Шкода тільки, що перебування в Північній Венеції проходило під знаком важливого футбольного матчу нашого дніпропетровського «Дніпра» з місцевим «Гамбургом» у рамках Кубка УЄФА. Зважаючи на те, що футбол у програмі поїздки значився під першим номером, на огляд пам'яток довелося відвести весь той час, який виявився вільним від обов'язкової програми та сну. Сном довелося пожертвувати. Бо бути в Гамбурзі й солодко посапувати в затишному готелі, не скориставшись можливістю побачити чудове місто, особисто я вважаю злочином.
Отже, почнімо з того, що в Гамбурзі справді весело. Хоча б тому, що своєрідною візитівкою міста є постать середньовічного водоноса на ім'я Хуммель. Він відомий тим, що постійно був зайнятий перенесенням води і слугував об'єктом для насмішок дітвори. Уривки з цієї переклички («Хуммель! Хуммель!» — «Морс! Морс!»), як пояснював екскурсовод, слугують своєрідним паролем, за яким гамбуржця можна безпомилково впізнати в будь-якій іншій країні. Погодьтеся, отримати як один із символів карикатурну особистість може дозволити собі тільки веселе місто.
Місто-порт
Гамбург — портове місто, що також накладає на нього своєрідний відбиток. Однак у цьому статусі портового міста криється деяка невідповідність. Гамбург — справді найбільший морський порт Німеччини, другий (після Роттердама) в Європі. І водночас місто не виходить до Північного моря, від якого його відділяють майже 90 кілометрів. Пояснюється така нев'язка дуже просто: гирло Ельби, що впадає в море, досить широке, щоб пропускати океанські лайнери до Гамбурга. Тобто Гамбург слід було б називати морським портом, розташованим на річці. При цьому на річці, що впадає в річку, яка впадає в море. Адже насправді Гамбург стоїть на притоці Ельби — Альстері, біля самого його гирла.
Зручне розташування ще в ранній період середніх віків зробило Гамбург одним із найзначніших центрів торгівлі в Європі. Влада міста досить рано і не без скандалу випросила собі грамоту на самоврядування і право стягувати мито з торговців на Ельбі, а крім того, стала одним із засновників знаменитої Ганзи — об'єднання морських торговців.
Саме постійна поява в місті суден та їхніх екіпажів, особливо тих, що вирушали в далекі круїзи, дозволила портовому району Санкт-Паулі (до середини минулого століття це було навіть окреме місто) прославитися в ролі так званого центру дозвілля та відпочинку для охочих скинути напругу, накопичену за час тривалих мандрів. Моряки грошей ніколи не жаліли, але витрачати їх їм було дозволено лише за межею середньовічного Гамбурга — у тому самому передмісті Санкт-Паулі. Центром нічного життя стала вулиця Ріпербан — найвідоміша в Німеччині «вулиця червоних ліхтарів».
При світлі червоних ліхтарів
Про неї й піде мова далі. На жаль, заздалегідь готуючись до поїздки в Гамбург і збираючи інформацію про його численні музеї, я не врахував один фактор: час на вільну програму в нас був лише вечірній і нічний. Тому довелося провести обидва вечори саме на Ріпербані, про що особисто я не жалкую. В Україні побачити таке вдасться ще не скоро.
Ріпербан не на жарт затягує. Відомий один історично достовірний трагікомічний факт. Один із членів данської королівської родини так полюбив спілкування з німецькими жінками в сусідній державі, що часто навідувався до Гамбурга з цілком зрозумілими намірами. Інкогніто, звісно. Одного разу, коли він розважався з двома красуньками, йому стало зле. Дівчата були недурні й здогадувалися, що їхній клієнт — не простолюдин, тому, щоб уникнути всяких неприємностей, просто виволокли бідолаху на вулицю й залишили в канаві. Там він і помер, хоча шанси врятувати йому життя були. Коли тіло виявили, німецькі стражі порядку вивезли його на візку в самій спідній білизні до кордону — для передачі данцям. Ця історія, до речі, зображена на одній зі стін у центрі Гамбурга, де в таких ось мініатюрах викладено найцікавіші факти з життя міста.
