Чайні історії
Чай відомий східним народам вже більше тисячі, а то й двох тисяч років тому. Переказ свідчить, що чайне дерево виросло з вій буддійського відлюдника Дарми, який переїхав до Китаю і занурився у приписане Буддою самоспоглядання. Щоб під час молитв і роздумів не вдаватися до сну, Дарма обрізав собі вії. А Бог, у нагороду за його благочестя, виростив з вій чайне дерево, листя якого мали цілющу силу.
Згадки про чай зустрічаються починаючи з епохи Весни та Осені (VIII-V століття до н. е.), але твори, присвячені чаю та мистецтву його вживання, з'являються набагато пізніше: «Ода чаю» належить до IV ст. н. е., а знаменитий «Канон чаю» був написаний вже при Танах (VII-IX століття н. е.). Автор останнього трактату, Лу Юй, обговорює безліч пов'язаних із вживанням чаю питань. Його головні принципи: «Прозорий і неміцний — добре, в міру — прекрасно; після їжі пити менше, перед сном — не пити зовсім; заваривши, випити, випивши, заварити».
У середині XVIII століття в Китаї воїнам, які відзначилися в бою, підносили почесну чашку чаю. А визначним полководцям її підносив сам імператор. Фабрики порцеляни випускали чайні сервізи, в орнамент яких часто входили хвалебні вірші на честь чаю. Такі вірші для сервізів писали навіть імператори.
Тибетці розглядають чай нарівні з топленим маслом і цзамбою (борошном з ячменю) як три головні харчові продукти. Вони давно зрозуміли, що чай не лише допомагає травленню, але й значно знижує небезпеку впливу на шкіру інтенсивного ультрафіолетового випромінювання, характерного для високогірних плато Тибету. Тибетці люблять казати, що без молока можна прожити три дні, а без чаю не протягнеш і одного.
В Японії чайна церемонія стала важливим елементом буддизму. У Країні вранішнього сонця чай пили виключно жовтий та зелений, без цукру — лише іноді заїдаючи його цукерками. Під час підготовки до церемонії важливо максимально позбутися сторонніх запахів. Руки — вимити, зуби — почистити, рот — прополоскати. Чайною церемонією краще не займатися одразу після їжі. І не поєднувати її з їжею, хоча це важко пояснити людям, звиклим пити чай із закусками. Легка харчова віддушка можлива (наприклад, горіхи), хоча в класичній традиції і не присутня. Важливо також, щоб учасниці церемонії стерли помаду з губ, якщо така є.
У IX столітті про існування чаю дізналася і сусідня з Китаєм Корея. Кочові народи Азії познайомилися з цим напоєм у VII-IX століттях. Каравани верблюдів, навантажені чаєм, проникали і в Монголію. Щоправда, там він, перетворившись на надзвичайно популярний напій, став мало схожим на справжній. Кочівники віддавали перевагу розсипному чаю цегляному: він виявився зручнішим для зберігання та транспортування. Півторакілограмові «цеглини» чаю свого часу навіть слугували неофіційною валютою. Пізніше з’явилося і дрібніше фасування — плитковий чай.
Цегляний чай міг бути як зеленим, так і чорним. Скотарі кип'ятили його, додаючи коров'яче, овече або верблюже молоко. Часто в чай клали топлене масло, курдючний жир, сіль, пересмажене борошно або кістковий мозок баранів. Зазвичай до такого напою подавали сушений сир або прісні коржі. Цегляний зелений чай став національним напоєм у монголів, калмиків, тувинців та хакасів. Він широко поширився також серед російського населення Забайкалля та Примор'я. Після 1880 року серед сибіряків набув популярності плитковий чай, вироблений на російських фабриках у Китаї.
Чашка чаю для Росії
З архівних документів відомо, що в 1639 році посол царя Михайла Федоровича, Старков, привіз від монгольського правителя Алтин-хана «200 папірців чаю за 100 соболів». Цікаво, що російське слово «чай» походить від монгольського «цай» або північнокитайського «ча». У Європі його називають словами «ті» або «те», характерними для півдня Китаю, оскільки перші партії чаю були привезені саме звідти.
До Росії каравани з чаєм з Китаю прийшли в 1658 і 1666 роках, а в середині XVII століття чай туди постачали вже регулярно. На Русі тоді його пили виключно як ліки при шлункових хворобах і як засіб від похмілля. «Ліки» ці були дуже дорогими. Так, у 1674 році фунт чаю (409 грамів) у Москві коштував 30 копійок, на ці гроші можна було купити близько 100 кг жита. Основна маса населення пила тоді відвар шавлії, іван-чаю або липового цвіту.
Другий період чайної торгівлі з Китаєм розпочався після Нерчинського договору 1689 року, який передбачав і мінову форму. Вона відбувалася на правому березі Іртиша — біля Ямиського озера. Торгували чаєм у той час переважно приватні купці. Бухарські торговці ввозили його до Росії контрабандою.
У 1706 році китайська влада заборонила караванну торгівлю з Росією. Посланий у 1720 році для врегулювання цього питання капітан Ізмайлов не зміг домогтися перегляду цього рішення, але в дар від китайського імператора привіз і чай. Оскільки східні шляхи були закриті, екзотичний продукт до Росії стали ввозити через західноєвропейських посередників — в основному англійців. За указом Петра Великого, на асамблеях наказувалося пригощати гостей чаєм та кавою.
