Останню з таких масштабних хвиль породили лихі 90-ті, що було пов’язано з розпадом Радянського Союзу та подальшим колапсом економіки і соціальних інститутів. Потім настало відносне затишшя. І ось зараз стрімко з’являються передумови для формування нової великої хвилі еміграції з Росії та інтегрованих з нею країн.
Мотивація та імміграція
Не можна сказати, що хвиля міграції 90-х на даний момент минула, і еміграція з Росії чи Казахстану втратила якусь привабливість. Це не так. Розумні та активні, особливо серед молоді, все також шукають шляхи поїхати туди, де для них відкриваються кращі перспективи. Однак еміграція нинішня та еміграція 90-х років відрізняються одна від одної головним – мотивацією.
Якщо до середини нульових люди їхали за кордон від проблем і злиднів пострадянського простору, то в останнє десятиліття це змінилося на прагматичний пошук кращих умов для себе та своєї сім’ї.
Фактично росіяни, українці та жителі Казахстану в цьому плані стали в один ряд з жителями інших країн, оскільки трудова міграція в нашому глобальному світі давно вже стала усталеним явищем. Більше того, це навіть важко кваліфікувати як імміграцію, оскільки в багатьох випадках йдеться не про переїзд в іншу країну на постійне місце проживання, а скоріше про тривале закордонне відрядження.
Природно, багато з таких фахівців, що поїхали на роботу, опинившись у сприятливих для імміграції країнах, пов’язують у подальшому долю з цими країнами. Але це скоріше результат логіки розвитку подій, ніж спочатку спланованого рішення.
У зв’язку з цим варто пам’ятати про те, що індикатором того, чи це імміграція, чи лише тимчасове перебування на чужій території, є факт отримання другого громадянства. Поки ви не отримали громадянство країни перебування, ви для неї залишаєтеся чужим. Після отримання громадянства іншої країни можна говорити про імміграцію, що відбулася.
Причини зміни мотивації для імміграції
Безсумнівно, якщо говорити стосовно Канади, більшість з тих, хто опинився на її території, намагаються отримати статус постійного жителя, а потім громадянство – навіть з тієї простої причини, що це дає масу переваг при практичній відсутності будь-яких негативних наслідків, пов’язаних з цим кроком. Але на даний момент це скоріше дія з розряду «якщо є можливість, то чому б нею не скористатися?»
Пояснюється це досить просто. «Тучні нульові» були, мабуть, найуспішнішими та найпозитивнішими роками як для Росії, так і для решти країн колишнього СРСР за останнє століття. З цими роками з дуже великою натяжкою можуть зрівнятися лише радянські 50-ті, які були часом найяскравішого підйому в короткій історії першої соціалістичної держави.
Потрібно ясно віддавати собі звіт у тому, що з початку століття, що настало, Росія пожинала плоди партнерства та інтеграції із західним світом. Для Росії відкрилися європейські ринки та американське фінансування; вона активно включалася в систему світової торгівлі, при дотриманні її інтересів з боку західних країн; витрати на озброєння були невеликими; населення отримало можливість їздити світом і купувати нерухомість за кордоном в умовах порівняно ліберального режиму.
Найголовніше, ціни на енергоносії били всі рекорди, і Росія мала густий потік нафтодоларів – за що потрібно сказати спасибі в першу чергу США, політично-фінансові кола яких багато в чому штучно підтримували високі ціни.
Тобто потрібно розуміти, що благополуччя Росії всі минулі роки базувалося в першу чергу на кооперації та партнерських відносинах із Заходом, який перестав бачити в ній ворога. Зараз всьому цьому настає кінець, з усіма наслідками, що випливають. І ініціатором такого повороту подій стала Росія.
Поворотний момент
Про те, чому, починаючи з 2012 року, в Росії намітився різкий поворот на конфронтацію із Заходом і роздування істерії, історикам майбутнього ще належить розібратися. Взагалі-то перші дзвіночки пішли ще раніше, достатньо згадати Мюнхенську промову Путіна в 2007 році, але саме 2012 рік став поворотним.