Німці вразили своїм вільним і спокійним ставленням до цієї самої розпусної вулиці. Вони з усмішкою й розумінням реагували на прохання допомогти дістатися до цього району. Та й самі аборигени не відмовляють собі в задоволенні прогулятися по Ріпербану.
Не варто уявляти, що «вулиця червоних ліхтарів» суцільно всипана повіями та сутенерами, які прагнуть здерти якомога більше грошей із відвідувачів. Суть Ріпербана більш об'ємна. На цій вулиці (точніше, слід було б назвати її кварталом) розташований мюзик-хол Operettenhaus, там же — Sankt-Pauli-Theater, крім того, від Ріпербана відходить вулиця, назва якої в перекладі з німецької звучить як «велика свобода». А на цій самій Великій Свободі розташований клуб, у якому починала свою діяльність знаменита ліверпульська четвірка — The Beatles. Словом, не ставте знак рівності між «вулицею червоних ліхтарів» і проституцією в чистому вигляді.
Без представниць найдавнішої професії, безперечно, Ріпербан не був би Ріпербаном. Але дівчата, що промишляють своїм тілом, є лише однією зі сторін життєдіяльності найвеселішого району веселого міста Гамбурга.
Вулиця всипана всілякими забігайлівками, у яких можна підкріпитися (ну куди без цього?), пивними, де легко підняти свій життєвий тонус, відеосалонами, облаштованими окремими кабінками, що замикаються зсередини, і секс-шопами. Останні просто вражають уяву, особливо супермаркети (є й такі). На тлі достатку товарів почуваєшся піщинкою. Жодна людина не здатна переглянути той асортимент відеокасет на всі існуючі тематики, який там запропонують. Торговим залом можна було ходити ще й ще. Але після спуску в підвальне торгове приміщення, де розташовувалися предмети для любителів садо-мазо, бродити між рядами якось розхотілося.
Ну й чорт з ним - супер-секс-шопом. Світ клином на ньому, чай, не зійшовся. На виході порадувала літня подружня парочка, з усмішками та якимись фривольними взаємними коментарями, що розглядала щось у вітрині. Що саме, так і не зрозумів. Та й ні до чого це. На Ріпербані не прийнято цікавитися такими ж, як і ви, перехожими, що гуляють і біжать у справах. А за спробу сфотографувати або зняти на камеру сцени з життя Ріпербана можна халепи не обібратися. Хто вас знає? Може, ви папарацці, а ці фото невдовзі прикрасять сторінки якихось недвозначних журналів? Доводити під тиском невдоволеного бюргера, що ці кадри призначені для особистого користування на батьківщині й суто у вузькому колі, погодьтеся, малоприємно.
А якщо врахувати, що на Ріпербані є притулок і для прихильників сексуальних меншин, які не завжди афішують свою орієнтацію, дійсно можна нарватися на скандал. Хоча не раз і не два доводилося зустрічати парочки молоденьких хлопчиків, що крокують вулицею, взявшись за руки. Свобода звичаїв - воістину велика штука. Щоправда, нашу групу з п'яти хлопців, які випадково зазирнули в провулок, де розташовані гей-клуби та гей-сауна, навіть сам факт дуже швидкого відходу звідти порадував лише частково. Краще б туди не заходити, але хто знав, що там знаходиться.
А от біля поліцейського управління, що в самому центрі Ріпербана, ми затрималися довше. Затрималися, а не були затримані! Річ у тім, що починаючи від цього самого управління, у глиб вулички, що відходить від Ріпербана, уздовж будівель стоять дівчата. Легкої поведінки й настільки ж невизначеного заробітку. Кажу це тому, що трохи далі по тій самій вуличці - знамениті червоні ворота, за які мають право заходити лише чоловіки.
Жінки за цими воротами сидять у своєрідних вітринах і всіляко намагаються затягти туди представників сильної статі. При цьому виглядають жінки досить ефектно, але, як і очікувалося, росіянок серед них не виявилося. Напевно, тому, що з якихось причин наші котируються в цій галузі народного господарства набагато нижче за представниць Західної Європи. А в цьому пасажі все влаштовано за вищим розрядом - жодних камер, жодних фотоапаратів, винятково шанобливе ставлення однієї сторони до іншої. Охорони не помітили, але в тому, що там є кому постояти за спокій на довіреній території, сумнівів не виникало.
