Берген, який входив до Ганзейського союзу вільних торгових міст, старший за Москву на 80 років і в XIII столітті навіть був столицею Норвегії. Майже всю свою довгу історію місто торгувало сушеною тріскою: купувало у рибалок з півночі півострова, продавало купцям на північ континенту. Як мінімум років 300 Берген зустрічав мандрівників таким же пейзажем, що й зараз: квадратна головна площа, рибний ринок з ранковим уловом, збиті щільно в ряд різнокольорові (щоб моряк, що повертався з промислу, здалеку побачив) будинки. Їхня прянична краса так по-справжньому радує, що не відразу й повіриш, що це дуже і дуже акуратна реконструкція того, що вціліло після численних пожеж.
Тільки в XX столітті Берген горів двічі, в 1916 і 1955 роках, а був ще й колосальної сили вибух у порту Бергена в 1944 році, коли в день народження Адольфа Гітлера вибухнули 124 тонни вибухівки в трюмах голландського вантажного судна «Форбоде», що зайшло на ремонт. Запідозрили були диверсію, але розслідування показало, що причиною вибуху стало самозаймання. Піднята вибухом хвиля викинула на берег судна, що зайшли в гавань, і рознесла частину набережної. Міська легенда говорить, що висота хвилі була більше 100 метрів. Фотодоказів цього немає, але ось якір «Форбоде» знайшли потім на одному з семи пагорбів, що оточують Берген, на висоті під 400 метрів.
У Бергені починається дорога на Хардангер – регіон, що оточує третій за довжиною норвезький фьорд (до води їхати менше години). Схожий на малюнок того, хто зайшовся в екстатичному танці, Хардангерфьорд з відростками вдається вглиб землі більш ніж на 100 км. Майже по всій довжині його супроводжують двосмугові автодороги. Види чарівні, але водієві доведеться дивитися не по сторонах, а виключно перед собою, щоб не виїхати ненароком зі своєї смуги. Гори по берегах фьордів так круто підіймаються вгору, що відвоювати в них зайві півметра ширини для траси – цілковита розкіш, тому ширина дороги вздовж фьорду дорівнює ширині двох авто плюс десять сантиметрів на розділювальну смугу.
Як і всі фьорди Норвегії, Хардангерфьорд своєю появою завдячує льодовику, 2,5 мільйона років тому, що покривав цю землю трикілометровим шаром. Ідучи, льодовик глибоко роздер породу. Тепер вода розділяє гору в пропорції приблизно два до одного: над водою 1000 м (а є й півтори) і під водою ще 500 (максимальна глибина — майже 900 м). Якщо є у світі щось, що так легко реабілітує та повертає до реальності метафору про «водну гладь», то це вода фьордів – натягнута рівно, дуже рівно, без зморшки, густа гуашева синь. Педантична ця рівність і гладкість так правдоподібно й виразно відображає вищий світ, що тут і до запаморочення недалеко: над головою – небо, під ногами – небо. А ти де? А ніде. Тебе взагалі немає.
У стародавнього міста Утне (чим коротша й простіша назва, тим давніше норвезьке поселення) Хардангерфьорд розгалужується на три відростки. Той, що йде на схід, впирається в долину Сіма і закінчується глухим кутом такої ж спокійної, що й усюди, води. Нізащо не здогадаєшся, що тут захована одна з найпотужніших гідроелектростанцій у Європі. Всі приміщення ГЕС знаходяться в горі: і 200-метровий машинний зал, і 700-метровий колодязь, прорубаний у скелі. У машинний зал тричі на день водять екскурсії – потрібно тільки надіти каску, а на Різдво прямо серед турбін дають джазові концерти. Акустику не псує навіть 10-метровий ротор, виставлений у залі. Він своє вже відпрацював, але все ще блищить як новенький.
Перша гідроелектростанція з'явилася тут майже 100 років тому в горах над долиною Сіма, у селі Ч'єсен. Батько сімейства, фермер, спорудив мікро ГЕС для власного користування. Його дочка, добродушна дама за 80, досі живе у фермерському будинку (освітлюється він, правда, вже не власним електрикою) і приймає гостей. Дитиною вона ходила до школи в долині, щоденно долаючи підйом і спуск у півкілометра заввишки, тепер у Ч'єсен можна забратися й на машині. Пробита в горі дорога вузька, тому рух тут реверсивний: трафік вгору – кожну цілу годину, трафік вниз – кожні півгодини.
