Брайтон-Біч – притулок російськомовної діаспори
Для туристів екскурсія містом може стати короткою оглядовою подорожжю всіма світовими культурами. Найкраще почати її в Елліс-Айлендському музеї, розташованому неподалік від статуї Свободи. Будівлі, через двері яких у 1898-1924 роках струменів потік іммігрантів, були збережені з метою увічнити часом душераздираючі історії тих, хто прямував до Нового Світу за кращою долею.
Огляд квітника культур можна здійснити в нью-йоркському метро. Під час 20-хвилинної поїздки по Квінсу, наприклад, ви перенесетеся із самого серця «маленьких Афін» в Асторії через «маленьку Боготу» в Джексон-Хайтс у бурхливий вулик азіатів – індійців, пакистанців, індонезійців та китайців у Флашингу.
Здійснивши таку ж поїздку по Брукліну, ви потрапите з хасидських та вест-індських анклавів у Краун-Хайтс і Стайвезант-Бедфорд до російських євреїв на Брайтон-Біч, який місцеві жителі називають «маленькою Одесою». У Бронксі та на Манхеттені ви зустрінете кубинців і домініканців на Вашингтон-Хайтс, угорців, чехів та німців у Йорквіллі та Північному Іст-Сайді і опинитеся в «маленькій Індії» у Кіпс-Бей.
Зрозуміло, що в міському етнічному котлі виникли вельми химерні компанії: євреї живуть пліч-о-пліч з пуерториканцями в Південному Іст-Сайді, колумбійці та корейці змушені уживатися один з одним у Флашингу, італійці та китайці зайняли одні й ті ж вулички на Манхеттені.
Іноземці, які осідають у цих районах, навряд чи опиняться в самій гущі справжньої Америки, тому, мабуть, місто досі й приваблює іммігрантів з усіх кінців світу. Незважаючи на труднощі життя (перенаселеність, дорожнеча, досить середні житлові умови тощо), душу завжди втішає думка, що сусіди поділяють твою незавидну долю.
У місті іммігрантів ніхто не відчуває себе аутсайдером. Завжди можна знайти чимало людей, які опинилися в точно такій же ситуації, навіть якщо вони прибули з іншого континенту і говорять незнайомою тобі мовою. Іронія нью-йоркського побуту полягає в тому, що скоріше в натовпі виділиться як чужинець американський турист, аніж тільки-но обґрунтований іммігрант. А це в свою чергу є вірною ознакою відірваності Нью-Йорка від «стовідсоткової Америки».
Інша риса, що приваблює в Нью-Йорк іммігрантів, – те, що місто досі залишається «країною необмежених можливостей». Тут досі жива американська мрія, і іммігранти з усіх сил прагнуть досягти в житті запаморочливих висот. Уже стало трюїзмом говорити про те, що як тільки група новоприбулих закріплюється в якомусь виді бізнесу, за нею слідують інші співвітчизники. Так, скажімо, корейці домінують у бакалійній торгівлі, китайці окупували текстильну промисловість, греки заволоділи чи не всіма кав'ярнями, а латиноамериканські винні льохи стали чи не символом Нью-Йорка.
Всі стереотипи, звісно, вірні лише частково, бо вони не враховують винятків – людей з нетиповою долею – і стверджують, ніби всі іммігранти починають кар'єру з найнижчої соціально-економічної сходинки. Японські спеціалісти, гонконгські бізнесмени та енергійні «євротузи» з Франції, Італії та Німеччини, що колись хлинули в Нью-Йорк, навряд чи відповідають образу іммігрантів початку минулого століття, які тікали до Америки «вдихнути повітря свободи». Більшість із них приїжджає до Нью-Йорка з метою вберегти свої капітали від несприятливого економічного та політичного клімату, не кажучи вже про великі прибутки, які вони можуть отримати від вкладень в американську економіку. Зрештою, зовсім не важливо, що штовхає їх сюди. Головне, що вони тут, і їхнє число з кожним роком зростає.
Багато хто вважає Нью-Йорк найменш американським містом у країні, можливо, тому, що ефект так званого плавильного котла – поєднання різних культур і звичаїв у своєрідний американський гібрид – у цьому місті не набув настільки ж зримих форм, як в інших містах Америки. Нью-йоркські іммігранти не переплавляються в гомогенне культурне «пюре», вони трепетно зберігають національну самобутність і мову, створюють соціальні інститути всередині своїх етнічних спільнот.