Купання в гарячих джерелах – важлива частина японського життя, національна традиція
Кілька жовтих тазиків, щоб помитися перед зануренням, дерев'яна роздягальня, а одяг можна залишити на камінні. Ось і все. Точно не розкішний СПА, але в тому й принадність, зазначає Бі-бі-сі.
Купання в гарячих джерелах, які тут називають онсен, – понад 1000 років важлива частина японського життя, національна традиція. Сюди приходять очистити і тіло, і душу. На вибір – понад 3000 онсенів. Сірководневі, соляні, залізисті, бульбашкові й не дуже, ці купальні живляться безпосередньо з 25 тисяч геотермальних джерел, адже Японія – архіпелаг активного вулканізму.
Онсен – це і притулок, де можна віддатися рефлексії наодинці з собою, і громадське місце, де члени сім'ї, друзі та сусіди скидають одяг, щоб зануритися всім разом у паруючу воду і відчути те первісне почуття загальної рівності, з яким ми народжуємося на світ.
Онсени бувають різні за місцезнаходженням (у великих містах це більше схоже на сучасний критий спа, у печерах на березі океану – зовсім інші відчуття), у кожного з них своя чарівність, але тільки один розташований у абсолютно винятковому місці.
Це джерело вважається найважкодоступнішим в Японії. Називається воно Такамаґахара (дослівно – «рівнина високого неба», небесний світ за уявленнями синтоїстів, місце проживання небесних богів, божественних предків) і розташоване на території національного парку Чубу-Санґаку.
Добиратися до нього – два дні пішки. Справжнє паломництво для справжніх шанувальників купання в джерелах. І таких в Японії вистачає – цей онсен дуже популярний «серед своїх». Щоб зануритися в його води, піші туристи та фанати онсенів долають 40 км лісами, видираються крутими схилами і проводять ночі в гірських хатинах.
Загалом, маршрут не для початківців – це справжня експедиція, в якій від вас вимагаються неабияка фізична підготовка та готовність до примх гірського клімату. Нагородою буде скромна купальня на відкритому повітрі, серед гір, наповнена паруючою водою із запахом сірки. Навколишні пейзажі, мінерали у воді та облаштування унікальні для кожного онсену, але їх об'єднує головне – нерозривний зв'язок із природою.
У нинішньому урбанізованому світі не дивно, що купальні на відкритому повітрі, природні бані, відомі як ротенбуро, надзвичайно популярні – адже саме там, лежачи в багатій на мінерали воді, можна милуватися зоряним нічним небом і відчувати на лобі освіжаюче дихання морського чи гірського вітерцю.
Такамаґахара – найвища точка такого досвіду: за десятки кілометрів від цивілізації, цей онсен оточений альпійським лісом, і тишу порушує лише шум води.
Нам може здатися, що чотириденний піший похід до джерела і назад – це занадто, але для японців це багатовікова традиція. Чудовий приклад того, коли сама подорож дорівнює пункту призначення (якщо не перевершує його). Паломництво до цього джерела почалося ще в епоху Едо, і тоді гори, що оточують Такамаґахару, обожнювалися як маніфестація камі (духовних сутностей, божеств у синтоїзмі).
Зізнаюся, я велика любителька онсенів, і це була не перша моя подорож до гарячих джерел, але – найнапруженіша з усіх.
Моїм першим онсеном одного разу взимку стало джерело на острові Хоккайдо, де ми з друзями провели години, занурившись у воду, коли не хотілося ні розмовляти, ні думати про проблеми, які ми залишили в іншому світі. Тоді я й зрозуміла, що назавжди навернена в цю «купальну релігію».
Відтоді минуло п'ять років. Настала осінь, і мені здалося, що піша подорож у гори – чудовий початок нового сезону онсен-пригод.
Уже уявляючи собі схили далеких гір, тишу та безлюддя (як це буде несхоже на мій галасливий токійський район!), пізно ввечері я сіла на швидкісний поїзд до Тояма, а потім, вранці – ще дві години на автобусі, до початку стежки, що біля села Оритате.