Від долини Сіма недалеко до найвідомішого норвезького водоспаду – Верінгсфоссен, стовпа білої киплячої води з перепадом висот у 182 метри. Там і там від падаючої води відчалюють дрібні хмарки з водяного пилу, щоб розбитися об край кам'яної чаші, у яку укладено водний потік. Вгорі й внизу – оглядові майданчики з парковкою та сувенірними крамницями. Від верхньої точки до нижньої можна дійти за півтори години, і треба дивитися не тільки на падаючу воду, а й під ноги, щоб не спіткнутися об товстенькі підберезники.
У найближчому туристичному центрі при невеликому музеї, що описує природу та побут мешканців рівнини Хардангера, варто подивитися 15-хвилинний панорамний (на п'яти екранах) фільм-симулятор польоту над долиною, фьордом і водоспадами. Симулятор дуже чесний: захитає хвилин через п'ять. Тут же знаходиться великий центр водних і гірських розваг Flat Еarth Adventures. Вирушити в заплив по фьорду на каяку можна навіть узимку, гідрокостюм та інше спорядження видадуть тут же.
Водоспадів у цьому регіоні багато, але якщо хочеться побачити штук 15 за годину, варто від Бергена взяти північніше і вирушити у Восс – курортне містечко на півдорозі між Хардангерфьордом і Согнефьордом, найдовшим фьордом Норвегії та другим у світі (довший за нього лише Скорсбі в Гренландії). Як транзитний пункт між двома фьордами Восс відомий з кінця XIX століття, коли тут було закладено ошатний білий Fleischer's Hotel. Відтоді останній, звісно, реконструювався, але зберіг старомодний шарм сімейного готелю: він досі управляється нащадками засновника. Тут дуже і дуже тихо – незважаючи на те, що один з фасадів готелю виходить прямо на перон залізниці, що з'єднує Берген з Осло. Норвезькі поїзди ходять так тихо (колеса не стукають зовсім), що про прибуття поїзда наглядачеві доводиться повідомляти ударом у дзвін.
За 40 хвилин поїзд з плюшевими сидіннями довезе до станції Мюрдаль (Myrdal), звідки починається найвисокогірніша залізниця з нормальною, не вузькою колією – 20-кілометрова Фломська дорога (Flamsbana), вручну прокладена горами у 1930-х зовсім не для туристів, а для мешканців сіл по той бік хребта. Зараз нею катають пасажирів багатопалубних круїзних лайнерів, які легко втискуються у вузький Согнефьорд, а раніше всі ці краси з гірськими піками та водоспадами були просто частиною залізничного пейзажу. У наймальовничіших місцях поїзд пригальмовує, щоб власники Canon та Nikon, як чай у чашці, хвилею билися від борту до борту і клацали, клацали, клацали затвором, ловлячи в об'єктив білі нитки водоспадів та зелені гори. Через годину поїзд прибуде на кінцеву станцію – Флом (Flam), де рейки впруться прямо в білий бік лайнера, що займає, здається, всю воду Еурландсфьорду (Aurlandsfjord). Щоб подивитися на ці ж гори з води, не обов'язково купувати тур на круїзний лайнер: по Согнефьорду ходять і судна менші.
У самому Воссі теж є чим зайнятися. Влітку варто дістатися до рафтингового центру (більша частина водних розваг доступна з травня по жовтень) та парку Klatrepark, де, надівши шолом та страхувальне спорядження, можна вдосталь пограти в канатохідців, балансуючи на тросах, колодах, драбинках та інших нестійких штуках, розтягнутих паралельно землі на висоті не менше десяти метрів. Взимку Восс перетворюється на гірськолижний курорт. У плюс гірськолижному Воссу – ранній та гарантований сніг, скі-паси дешевші за альпійські та безліч нескладних трас для лижників та сноубордистів початкового та середнього рівня.
Втім, кататися в Норвегії можна і влітку. Умови для цього є на південному відрозі Хардангерфьорду, льодовику Фольгефонна (Folgefonna) розміром з чверть Москви. У нижній його частині катаються з травня по серпень (можна і стрибати з трампліна), а взимку тут не катаються зовсім, тому що снігу стає занадто багато і він засинає підйомник. Середня товщина льоду під ногами влітку – 50 м, найтовстіше місце взимку – півкілометра, довжина спуску – близько 1100 м, перепад висот засніженої частини – 250 м.
Далі буде.