У науковій та юридичній літературі існують кілька визначень цих понять: теорія «номіналізму», яка доводить, що нацією можна вважати групу людей, яка вважає себе нацією; «натуралізму», де нація - це історично сформована група людей; «волюнтаризму» - добровільно об’єднана група людей, яка вважає себе однією нацією. Прихильники «територіального принципу» стверджують, що нація - це група людей, компактно проживаючих на певній території. Є «лінгвістичний принцип», який вважає, що нацією можна вважати людей, які розмовляють однією мовою. Згідно з ціннісним принципом, націю утворюють люди, які поділяють певні морально-етичні цінності. «Цільова теорія» говорить, що нація - це група людей, які мають спільну історію та спільну місію. Пол Гілберт, автор фундаментального дослідження «Філософія націоналізму», висловлює думку, що нацією можна вважати лише групу людей, які претендують на створення своєї держави.
Також немає критеріїв, які дозволяють віднести ту чи іншу громаду до числа народів, які мають право претендувати на створення незалежної держави. Наприклад, релігійно-етнічна меншина, яка намагається відокремитися від багатонаціональної держави. Лідери подібних рухів вважають за краще вважати країни, від яких намагаються відокремитися, імперіями-поневолювачами. Досить часто вони апріорі відкидають сам принцип мультиетнічної держави, віддаючи перевагу створенню моноетнічної держави.
У 1991 році була створена Організація непредставлених народів. Серед її засновників - представники народів, які населяли СРСР: вірмен, кримських татар, татар, латишів, естонців та грузинів. Нині до складу Організації непредставлених народів входить 69 етнічних груп та меншин, що нараховують понад 150 млн осіб. Серед них і народи, які проживають на території країн колишнього СРСР: татари, талиші, башкири, чеченці, ассирійці, чуваші, черкеси, кримські татари, марійці, комі, удмурти, буряти, тувинці та гагаузи. Серед членів дві курдські організації та Тайвань, де-факто незалежна держава. Ці народи, надзвичайно різні за багатьма параметрами, мають одну об’єднувальну ланку: їхніх представників немає у складі провідних міжнародних організацій, наприклад, таких як ООН. Хартія Організації непредставлених народів говорить, що діяльність цієї структури базується на п’яти основних принципах: ненасильство, права людини, самовизначення та демократія, збереження навколишнього середовища і толерантність. За півтора десятиліття шість засновників Організації змогли створити свої держави - на політичній карті світу з’явилися незалежні Грузія, Вірменія, Естонія, Латвія, Палау та Східний Тимор (Тимор-Лешті).
У 1992 році Генеральна асамблея ООН ухвалила декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин. Стаття 1 декларації говорить: «Держави охороняють на своїх територіях існування та самобутність національних або етнічних, культурних, релігійних та мовних меншин і заохочують створення умов для розвитку цієї самобутності». У переважній більшості випадків у ХХ столітті великі держави різними шляхами визнавали унікальні особливості малих народів, що проживають на їхній території. Їм надавали певні культурні та лінгвістичні права, а в ряді випадків і автономію. 
<\/p>
Монсеррат Губерно, автор книги «Народи без держав», вказує, що в умовах сучасної західної цивілізації багато народів вважають за краще не боротися за утворення власних національних держав. На її думку, це зумовлено демократичними змінами, що відбулися в країнах Заходу: національна держава спочатку потрібна була, перш за все, для збереження культурної та мовної самобутності малих народів. У випадку, якщо «материнська» держава надавала їм подібні права, боротьба за національне самовизначення втрачала привабливість. Губерно підкреслює, що сепаратистські настрої у багатьох країнах Європи та Північної Америки, ймовірно, існуватимуть невизначено довгий час, однак вони не мають шансів перетворитися на потужні національно-визвольні рухи. Нині подібні погляди поділяють, в основному, нечисленні радикали.
Майкл Кітінг, автор книги «Багатонаціональна демократія: народи без держави в постсуверенну еру», зазначає, що в останні десятиліття зв’язок між народом і державою розірвано. Один народ не обов’язково створює державу, в той же час держава не гарантує щастя та процвітання народу, який її утворив. Більше того, в деяких випадках держава взагалі виявляється непотрібною для досягнення процвітання, забезпечення безпеки та підтримання порядку. Демократія також не може вважатися необхідною умовою для створення та існування держав. Кітінг впевнений, що в доступній для огляду перспективі держави не зникнуть, однак світ зміниться - це буде складна і часто суперечлива система розподілу владних повноважень. Він зазначає, що народи, які нині не мають своєї держави, в цій ситуації ризикують ніколи не знайти її.
