- Алло! Здравствуйте. Мене звати Катя. Я не знаю, що мені робити...
- А що сталося?
- У мене чоловік німець. Він мене не розуміє. Ображає. Не дає мені грошей на проїзд. І навіть на цигарки. Каже: «Палити шкідливо!»
- А ви самі не працюєте?
- Ні. Я приїхала сюди рік тому. По-німецьки не говорю. А без мови тут - тільки прибиральницею... Чоловік нічого знати не хоче. Каже: «Я тебе привіз, утримую. Що тобі ще треба?» А мені так погано, хоч у петлю лізь.
- Ну навіщо ж так одразу. Давайте подумаємо, можливо, не все так погано насправді.
За півгодини Олена - чергова на телефоні довіри - вішає слухавку. Олена сама приїхала до Німеччини з Одеси, вийшовши заміж за німця, тож проблеми жінки, що телефонувала, розуміє як ніхто інший.
«Усі, хто приїжджає сюди - німці з СНД, єврейські іммігранти, - можуть розраховувати на підтримку з боку держави, - розповідає вона. - Їм оплачують мовні курси - 900 годин, дають матеріальну допомогу, так званий «соціал». Допомога невелика - 250 євро на місяць на чоловіка, 200 - на жінку, 150 - на дитину. Але й це - гроші. Жінки, яких привозять до Німеччини як дружин, таких «підпорок» позбавлені. Усе залежить виключно від того, як складаються їхні стосунки з чоловіками. Тут прийнято мати різні гаманці, різні рахунки. Якщо він не збирається оплачувати тобі мовні курси, треба шукати роботу. Без знання мови хорошу роботу знайти неможливо. А якщо ти «засвітився» як прибиральник, то щось інше вже не «світить».
«Це справді так, - погоджується психологиня, авторка книги «Психологічні проблеми російськомовної еміграції» Ольга Шульц. Вона прийшла на телефон довіри 1998 року, коли докторка психологічних наук Неллі Фрейкман-Хрустальова організувала в Берліні лінію екстреної психологічної допомоги російською мовою, і пропрацювала волонтеркою чотири роки до народження дитини. - Якщо тебе реєструють на біржі праці як некваліфікованого робітника, то й наступні пропозиції тобі надсилатимуть відповідні. Єдина можливість вирватися з цього кола - піти з роботи та спробувати підтвердити диплом, але не всім це вдається. Втім, у жінок, які приїжджають до Німеччини як дружини німців, найчастіше виникають проблеми іншого плану».
«Багато хто виходить заміж не за людину, а за Німеччину, - розповідає Олена. - Приїжджають і з'ясовують, що тут далеко не все відповідає їхнім очікуванням. Але й німець-чоловік почувається ошуканим: він привозить з іншої країни дружину, яка, як він очікує, буде готувати їжу, прибирати квартиру й тихо радіти, що її вивезли до Західної Європи. А в результаті він отримує вертихвістку, яка хоче купувати шуби й ходити по ресторанах, бігає по російських тусовках і не дуже прагне щось робити й учити мову».
Нездатність вписатися в німецьке суспільство - проблема не лише російських жінок, які вийшли заміж за німців. «У багатьох єврейських сім'ях існує, наприклад, неприйняття самої Німеччини, - вважає колишня волонтерка телефону довіри Євгенія. - Вони не хочуть їхати до Ізраїлю й приїжджають сюди. Як і переселенцям, держава оплачує їм квартири, хай і невеликі - з розрахунку 50 м на першого члена сім'ї, 15 і 10 на другого та третього, вони отримують соціальну допомогу. Але вони не люблять цю країну, багато хто вважає, що їм тут винні й чогось недодають. Якщо їм з якоїсь причини відмовляють у допомозі, то телефонують і обурюються - «вони нас тут палили, а тепер...» У результаті в сім'ях створюється нестерпний психологічний клімат для дітей: у класі їм кажуть одне, а в сім'ї - інше: «Усі німці погані». Що в підсумку відбувається в голові в цих дітей? Адже саме заради них більшість і їде».
Одна з головних проблем усіх російськомовних іммігрантів - мовний бар'єр. Причому співробітники телефону довіри страждають від нього не менше, ніж їхні клієнти.
«Учу я ці слова, - скаржиться Тетяна, колишня режисерка з Новосибірська. Вона приїхала до Берліна разом із чоловіком-переселенцем, сидить на «соціалі» й чергує на телефоні довіри. Для неї телефон - не лише додатковий заробіток і зростання в майбутньому, а й можливість знайти застосування собі вже сьогодні. - Я вперто вчу слова всі п'ять років. А наступного дня їх забуваю. Бо вони мені не потрібні. Говорити почнеш, якщо потрапиш у німецьке середовище, але я ж спілкуюся здебільшого з росіянами. А це замкнене коло: немає мови - немає роботи, немає роботи - немає мови».
«Сьогодні телефонував чоловік, - розповідає телефонна волонтерка Інна. - Він скаржився, що почав учити німецьку, а його висміюють родичі. Німці-переселенці приїжджають цілими сім'ями й живуть кланами, спілкуються тільки між собою. Вони опинилися тут як німці, їм одразу видають німецькі паспорти, вони зобов'язані вивчити мову. Але вони не лише не хочуть її вчити, а часто взагалі нічого не хочуть знати про Німеччину».
Не дивно, що в Міністерстві внутрішніх справ Німеччини, яке займається інтеграцією переселенців, підготовлено рішення: зробити мовний іспит для потенційних іммігрантів однією з умов в'їзду до Німеччини.
«Багато переселенців просто не відчувають потреби в мові, - вважає Ольга Шульц. - Вони чудово знають, що з голоду тут не помруть, на «соціалі» можна сидіти роками. Але, отримуючи цю невелику допомогу, люди перестають чогось домагатися. Вони лягають на диван і нічого не роблять. Через 5-6 років вони не в змозі вранці встати, щоб піти до лікаря. У них порожні очі й повна відсутність бажань. Вони перетворюються на розслаблених паралітиків. Люди приходять до соціальної смерті, і це страшно. Особливо для наших людей із колективістською свідомістю. У результаті багато чоловіків ідуть у запій, жінки перестають стежити за собою, товстішають. Сім'ї розвалюються».
Це не стосується всіх російськомовних іммігрантів, яких в Німеччині зараз три мільйони, а в Берліні - близько 150 тисяч, кажуть психологи. Є люди цілком успішні, яким вдається вивчити мову, підтвердити диплом і отримати роботу за фахом. Але їх не так уже й багато, відсотків 10 від прибулих. «Більшість своїм становищем незадоволені, - каже Ольга Шульц. - Зараз в Німеччині високий рівень безробіття, багатьом доводиться жити на соціальну допомогу. А якщо людина нічого не робить і живе за рахунок іншого, вона починає цього іншого критикувати».
«Головна заповідь нашого телефону довіри - клієнт завжди правий, - каже Олексій Іванович. За професією музикант, він приїхав до Німеччини з дружиною-єврейкою 10 років тому, керував оркестром, дружина давала уроки музики і вела два церковні хори. Зараз вони обоє працюють на телефоні довіри і почуваються в Німеччині цілком комфортно. - Звичайно, коли люди телефонують, їх треба підтримувати. Але я завжди намагаюся пояснити і інше. Не можна їхати в чужу країну зі своїм статутом. Просто не треба плутати імміграцію з туризмом».