозволили сфотографувати фортецю-посольство. Самовільно знімати не наважилися, побоюючись, що борці за права людини спочатку стрілятимуть, а потім розбиратимуться.
Другий і останній раз американців в Афгані ми бачили, вже коли вибиралися з Кабула на трасу. Ех, все-таки стильні вони! Як у кіно. Форму, мабуть, розробляють провідні модельєри, а величезні всюдиходи «хаммери» - просто замилування! Тільки от проїжджаючі кулеметники, втиснувшись у свої гармати, дуже нервово водять стволами по сторонах. Не найприємніше відчуття, знаєте, коли одразу з чотирьох джипів на тебе дивляться сталеві приціли переляканих господарів світу...
Вирішивши їхати назад до Кундуза все-таки автостопом, ми, вийшовши на шосе, зрозуміли, чому ця країна вважається такою страшною. У будь-якому місці траси в очікуванні наступної машини відчуваєш природність, прямо-таки буденність смерті - ось вона, під ногами, припорошена пилом, іржава, різнокаліберна. Узбіччя по всьому Афганістану вкриті рівним, сорокарічним шаром гільз. Дійсно страшно.
Але з автостопом тут добре - підвозять усі: водії розмальованих КамАЗів, джипи міжнародних організацій, приватні «тойоти». У крайньому разі можна сісти десятим пасажиром у набиту до відмови «волгу».
Увечері в містечку Пулі-Хумрі нас затримав поліцейський патруль.
- Здрастуй, товаришу! - у сивого афганського командира дуже кумедна російська і диплом київської школи КДБ.
- Двоє людей із СРСР! Добре! Навіщо намет ночувати? Є контора! Є кімната! Хороший кімната! Поїхали?
І нас відвезли в управління поліції Пулі-Хумрі. Кімната для гостей з колишнього СРСР, швидше за все, була залою засідань. Портрети товаришів Карзая і Моссуда, прапори, карта Афганістану і схема Пулі-Хумрі олівцем.
Уранці водієві місцевого таксі було вручено папірець, який дозволяє без проблем проходити будь-який КПП, і дано настанови доставити шураві в цілості й схоронності кундузькій владі. Прощалися з поліцейськими Пулі-Хумрі тепло й довго.
У пиловому степу під тентами з дощечками і крейдою в руках сидять діти. Під одним тентом хлопчики, під іншим - дівчатка. Це афганська школа. Учителі дозволяють фотографувати і розповідають про проблеми. Зошитів немає. Місце жахливе - вода аж через дві милі по шосе. Людей доводиться вмовляти, щоб віддавали своїх дітей учитися грамоти.
- Містере, наші діти повинні вчитися. Ми хочемо теж бути розвиненою країною, як... як ваша Україна...
Під час чаювання з начальником поліції округу Кундуз мене відвідала меркантильна ідея дістати від влади документ, який дозволяє безкоштовно переправитися до Таджикистану. На нараді на найвищому керівному рівні було вирішено направити нас із супроводом у місію ООН, де такий документ цілком можна оформити.
- Як, кажеш, твоє ім'я? - допитується недовірливий чиновник.
- Володимир... Як Володимир Путін.
- Як Путін? Ні, ти не як Путін... Путін - президент! Багата людина. А ти $20 на пором шкодуєш... І взагалі, які у вас цілі в Афганістані?
- Туризм.
- Туризм? Ого! Я теж люблю туризм. Два місяці тому був в Індії, якщо цікаво - розкажу. Така красива країна!
У Порт-Шерхан із Пулі-Хумрі їхали все на тій же «тойоті» з водієм Нуром та його молодшим братом. У мене в кишені був папір з ООН, а в Нура - перепустка в прикордонну зону. З Кундуза він віз нас за наказом поліції безкоштовно. Але не сумував, слухав свою деренчливу музику, весь час поривався купити для «хоріджі» яблук чи горіхів і ледь що, забувши про дорогу, повертав до нас своє усміхнене бородате обличчя з величезними дитячими очима і цікавився: «Добре?»
Йому 27 років, братові - 17. Рука в Нура в районі ліктя понівечена якоюсь нелюдською силою.
- Шураві? - питаю, вказуючи на лікоть.
- На. Талібан! Ох... Афтомат! Тра-та-та!
Як ми зрозуміли, вдома в них із братом немає, живуть у машині, нею ж на життя і заробляють. Сім'ї теж немає: батька, матір і ще двох братів убили таліби.
- Тра-та-та - погано. Пайса-майса (гроші-грошенята) - погано, - філософствує Нур і прикладає один до одного вказівні пальці рук - цей жест у багатьох країнах означає дружбу. - Добре! Дусті - добре!
Капітан кораблика нас упізнав, але трохи засмутився через хитрий папірець, який дозволяє не платити за переправу. У відомості Нижньопянджського пароплавства останнім вечірнім записом 21 жовтня 2003 року є: «П.І.Б. - Красноголовий. Організація - ООН. Кількість - дві людини».
Розбризкуючи спокійний п'янджський захід сонця кормовим гвинтом, катерок «Душанбе» підходив до таджицького берега, а ми дивилися на протилежний пустельний пейзаж із пиловим митним тентом - воротами дикого Афганістану. Там щойно попрощалися з таксистом Нуром та його братом. У порту, зголосившись допомогти з формальностями, у машину підсів якийсь англомовний чоловічок, і Нур попросив перекласти давно болюче питання: «Чи не вважаємо ми його, і взагалі афганців, поганими людьми?»
- Ну що ти! Звичайно ні! Ви дуже хороші! - От тобі й на! Ледь не розплакалися.
А Нур вискочив із машини, почав стрибати по пилу і кричати: «Добре! Добре! Добре!»
До побачення, Афганістан!
У Запоріжжі під Новий рік на головпоштамті тітонька, вже явно нервуючи, наклеює десяту марку на довгий конверт.
- Жах... Афганістан? Там же весь час воюють. Хто у вас там? Родичі?
У нас немає родичів в Афганістані. Бородатий усміхнений водій із понівеченим талібами ліктем і величезними, по-дитячому сяючими очима дуже хотів, щоб йому написали листа. У Нура немає адреси, довелося просити співробітника фотоательє в Кундузі залишити свою, а таксист час від часу заїжджатиме туди й чекатиме привіту з України. Якою завгодно мовою, це неважливо. Надсилаємо фотографії, їм наш друг точно зрадіє.
Володимир КРАСНОГОЛОВИЙ.
Фото автора.