Гідон Ґоттліб, автор книги «Народ проти держави», зазначає, що в ХХ столітті великі держави виділяли території та дозволяли створювати нові держави на основі принципу права на самовизначення. Всі подібні переділи відбувалися після закінчення трьох найбільших конфліктів - двох світових воєн та холодної війни. Однак лише один раз - після закінчення Першої світової війни - подібні рішення приймали колективно всі великі держави (Росія, де відбулася більшовицька революція, в цьому процесі брала участь опосередковано - вона, наприклад, надала незалежність Фінляндії). На думку Ґоттліба, більшість нині наявних національних та етнічних конфліктів не можуть бути вирішені шляхом перекроювання державних кордонів і виділення кожному народу своєї власної держави.
У світі налічується кілька десятків самопроголошених держав, які, однак, міжнародна спільнота не вважає такими. Здебільшого це етнічні анклави, що відкололися від «материнських» країн. За даними Інституту вивчення проблем самовизначення, що діє при Принстонському університеті, самопроголошені держави обґрунтовують свої претензії на незалежність по-різному. Як правило, вони доводять, що на даній території історично склалася спільнота людей, об'єднаних релігією, мовою, культурою тощо, які не бачать свого майбутнього у складі іншої держави. Особливої ваги подібні аргументи набувають у випадку, якщо на даній території колись існувала незалежна держава. Однак сторони, які виступають проти надання незалежності, використовують схожі докази. Наприклад, противники незалежності Палестини доводять, що палестинського народу ніколи не існувало, так само як і однойменної держави.
Подібні дебати виникають практично в усіх випадках, коли йдеться про визнання або невизнання нового державного утворення. Причиною цього є двозначність сучасного міжнародного права. Наприклад, у 1975 році Гельсінська нарада з безпеки та співробітництва в Європі проголосила принцип непорушності державних кордонів, що утворилися після закінчення Другої світової війни. З іншого боку, конвенція ООН про громадянські та політичні права (набула чинності в 1976 році) декларує право націй на самовизначення. Міжнародний суд також у 1975 році виніс вердикт, згідно з яким право на самовизначення належить не державам, а окремим громадянам. Відомий фахівець з міжнародного права Марк Веллер, співробітник Кембриджського університету, називає цей парадокс «пасткою самовизначення».
Карен Паркер, автор книги «Випадок самовизначення», зазначає, що сучасне міжнародне право не може однозначно відповісти на питання: що необхідно зробити, щоб створити нову державу. У ХХ столітті, внаслідок краху колоніальних імперій, з'явився так званий «декларативний» спосіб - тобто, певна територія просто оголошує про те, що вона являє собою незалежну державу. Традиційний шлях - так званий «конституційний» - більш складний. Він декларує, що для набуття повноцінного статусу самопроголошеним державам необхідне міжнародне визнання. Формальний акт дипломатичного визнання означає, що одна держава приймає незалежний статус іншої та повноваження її уряду.
Існує два типи офіційного визнання: де-факто і де-юре. Визнання де-факто (тобто, на основі існування даної структури) має неофіційний характер, однак цього достатньо, щоб обидві держави могли встановити дипломатичні відносини, взаємно визнавати паспорти та візи тощо. Визнання де-юре (тобто, на основі існуючих міжнародних норм) передбачає встановлення міждержавних відносин у повному обсязі. Іноді визнання де-факто передує визнанню де-юре. Наприклад, Великобританія де-факто визнала уряд більшовиків легітимною владою Росії в 1921 році, а де-юре - лише три роки потому.
Визнання також необхідне, якщо влада в країні змінюється незвичним шляхом - наприклад, в результаті перевороту, революції або зовнішнього вторгнення. Уряд «Талібану», який де-факто керував більшою частиною території Афганістану в 1996-2001 роки, визнав лише три держави світу, тоді як повалений ним уряд, який контролював не більше 12% території країни, визнавав легітимним понад 70 держав.
У червні 1940 року радянські війська зайняли Латвію, Литву та Естонію. Ці країни втратили свою державність і були інкорпоровані до складу СРСР у статусі союзних республік. США не визнавали легітимність цих дій СРСР і вважали країни Балтії незалежними, але окупованими державами. Посольства цих республік продовжували діяти у Вашингтоні, незважаючи на протести Москви.
Цікаво, що до складу США нині входять раніше незалежні країни. Наприклад, Конфедерацію Штатів США, що з'явилася в 1861 році і зникла після поразки в Громадянській війні, офіційно визнала одна з карликових німецьких держав. Республіку Техас, яка існувала на політичній карті світу в 1836-1845 роки, визнали п'ять країн. Деякі індіанські племена та Гаваї також раніше були незалежними державами, а нині вважаються народами, які не мають своєї державності.