Ми та мій партнер по подорожі були в дорозі всього кілька хвилин, але швидко зрозуміли, звідки взялася така страшна репутація у цієї вузької стежки. То вгору, то вниз, по переплетених коренях, по камінню. Намагаючись не відставати, я трималася щосили (хоча часом здавалося – з останніх сил). Добре хоч нас, людей із західного світу, весь час підтримували супутники з місцевих жителів – вигуками «Коннітіва!», а іноді й «Хелло!»
Ми підіймалися все вище, пагорби внизу огорнув туман, додаючи необхідні штрихи до нашої відірваності від світу (мобільний зв'язок тут уже не діяв). Кам'яниста стежка вгору невдовзі перетворилася на дерев'яні дощечки, що захищають від ніг туристів чудовий килим альпійської флори. Дощечки ці, стоптані тисячами ніг, вели нас до мети, то петляючи, то випрямляючи маршрут. Серед трави тішили око кольорові спалахи останніх у сезоні альпійських квітів.
Це були одні з останніх вихідних перед закриттям на зиму гірських хати, ямаґоя, збудованих тут, щоб прихистити тих, хто йде до онсену. Запаси провізії раз на місяць доставляються вертольотом у ці хати, їх обслуговує постійно живучий тут нечисленний персонал. Туристам можна переночувати, повечеряти та поснідати домашньою їжею.
Ці хати – єдина ознака цивілізації на шляху, тут вам розкажуть, яка очікується погода, і, залежно від цього, дадуть пораду, як краще поводитися на маршруті. Тут простежать, щоб ніхто з туристів не відстав і не загубився. Коли ми прибули до першої на шляху ямаґоя, нас пригостили простим непальським карі. Ми наповнили спорожнілі пляшки чистою гірською водою з фуркотливого крана.
Наша наступна хатина, де ми збиралися переночувати (ще через 12 км шляху), здалася нам похиленою. Її господар запевнив нас, що, незважаючи на вік і постійний вплив гірської погоди, хатина цілком міцна. І постукав по її дерев'яних панелях. Підлога приміщення, де нам належало провести ніч, була вкрита килимками татамі з акуратно складеними на них ковдрами. Все просто. І гостей вже назбиралося чимало.
Коли ми сиділи на балконі, з якого відкривався вид на річку Куробе, я бачила невтомних туристів, які розпаковували свої рибальські снасті, а потім вирушали до води.
Під час вечері гості передавали одне одному паруючі тарілки з рисом і хрусткою темпурою. Суп розливали зі спільної супниці, на завершення – чай. Все це зустрічалося загальним ентузіазмом і вигуками «ітадакімасу» (аналог, хоч і неточний, «смачного»). Ми балакали з сусідами, сидячи пліч-о-пліч, лунало традиційне «кампай!» («пий до дна!), склянки з пивом стикалися одна з одною з міжнародним звуком… Враховуючи те, куди ми прямували, все йшло як треба, по-общинному.
Річ у тім, що одна з насолод громадських лазень і купалень – це можливість тісного єднання з друзями, членами родини або колегами. Сидячи у воді поруч одне з одним, купальники можуть відкинути ієрархічні узи японської культури і вільно розмовляти в паруючій воді гарячого джерела. Коли ви сидите голими у воді, всі бар'єри руйнуються і створюються нові зв'язки, які були б неможливі без інтимності спільної ванни. Це і називається «хадака-но цукіаі» («голі стосунки», «єднання оголених»).
Коли всі голі, всі рівні. Етикет онсену невдовзі стає твоєю другою натурою – від зняття взуття до ополіскування (перед тим як зануритися в загальний басейн) в індивідуальних мийних пунктах. Ці ритуали ніби відсувають тебе далі від нудних буднів і очищають тіло та душу.
