Гімназійні будні
На навчання Ірину Ненадкевич відправила мама, яка нізащо не хотіла залишати улюблене чадо в маленькому безперспективному селі. У ті часи на Волині інтелігенцію представляли священики, вчителі та «вільні викладачі». А оскільки сім'я мешкала не в обласному центрі, тобто в Рівному, батькам довелося подбати про помешкання для школярки.
- Пам'ятаю, вони марно шукали мені квартиру, - згадує співрозмовниця. - Хотіли, і це зрозуміло, знайти хороші умови. Спочатку я жила у знайомих тата, потім перебралася до свого ж учителя. Господиня ставилася до мене терпимо, але особливих теплих почуттів не виявляла. Навіть коли моя мама передала їй кошик яблук, вона мені жодного не запропонувала. А мені хотілося вчитися, але... Знаєте, як дитина за мамою сумує, за сім'єю? Залишивши своїх у вісім років, я почувалася маленьким пташеням, якого чомусь викинули з гнізда...
У гімназії Ірині подобалося. Суворі викладачі, різноманітні гуртки та зустрічі, весела бешкетна дітвора - словом, не занудьгуєш. До того ж в українській гімназії, вважалося в ті часи, навчається майбутня інтелігенція, тому й потрапити туди було дуже складно. Навіть дочка директора Якова Бичківського навчалася в польській гімназії.
- Як ми розважалися! - мрійливо зітхає Ірина Ненадкевич. - Щосуботи до нашого корпусу на ігри приходили всі гімназисти, ми танцювали вальси, кадрилі, гралися, пустували. Але за нашою поведінкою невсипуще стежили опікуни. А в Америці, до речі, зараз теж практикують такий відпочинок молоді (коли на розвагах присутні старші). А ще ми веселилися, дружили й сварилися, не встигнувши навіть помітити, як роки навчання залишилися позаду.
На роздоріжжі
А потім Ірині належало обирати власну дорогу. Спочатку вони з подругою поїхали до Варшави, де подали документи до Головної господарської школи (середній сільськогосподарський заклад). Але тут втрутилася мама: мовляв, це ж треба було гімназію закінчити, щоб знову в село повернутися, до фізичної праці! Дочка виявила слухняність і вступила до Школи головної гендльової (тобто торговельної).
- Це були нелегкі дні терзань і сумнівів, - розповідає Ірина Цегельська. - Червоноармійці схопили директора нашої гімназії Якова Бичківського і наступного ранку розстріляли. Дружину та дітей вивезли до Казахстану без права листування й повернення.
Злегка почервонівши й розговорившись, співрозмовниця зауважує, що в той час була не байдужа до сина директора Всеволода. Ще б пак - молодий розумний юнак, гарна шанована сім'я. Та й дружили вони ще з першого класу. Але доля розпорядилася інакше. Стежини вчора ще дружних гімназистів розбіглися по всьому світу. Хтось поїхав спробувати щастя в Польщі, комусь волей-неволей довелося мандрувати Україною, багато хто виїхав за кордон.
Ірина на той час була вже заміжня - пішла під вінець ще студенткою. Разом із молодим чоловіком, немовлям на руках і маленькою сумкою з найнеобхіднішим виїхала спочатку до Німеччини, а потім до Америки. Чому так? Бо в чоловіка були родичі в Штатах, вони й порадили: давайте до нас, разом жити легше. Так почалося життя без України.
Емігрантський хліб
- Нас, емігрантів, об'єднувала величезна, просто неймовірна працездатність. А інакше й не можна було, адже приїхав у чужу країну, де нікому тобі не те що шматок хліба подати, а й добре слово сказати. Ми з чоловіком спочатку дуже скромно жили, у маленькій квартирці з крихітною кухнею. Чоловік працював у три зміни, багато грошей йшло на їжу та проїзд, та й дочки (на той час в Ірини з'явилося ще одне маля) вимагали не лише уваги, а й коштів.
