Це бездомні, німецькою obdachlos, що в перекладі означає «без даху» (в народі їх ще називають пеннерами). У Федеративній Республіці таких, за різними оцінками, налічується (тільки зареєстрованих!) понад 600 тис. Виникає питання: як це треба «відзначитися» в Німеччині - у країні з найвищим ступенем соціального захисту населення, - щоб залишитися без даху над головою?
ПОХИЛИМ ШЛЯХОМ УНИЗ
Найменшу частину німецьких бездомних становлять люди, схильні до бродяжництва через порушення психіки. Є також і ті, хто втратив житло через фатальний збіг обставин (ці, як правило, намагаються в міру сил виплутатися зі створеної ситуації за допомогою різних соціальних програм). Але типовий німецький пеннер - це або наркоман зі стажем, або хронічний алкоголік, який втратив роботу і втратив зв'язок із сім'єю та з колишнім колом друзів і знайомих.
Схема шляху «на дно» у них приблизно така: пиятика або наркотики призводять до втрати роботи, через деякий час руйнується сім'я, виникає заборгованість за квартплату, і щонайбільше через три місяці людину виселяють на вулицю. Можливий і такий варіант: втрата роботи - пиятика або наркотики «з горя» - далі за першою схемою. І опинившись на вулиці, людина досить швидко стає не лише бомжем (тобто без певного місця проживання), але й, користуючись термінологією радянського права, «суб'єктом без певного роду занять, що веде паразитичний спосіб життя». Але оскільки законами ФРН за це не передбачено ані кримінальної, ані адміністративної відповідальності, а від алкогольно-наркотичної залежності в Німеччині, як і скрізь на Заході, лікують виключно на добровільній основі, то з юридичної точки зору бездомний алкоголік або наркоман, який тягне руку за милостинею, суб'єктом злочину не вважається.
ТРИ ДЖЕРЕЛА - ТРИ СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ
Чим живуть ці люди? Хтось ненав'язливо жебракує. Хтось потроху краде. А хтось перебивається випадковими заробітками. Наприклад, продає так звані «вуличні газети» (у Німеччині вже п'ятий рік діє Об'єднання соціальних газет бездомних, до якого входять 32 видання загальним тиражем близько півмільйона примірників). У Нижній Саксонії це газета Asphalt ціною €1,5. Перші 10 примірників пеннер отримує безкоштовно (для «розкрутки»), решту - за плату. Половину виручки та чайові він залишає собі, решту здає у відділ розповсюдження. Ці видання існують не за рахунок доходів від реалізації, а завдяки рекламі, і головне - спонсорам. Причому спонсорами нерідко виступають зірки німецького шоу-бізнесу та спорту. Їхні ексклюзивні інтерв'ю підвищують попит на такі видання, завдяки чому вони швидко розкуповуються.
Щодо жебракування, то в Німеччині цей «бізнес» не заборонений. Звісно, якщо дії жебрака переростають у правопорушення (наприклад, настирливе чіпляння до перехожих), то всюдисуща поліція миттю втрутиться. Перепинить вона й збір милостині в місцях, де жебракам стояти заборонено - скажімо, біля сходів, що ведуть до нижньосаксонського Ландтагу. Хоча навіщо їм Ландтаг, якщо навскіс від нього розташований Markthalle - дорогий критий ринок, який відвідують заможні люди? Там і стоять. Стоять і на головному міському променаді - на Krupcke, і в інших людних місцях. Точніше, сидять - хто на скачаному спальному мішку, хто на рюкзаку з нехитрим скарбом.
Поруч собачка - типовий «двортер'єр», розумниця і безмежно віддана своєму господарю. Ці славні пси у повному розумінні слова здобувачі для своїх двоногих супутників. По-перше, на харчування собаки власник щодня може отримати в місцевому «собезі» €2,50 євро. По-друге, облаштовуючи «робоче місце», жебрак неодмінно виставить пластикову миску і картонку-оголошення з проханням дати хто скільки може на прогодування песика. І хоча перехожі чудово розуміють, що до чого, але дріб'язок кидають.
І при тому, що півлітрівка 38-градусного «корна» коштує п'ятірку, за дві-три години набирається мінімально з десятку. І на кожну «копійчину» слідує вдячний кивок, супроводжуваний шанобливим danke. Що пояснюється не стільки вихованістю жебраків, скільки практичним знанням ними основ психології.
