Однак у Західній Європі думати про «третій вік» прийнято завчасно. І для європейських урядів реформування, здавалося б, цілком ефективної пенсійної системи в останнє десятиліття стало постійним головним болем. Адже проблема забезпечення гідного життя літнім людям має яскраво виражений не лише соціальний, а й політичний підтекст. Не випадково саме об пенсійну проблему «спотикалися» і були змушені піти у відставку зовні цілком стабільні уряди. Наприклад, один з італійських Кабінетів міністрів, який також очолював Сільвіо Берлусконі, не витримав натиску півторамільйонної маніфестації в Римі під гаслами, які можна звести до однієї фрази: «Даєш справедливі пенсії!»
Але нескінченно збільшувати відрахування до пенсійних фондів, коли податки й так великі, неможливо. Як небезпечно для політиків скорочувати нинішні чималі пенсії! Ці обставини, а також невтішні демографічні показники змусили владу майже всіх країн Європейського Союзу серйозно зайнятися переглядом пенсійних систем, бо стало очевидно, що на кожного представника «третього віку» припадає дедалі менше працюючих, і, відповідно, на соціальні потреби необхідно витрачати дедалі більшу частину валового внутрішнього продукту (ВВП). Ситуація, коли один із сошкою, а семеро з ложкою, змушує шукати вихід із глухого кута, домагатися консенсусу не лише з профспілковими об'єднаннями, а й з опозиційними силами. Про серйозність проблеми говорить те, що навіть Швеції в модель пенсійного забезпечення, яка вважається зразковою, у 1999 році довелося внести значні корективи. Нині скандинавська країна готується до різкого збільшення кількості пенсіонерів, яке розпочнеться з 2005 року.
Європейська комісія вбачає вихід, зокрема, у продовженні трудової діяльності громадян «п'ятнадцяти», а в майбутньому і «двадцяти п'яти». Це передбачено рішеннями зустрічі Європейського Союзу на вищому рівні в Барселоні в грудні 2001 року. На саміті було поставлено мету - домагатися збільшення на п'ять років середнього віку, при якому жителі країн ЄС можуть виходити на пенсію. Брюссель вважає цей захід невідкладним, оскільки вже у 2004-2005 роках розпочнеться масовий вихід на заслужений відпочинок покоління «бебі-бумерів» - людей, які народилися в перші роки після Другої світової війни. Причому в ряді країн, насамперед у Франції та Нідерландах, де повноправним пенсіонером можна стати навіть у 57,5 року, цей процес уже триває. Однак у рамках спільної політики ЄС кожен уряд використовує суверенне право шукати власні рішення цього складного питання.
Страсті навколо пенсій
Реформа пенсійних систем висунулася на перший план насамперед у Німеччині, Австрії, Франції та Італії. При цьому не обходиться і без парадоксів.
У Німеччині, наприклад, дедалі гучніше говорять про збільшення пенсійного порогу до 2010 року не до 65-ти, а до 67-ми років, і на цьому наполягають зовсім не праві опозиціонери, а сам соціал-демократичний уряд Герхарда Шредера. При цьому опитування громадської думки показують небажання 86% німців працювати після досягнення 65-річного віку. Нагадаємо: у цій країні діє найстаріша державна пенсійна система, заснована майже 130 років тому Бісмарком.
В Австрії, яка вирізняється навіть серед країн ЄС тривалістю та міцністю свого «соціального партнерства», внаслідок чого страйків у цій країні не буває десятиліттями, урядовий проект пенсійної реформи привів у рух австрійські профспілки. Адже Кабінет міністрів Вольфганга Шюсселя має намір збільшити трудовий стаж для отримання повної пенсії з 40 до 45-ти років, а віковий поріг для чоловіків з нинішніх 59-ти до 65-ти років. Виниклим невдоволенням намагаються скористатися у своїх політичних цілях ультраправі.
В Італії, де «найдорожчі» в Європі пенсії - на них витрачається 16% ВВП, - під тиском підприємців нинішній уряд Сільвіо Берлусконі вирішив модернізувати свою ж реформу від 1995 року. Йдеться не про вік, а лише про скорочення на 5% фінансового навантаження на роботодавців при наймі нової робочої сили. Однак італійські профспілки вважають за необхідне переглянути чинну модель загалом. Що стосується пересічних жителів Апеннін, то, за даними одного з нещодавніх опитувань громадської думки, 64% з них переконані: виходити на пенсію слід не старше 60-ти років, щоб «мати можливість покористуватися ще не надто кволим життям».
Киплять пристрасті
Іспанська пенсійна модель вважається «надто щедрою, щоб проіснувати довго»: вона не враховує швидке старіння населення. Це розуміє уряд Хосе Марії Аснара і намагається вжити необхідних заходів. У сучасній Іспанії близько 16,3 млн. працівників, які утримують майже 8 млн. людей «третього віку». При цьому мінімальна пенсія становить 232 євро, а максимальна - 2.130 євро. Якщо працівник протягом 15-ти років відраховував гроші до пенсійного фонду, то він може розраховувати на пенсію у розмірі половини своєї брутто-зарплати, і на повне жаловання, якщо переказував гроші протягом 35-ти років. Вихід на пенсію в Іспанії передбачений у 65 років, однак реально він встановився на середньому рівні - 62,8 року. У січні 2002 року уряд почав реформувати колишній соціальний пакт, визначивши, зокрема, 61-річний вік як можливий для виходу на заслужений відпочинок за умови відрахувань до пенсійного фонду протягом 30-ти років і перебування без роботи протягом шести місяців. Ті компанії, які утримуватимуть працівників до 65-річного віку, зможуть користуватися щодо цих співробітників податковими пільгами у розмірі 8%.