Найпростіше пояснення, що лежить на поверхні, полягає в зрослих апетитах російської еліти, якій став тісним статус регіональної держави. Тобто ми маємо класичну ситуацію, описану ще Пушкіним – «не хочу бути стовповою дворянкою, хочу бути володаркою морською...»
Друга причина, яка також лежить на поверхні, це стрімке посилення автократії в країні та конфлікти, що почалися на цьому ґрунті, із Заходом, який домагався збереження та посилення демократичних інститутів.
Нарешті, як наслідок зростаючих амбіцій та апетитів еліт, а також зниження темпів розвитку економіки, намітилася тенденція до погіршення умов життя населення. Як громовідвід для народного невдоволення, яке було неминучим, вирішили за краще перевести стрілки на зовнішнього ворога.
До цього варто додати масу інших факторів, включаючи ті, про які широка публіка навряд чи колись дізнається – наприклад, зміна розстановки сил усередині правлячих кланів, укладання або неукладання нових домовленостей зі світовими елітами, тощо.
Як би там не було, в 2012-2013 роках дрібні пікірування із Заходом змінилися на розмову на підвищених тонах, а з початку 2014 року змінилися на протистояння, порівнянне тільки з Карибською кризою.
Поточна ситуація
Якщо відкинути емоції та особисті уподобання, то ситуація виглядає наступним чином. В результаті низки незграбних дій уряду Януковича в Україні пройшли народні виступи з вимогою відставки корумпованої верхівки. Після втечі Януковича з України Верховна Рада сформувала тимчасовий уряд і призначила вибори нового президента.
Скориставшись нестабільною ситуацією всередині України, Росія ввела в Крим війська і після проведення не визнаного світовою спільнотою референдуму, в порушення всіх норм і домовленостей анексувала територію півострова.
Потім, шляхом прямого втручання і підтримки сепаратистських сил, почала дестабілізацію Південно-Східних регіонів України, що призвело до повномасштабних військових дій за участю найманців з Росії, загибелі людей і гуманітарної катастрофи.
Паралельно з цим у Росії була розпочата безпрецедентна пропагандистська антизахідна, антиамериканська та антиукраїнська кампанія, з нагнітанням атмосфери істерії та тенденційною подачею фактів.
З таким трактуванням можна погоджуватися чи ні, можна наводити аргументи за і проти, залежно від особистої позиції, але описане вище це те, як інтерпретується те, що відбувається на Заході.
Відповідно, Захід буде надалі вибудовувати свої відносини з Росією виходячи з того, що:
- Росія це країна-агресор, яка зневажає міжнародне право та договори;
- Росія вже більше не партнер, а противник НАТО (ініціатором цього була Росія);
- Росії не можна вірити, оскільки за останній час і Путін, і російські дипломати траплялися на відвертій брехні, що означає, що з цією країною немає можливості вибудовувати нормальні договірні відносини.
Фактично Росія перетворилася на країну-ізгоя, з якою будуть поводитися відповідно до її становища. Причому сталося це виключно з ініціативи Росії, оскільки західним країнам конфлікт з Росією був абсолютно не потрібен, у світі й без того вистачає проблем, які потребують серйозної уваги та ресурсів. Більше того, Росія була надзвичайно важлива для західних країн саме як союзник.
Взагалі виглядає так, що, як і у випадку з Україною, кремлівські правителі вирішили скористатися складною ситуацією, в якій на даний момент перебувають західні країни, змушені мати справу з великою кількістю викликів. Не дивним у зв'язку з цим є жорстка реакція з їхнього боку, оскільки фактично має місце шантаж з боку Росії. Якщо це так, то створення проблем для Росії стає для західних країн справою принципу.
Продовження: ПІД НОВОЮ ХВИЛЕЮ ІММІГРАЦІЇ (ЧАСТИНА 2)
Єгор ТРОФІМОВ.
«Русский Торонто»