Ода каві
Слово «кава» походить від назви місцевості Каффа в Ефіопії, де, за однією з численних легенд, і відбулося перше знайомство людини з чудовою рослиною. Несмачні плоди кавового дерева довго приховували від людини свої чудові властивості. За легендою першовідкривачем кави став пастух, чиї вівці скуштували листя та ягід непоказної рослини. Пастух звернув увагу на те, як помітно повеселішало та підбадьорилося його стадо. Рухаючись цікавістю, він теж спробував плоди. З цього моменту і почалося підкорення світу цим чудовим напоєм. Його застосовували Абіссінські ченці під час багатогодинних молитов. Саме вони почали обсмажувати, перемелювати зерна кави та настоювати на них бадьорий напій. Шанувальником кави став увесь мусульманський схід.
У повальному захопленні напоєм мусульманське духовенство вбачало небезпеку та неправедність і піддало його прокляттю та повсюдній забороні. У деяких місцях за вживання кави передбачалася навіть смертна кара. Кавовий фанатизм неодноразово призводив до повстань та жорстоких розправ. Важка та наполеглива боротьба, що тривала понад двісті років, вимагала багатьох людських жертв, але ніщо не могло зупинити переможного ходу цього напою. Він підкорював країну за країною.
В Європі кава з'явилася приблизно наприкінці XVI століття. А приготування у 1626 році першої в Італії чашки кави приписують одному з легатів папи римського П'єтро делла Валле, який багато років провів у Туреччині та навчився готувати кавовий напій. Спочатку в середовищі католицького духовенства новий напій зустріли насторожено, але він сподобався папі Клименту VIII, що й вирішило результат справи. У 1646 році французький аристократ де ла Рок привіз із Константинополя до Марселя смажені зерна кави, а також джезву (турку) для приготування напою. Кава припала до душі марсельським купцям.
Приблизно в той самий час новий напій з'явився при дворі французького короля Людовика XIV. У 1664 році король-Сонце спеціальним указом схвалив продаж та споживання кави. На початку грудня 1669 року до Парижа з дипломатичною місією прибув посланець турецького султана Сулеймана Мустафа Ага. Він провів у Франції кілька місяців. Прагнучи заручитися підтримкою впливових при дворі осіб, хитрий дипломат влаштовував нескінченні прийоми та святкування у східному дусі, одним з атрибутів яких був екзотичний напій - кава. Аристократам сподобалася і сама кава, і весь небачений антураж, що її супроводжував.
У 1671 році в Марселі відкривається перша у Франції кав'ярня. У 1672 році Пасквіаль Харокян (вірменин за національністю, взяв ім'я Паскаль) організував в одному з торгових наметів на площі Сен-Жермен у Парижі продаж кави. На жаль, справи пішли не так добре, як на це розраховував господар. Після деякого часу Паскаль згорнув торгівлю та вирушив шукати щастя до Лондона. Більшого успіху досяг Франческо Прокопіо Кольтеллі, який свого часу працював у Паскаля. Прокопіо відкрив не просто крамницю, а невелике кафе «Прокоп», де не тільки продавали кавові зерна та порошок, але й подавали вже готову каву. Розташовувалося кафе навпроти театру Комеді Франсез і скоро стало місцем зустрічей акторів, письменників та музикантів.
У 1681 році відкривається кафе «Регенс», яке існує в Парижі на вулиці Сент-Оноре дотепер. Але не тільки світлим аристократам припав до душі незвичайний напій, який називали «чорна кров тубільців» та «сироп із сажі», простий народ теж пристрастився до кави. У селах та маленьких містечках її купували у мандрівних торговців. У 1720 році в Парижі налічувалося майже 400 кав'ярень. Кава серед аристократії стає модною, пити її стало ознакою хорошого тону. У 1703 році в Парижі було видано збірку кантат, що прославляють каву. З кавовою темою пов'язані деякі картини відомого художника Ван Лоо.
Кава по-російськи
До Росії кава потрапила пізніше, ніж до Західної Європи - у другій половині XVII століття. Перший час вона використовувалася виключно як лікарський засіб. До наших днів дійшов рецепт придворного лікаря Самуеля Колінса, який рекомендував цареві Олексію Михайловичу Романову від занепаду сил «варена кава». За впровадження кавового напою в життя підданих на початку XVIII століття з завзяттям взявся Петро I, який пристрастився до кави під час своєї поїздки до Голландії.
У Росії кава, чай, шоколад називалися напоями, а алкоголь - питтями. Кава вважалася ситною, поживною рідиною. Тому у XVIII та XIX століття ніколи не говорили, що каву п'ють - її завжди «кушали», «відкушували». «Вони зволили відкушати кави»,- зустрічаємо ми в творах Гончарова, Гоголя, Островського. З'явилося слово «кав'яничати», тобто займатися питтям кави. Кофешенком стали називати придворний чин наглядача за кавою, чаєм, шоколадом. Після війни 1812 року, коли російські війська не один місяць перебували в Європі і могли близько спостерігати місцеві звичаї, почав зростати імпорт кави. Пити її вранці в ліжку стало ознакою хорошого тону. У Петербурзі, а потім у Москві стали відкриватися кав'ярні.
У тридцяті роки XIX століття в Москві, де в даний час знаходиться готель «Москва», відкрилася кав'ярня Пєчкіна, яка скоро стала дуже популярною серед діячів культури. «Найрозумніше та найдотепніше місце в Москві», так писав про цю кав'ярню А. Ф. Писемський. Чи застосовувалася тоді водопідготовка та пом'якшення накипу, достеменно невідомо, але вже з кінця 80-х років XIX століття попит на каву рік від року збільшувався, поки цей напій не став, нарівні з чаєм, одним із найпопулярніших у країні.