ТУТ ТОБІ І СТІЛ, І ДІМ
Бездомний у Німеччині - поняття досить умовне. На відміну від країн СНД, тут діє безліч програм допомоги бездомним (цим займаються громадські та церковні благодійні організації; їхні бюджети обчислюються десятками мільйонів євро). Для бездомних у країні створено цілу мережу притулків, що відповідають усім європейським стандартам. Там дадуть не лише дах, а й гарячу їжу, і цілком пристойний одяг-взуття, а за першим же проханням випишуть «шайн» на отримання безкоштовної медичної допомоги - амбулаторної чи стаціонарної.
Теоретично кожен пеннер може будь-якого дня повернутися до осілого життя. Для цього йому достатньо звернутися до першого-ліпшого соціального працівника будь-якої з незліченних служб допомоги бездомним - у кожному місті Німеччини є щонайменше один такий пункт. Його там не лише найдетальнішим чином проконсультують, а й допоможуть заповнити формуляри, і домовляться зі співробітниками відповідних відомств (агентства з праці, Sozialamt, Wohnungsamt тощо) про час, коли вирішивший розпочати нове життя пеннер зможе до них звернутися.
Тільки от, як правило, пеннерам їхня допомога не потрібна - вони й самі чудово знають, що і як треба зробити. Але не хочуть. Виникає питання: чому?
У БЕЗДОМНИХ ВЛАСНА ГОРДІСТЬ
Різними словами, але однаково по суті мені на це питання відповідали і монахиня в католицькій місії на Головному залізничному вокзалі Ганновера, і співробітниця ганноверського відділення Червоного Хреста, і старший офіцер відділу зв'язків із громадськістю з поліційного управління столиці Нижньої Саксонії. Їхні відповіді зводилися до того, що для корінного німця стати соціальним утриманцем у багато разів ганебніше, ніж просити милостиню на вулиці.
Так тепер немає соціальників, - кажу. - Тепер вони або вважаються безробітними, або, якщо вік дозволяє, отримувачами базового пенсійного забезпечення. Чого ж соромитися? Звучить же солідніше, чи не правда?
Правда, - погоджувалися зі мною співрозмовники, усміхаючись. - Але, видно, люди ще не звикли до цих нововведень...
Думається, однак, що причина зовсім не в природженій гордості тутешніх бомжів. Взяти, наприклад, квартирне питання. Адже ордерів на вселення тут не видають - той, хто потребує житла, має сам його підшукати. А підшукавши, пройти цілу низку інстанцій для оформлення. Знайти наймодавця не проблема. Але той, з першого погляду визначивши соціальний статус наймача, тут же знайде благовидний привід для відмови. Тому що знає: через недовгий час квартира перетвориться на кубло, під'їзд - на клоаку, поліція через скарги сусідів ходитиме в дім, як на роботу, мешканці почнуть виїжджати, а чи знайдуться на їхнє місце охочі - велике питання.
НЕ В КОНЯ КОРМ
Але це - в теорії. На практиці пеннер пошуками житла займатися не стане, бо знає, якими зобов'язаннями його неодмінно «обкладуть» з усіх боків різні відомства. І в першу чергу - працевлаштуватися, що пов'язано з масою бюрократичних процедур. А навіщо пеннеру вся ця морока? Адже хронічному наркоману, якщо він таким є, залежно від діагнозу, видають уранці в благодійній «роздавальні» дозу метадону, а то й героїну - щоб не йшов грабувати перехожих чи красти в супермаркетах у пошуках грошей на купівлю «чека» у вуличних наркоторговців. А алкоголіку цілком вистачить для похмілля тих щоденних €5, що йому видають на кишенькові витрати соціальні відомства.
Так, у тій же газеті Asphalt час від часу публікуються нариси, герої яких, розповівши про тяжке дитинство в п'ючій сім'ї, вулично-хуліганське отроцтво і тюремну юність, діляться з читачем радістю, що нарешті, на такому-то році життя, вони здобули дах над головою. Правда, вже через абзац з'ясовується, що здобувший жаданий дах є або ВІЛ-позитивним, або страждає на рак легень (шлунка, кишечника, крові)... Але оскільки навіть такі матеріали трапляються нечасто, то при їхньому читанні виникає здогад, що «вільним птахам», поки вони ще спроможні ноги тягати, міняти вже звичний спосіб життя і не хочеться, і не можетеся.