На ранок ми прокинулися перед сходом сонця і поснідали разом з усіма гостями нашого дерев'яного будиночка. Нам запропонували рис із солоними сливами, суп і омлет. Після сніданку, подякувавши господарям, ми знову вирушили в дорогу.
Крокуючи по викладеній дерев'яними дощечками стежці, перестрибуючи через поламані дощечки, ми вийшли нарешті на плоскогір'я Кумано-дайра, відоме своїми краєвидами далеких гірських вершин. Тепер стежка була кам'янистою. Здійснивши черговий поворот, ми зіткнулися з парою літніх туристів, які обережно простягали руки через огорожу, що йшла вздовж стежки. «Чорниця!» – сказали вони, показуючи на ягоди.
Потім вони розповіли, що ходять Японськими Альпами щороку, і захихотіли, почувши мої слова, що маршрут складний. Вони ходять цими горами з 10-річного віку. Колись вони разом підкорили Еверест і пік K2 (друга найвища вершина світу, 8611 м). Нам побажали всього найкращого і задоволення від відвідування онсену. Потім наші шляхи розійшлися.
Видираючись нескінченними сходами і долаючи вузькі містки, ми нарешті прийшли до останньої на шляху хатини. Такамаґахара вже була поруч. Ми кинули свої рюкзаки і кинулися вниз по нерівній стежці до знаменитого джерела. Дорога зайняла ще 20 хвилин, але нас підганяло бажання нарешті зануритися у воду. Нас зустрів милий серцю кожного шанувальника онсенів запах сірки.
Два з трьох басейнів Такамаґахари (чоловічий і жіночий) зверху накривали навіси з бамбука, а третій, змішаний, був відкритий вітру й дощу, але зате з нього можна було милуватися краєвидами гір. До XIX століття в Японії було прийнято спільне купання чоловіків і жінок (за іншими джерелами – аж до 1945 року), а в деяких провінційних онсенах ця традиція зберігається й досі.
Коли ми прийшли до джерела, у змішаному басейні вже сиділи двоє оголених літніх людей. Я одразу побачила вхід до жіночої водойми, але затрималася поговорити з купальниками, і один із них зізнався, що в нього – «онсеноманія». За його словами, він ішов вісім днів горами до Такамаґахари з префектури Ґіфу. Коли ми запитали, що змушує його робити такі довгі переходи, він у відповідь запитав, простягаючи руку до навколишніх гір: «Що може бути кращим, ніж це?»
Мій супутник приєднався до своїх нових друзів, а я вирушила до жіночої купальні. Вона виявилася оточеною по периметру камінням, поруч – дерев'яна кабінка для переодягання. Я була в повній самотності, закрита від інших купальників, але відкрита деревам і горам.
Я ступила в напівпрозору воду, і довгі години пішої подорожі тут же зникли, розчинилися, забулися перед лицем далеких гірських вершин. Я занурилася глибше, і вода приховала мої плечі.
До цієї подорожі мені здавалося, що бути «єдиним із природою» означає, загалом, бути одному серед природи. І оскільки до цього я не відвідувала жоден із провінційних «кон'єку» (басейн для спільного купання. – Прим. перекладача), то ніколи й не замислювалася над можливістю такого купання. Але ось мої плечі випросталися в гарячій воді, і я згадала японську фразу «качу фууґецу». Дослівно це перекладається як «квітка, птах, вітер, місяць» і означає важливість перейнятися красою природи, щоб краще зрозуміти себе.
Мені згадалися численні моменти «єднання оголених», які я зазнала у своєму житті в жіночих купальнях, я подумала про те, яка це давня японська традиція – спільні ванни, і… Я нерішуче вийшла з купальні для жінок і кинула прощальний погляд на свій рушник.
Швиденько обливши себе з жовтого тазика, я приєдналася до решти купальників – ось тоді-то я й зрозуміла суть блаженства спільного купання в місці проживання небесних богів.