Злидні гнітили, але не зламали сім'ю Ненадкевич. У той час українці, які проживали в Нью-Гемпширі, будували власний храм у Баунт-Бруку. Люди, які весь тиждень працювали не покладаючи рук, знаходили в собі сили й бажання віддавати вільні години й дні духовності. А священик Мстислав, майбутній патріарх Української автокефальної церкви, у кущах поруч із будівництвом варив обіди працівникам.
- О, я знаю Мстислава, це справжній ентузіаст, - каже жінка. - Завдяки йому та іншим бджілкам-емігрантам в Америці є духовні й культурні місця. Власне, коли ми тільки приїхали, українське суспільство винаймало невелику квартирку в одному з найбідніших районів Нью-Йорка, тепер же Українська академія наук має власний кам'яний будинок із чудовою бібліотекою, великими й світлими залами, розкішними картинами й килимами.
Ірині Ненадкевич-Цегельській доводилося зустрічатися з Мстиславом не лише в храмі.
- Коли я дізналася, що в Баунт-Бруку відкриватимуть новий музей, одразу ж поїхала просити, щоб узяли мене на роботу. «Дитя моє, - сказав мені мудрий наставник, - ти мешкаєш в іншому місті, навіщо тобі щодня туди-сюди їздити, це ж не так легко. Подумай гарненько, я не можу пристати на твою забаганку».
П'ять разів довелося їздити Ірині до священика, але його вдалося-таки вмовити - жінку прийняли на роботу.
Щодня доводилося Ірині майже годину добиратися на машині, віддавати багато часу роботі, залишаючи п'ятьох дочок на самовиховання. І щоразу вона залишала частинку свого серця в сім'ї, але на роботу їхала з радістю, адже займалася улюбленою справою. Ірина Цегельська каже, що не шкодує про це, адже в музеї знайшла частинку того, що довелося залишити тут, в Україні.
- Я росла разом з цим музеєм, як і він, поповнювалася новими експонатами-враженнями. Разом з ним розширювалася, ремонтувалася, прагла стати цікавішою. До нас часто приїжджали відомі українці, і я щиро раділа цьому. Адже для емігранта немає нічого приємнішого, ніж спілкування з хоч і далекими, але співвітчизниками. Згадую, зустрічалася я з Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Ростиславом Братунем. Багато чого навчилася завдяки цим епохальним людям, стала по-іншому на світ дивитися, людей сприймати. Але найбагатшою на враження виявилася для мене зустріч з першим президентом України Леонідом Кравчуком. Він, всупереч припущенням, виявився звичайною, простою і приємною в розмові людиною. Довго ходив нашим музеєм, уважно слухав екскурсію. Завершуючи розмову, я сказала: «А мій батько вас хрестив...» (Він справді був служителем великожитинської церкви, села, де народився екс-президент.) Леонід Кравчук уважно так до мене придивився, усміхнувся тепло і сказав, що мене, на жаль, згадати не може, а ось священика свого не забув. Розповів також, що сам у Великому Житині буває нечасто - справ багато, але рідну церкву без уваги не залишає.
«Моїм дітям це не потрібно, а ось гімназії знадобиться»
Ірина Цегельська приїхала до Рівного не лише для того, щоб провідати батьківщину. За її словами, головною метою був візит до своєї гімназії. Емігрантка зустрілася з адміністрацією та працівниками, поговорила про минуле й сьогодення рідного навчального закладу. Розповіла гостя і про життя своїх дітей у Штатах, згадала дитинство й юність. У теплому, майже родинному колі пили чай, розглядали архівні документи та фотографії, згадували, розмірковували. Наприкінці розмови Ірина Цегельська надала подарунок - гімназійну фотографію 1923 року в акуратній рамочці. Розповіла, де хто сидить-стоїть, і віддала гімназії. Мовляв, для моїх дітей це не становить жодної цінності, а ось навчальному закладу знадобиться...
- У нас тут і повітря інше, - зітхнула, залишаючи гімназію, Ірина Цегельська. - Хочу, щоб ви знали: емігранти люблять свою країну. І ми щиро бажаємо, щоб вона розвивалася, а ви, земляки, пишалися своїм походженням.