З іншого боку воріт теж стоять красуні - вони намагаються перехопити те, що не осіло в районі вітрин. При цьому розцінки до і за воротами різняться як небо і земля. Там - 100 євро за півгодини, тут - у два рази менше або як домовишся. Але при цьому клієнт не має практично жодних гарантій щодо власного здоров'я і навіть життя - вуличні дівчата тому й дешевші за тих, доглянутих, що сидять за вітринами.
Ще одна пам'ятка - будинок побачень (іншими словами - публічний будинок), розташований на розі Ріпербана і Великої Свободи, на якій також знаходяться дансинг-клуби. Чи то історично (з часів «Бітлз») так склалося, чи то ще з якихось міркувань, але ультрамодні напрями музики панують на Великій Свободі досі.
А будинок побачень складається з чотирьох поверхів і являє собою квадрат із двором усередині. Чим вищий поверх, тим дешевша дівчина. А жінки, які не зайняті прийомом клієнта, сидять у коридорі на стільчиках. Якщо кімната зайнята, стільчик самотній. Розцінки нижчі, ніж у вітрин. Але там і дівчата кращі. Хоча й серед «домашніх» трапляються цілком симпатичні.
З цим будинком пов'язана одна весела історія. Двоє друзів із нашої делегації зважилися розстатися з частиною грошей, що були в них у кишенях, і спробувати продажного кохання. Однак зі знанням німецької в них були проблеми, а зі знанням російської - у їхньої обраниці, мулатки з Ямайки. Довелося в ролі перекладача і «сутенера» одночасно виступати нашому співвітчизнику, який давно живе в Німеччині. Виявляється, темношкіра повія пояснювала, що хотіла б спочатку обслужити одного, а потім другого. Мабуть, їй здалося, що з економії хлопці кинуться на неї одночасно. У підсумку конфлікт був благополучно залагоджений, і всі залишилися задоволені.
А після того, як ми знову зустрілися з героями «любовного трикутника», було прийнято рішення зазирнути в один із закладів, у якому, якщо вірити зазивалам, що стоять біля дверей, live sex. Тобто стриптиз, що завершується повноцінним статевим актом. Непокоїв один нюанс. На Великій Свободі, де дійсно розташований стриптиз-клуб із такою програмою, за перегляд вимагали 25 євро з особи за 2-2,5 години видовища. За рогом заповзяті хлопці намагалися пояснити нам, що в них те саме можна побачити за 5-6 євро. Причому на ці гроші тебе ще пригостять пляшечкою пива.
Як кажуть, знаю, що обдурять, але цікаво, в якому місці. По 5 євро витратити нам було не шкода. Зайшли. Дівчина біля пілона швиденько виконала трохи кислуватий сеанс роздягання до повної відсутності одягу, після чого разом із напарницями по закладу пішла в зал. Як виявилося, вона танцює лише тоді, коли хтось заходить.
Розговорилися. Стриптизерка була родом із Казахстану, серед інших співробітниць закладу знайшлися росіянки та польки. І всі вони дружно взялися вмовляти нас пригостити їх чимось. «Купи мені сік, будь ласка!», «Пригости мене кавою!», «Дай мені 5 євро, я собі щось куплю». Розуму, щоб категоричним «ні» відповідати на прохання, вистачило не всім. І лише тоді, коли в руках у товариша опинився рахунок на 60 євро, я нарешті зрозумів, у чому суть обману. Клієнту достатньо не сказати «ні», щоб це було розцінено як згода пригостити жінку, яка під час бесіди намагається розписати всі принади можливого спільного проведення вечора. Скандал, який здійняли хлопці з України, дівчат із закладу трохи налякав. І вони погодилися на 25 євро, а крім того, стриптизерка (мабуть, як компенсацію) виконала ще один не найвражаючий танець біля пілона. Чесно кажучи, дивитися на два підвішені поруч із подіумом телевізори, які показували несмачну порнографію, було цікавіше. Хоча телевізор порівняно з живою людиною - пил.
Словом, занудьгувати на Ріпербані тобі не дадуть. Головне, щоб ти був готовий хоча б частково розлучитися з грошима. І не лише на бутерброди чи пиво. Хоча й чисто екскурсійна програма теж справить незабутнє враження.