На такому тлі лідер Італії, яка головує в цьому півріччі в ЄС, висловився за розробку Брюсселем єдиної пенсійної реформи для 14-ти країн (за винятком Великобританії) - свого роду «Маастрихтського договору в соціальній сфері». Іншими словами, Сільвіо Берлусконі вважає, що майбутня реформа має відіграти роль Маастрихтського договору, який передбачив перехід ЄС на спільну європейську валюту.
До серйозної зміни політики у сфері праці та соціального забезпечення наполегливо закликають уряди «Євроландії» та президент Європейського центрального банку Вім Дуйзенберг.
Шукати вихід спільно
Проєкт пенсійної реформи обговорювався на весняному саміті ЄС. Багатьма своїми положеннями він нагадує модель Швеції, де найвищий у Союзі показник трудової активності людей похилого віку. Шведська система ґрунтується на трьох китах: «базовій» пенсії (за старістю, не менше 740 євро на місяць), що забезпечує прожитковий мінімум усім, кому більше 65-ти років і хто живе в цій країні не менше 40 років; «інтегральній», що залежить від трудового стажу та доходів; а також на добровільному особистому страхуванні, з якого необхідно сплачувати податок.
Звичайно, Європейська комісія лише спонукає, але аж ніяк не змушує уряди вживати відповідних заходів, у тому числі ринкового характеру.
Важливі рішення, спрямовані на створення спільного пенсійного ринку, були ухвалені міністрами економіки та фінансів ЄС у травні цього року. Після тривалих дискусій вони схвалили директиву, яка дозволяє службам соціального забезпечення надавати свої послуги в усіх країнах ЄС як у єдиному цілому (представники Бельгії під час голосування утрималися). Мета цієї директиви - забезпечити високий рівень соціального захисту насамперед тим людям похилого віку, на яких поширюється дія пенсійних фондів.
Нині кошти до цих організацій відраховують близько 25% працюючих мешканців Союзу; фонди управляють активами, оцінюваними у 2,5 трильйона євро, що становить приблизно 30% ВВП «п'ятнадцяти».
На думку члена Європейської комісії Фріца Болкенстейна, який відповідає за питання внутрішнього ринку, нова директива дозволить мешканцям країн Союзу ефективніше використовувати пан'європейські пенсійні фонди. Після набрання через два роки цим рішенням чинності приватний пенсійний фонд тієї чи іншої держави ЄС зможе надавати свої послуги в будь-якій країні цього об'єднання безпосередньо, а не через місцевих посередників, зазначив він. До речі, з цією метою Брюссель дозволив відповідним органам нагляду «п'ятнадцяти» визнати функції один одного.
Очевидно, що спільне вирішення спільної проблеми значно полегшує наявність у 12-ти країн єдиної валюти - євро. Тим часом дискусія про соціальне забезпечення європейців, які виходять на заслужений відпочинок, переросла в обговорення питання про те, яка саме модель майбутнього суспільства створюється на широкому економічному та політичному просторі ЄС. Як бачимо, з пошуком шляху розвитку в новому столітті та тисячолітті стикається не лише наша країна.
Вітчизняні реалії неминуче згадуються і з іншого приводу.
Потрібні діти
За великою кількістю людей у білому арабському одязі зал прильоту брюссельського аеропорту можна сплутати з «повітряними воротами» столиці Марокко - Рабата. Це наочні риси того, як змінюється європейська ідентичність навіть у «столиці» ЄС, де, як стверджують демографи, корінні бельгійці вже в найближчому майбутньому можуть втратити титульний статус. Головна причина цього - низька народжуваність у розвинених країнах Європи та наплив іммігрантів.
У державах ЄС у 2002 році з'явилися на світ лише 3,99 млн. немовлят. Це найнижчий показник за весь період після Другої світової війни. Експерти пояснюють подібне «падіння» насамперед зростанням тривалості навчання молодих жінок та їхньою трудовою активністю. До того ж майже в усіх країнах Союзу скорочується кількість шлюбів.
У результаті середній вік мешканців Західної Європи у 2000 році становив уже 39 років, причому до 2030 року він досягне 49-ти років. А вже через 15 років в Ірландії, Люксембурзі, Нідерландах та Фінляндії люди 65-ти років і старше становитимуть понад третину населення.
Цей процес супроводжується зростанням середньої тривалості життя: за останні півстоліття в Західній Європі вона збільшилася на 10 років! За даними доповіді «Соціальний портрет Європи», яку щороку публікує Європейська комісія, через 15 років кількість мешканців ЄС, які подолали 80-річний рубіж, зросте на 50% і досягне 20 млн. осіб. Єдиним засобом, що дещо покращує демографічне становище у Великій Європі, є приплив іммігрантів, хоча він і супроводжується додатковими соціальними проблемами.
У 1999 році в країнах Союзу налічувалося 18 млн. іноземців, що становило вже 4,9% усього населення «п'ятнадцяти». Лише легальна імміграція щороку поповнює населення в середньому на 700 тис. осіб. Економісти вважають приплив іноземної робочої сили необхідною умовою подальшого розвитку Старого Світу. Щоправда, вони визнають, що й самі іммігранти неминуче старіють і поповнюють лави місцевих пенсіонерів. З усіма витікаючими наслідками.